Глава І

Хлопець впав перед очима дівчини, коли постріл хльостким звучанням роздався у холі. Було вогко і сиро — стояв гнилий запах дерева чи щось такого. Вуха дівчини розриваються від оглушливих криків, стогонів і постійного перешіптування— вона не може знайти вихід, тому тіло по-зрадницьки перестає слухатися, і дівчина падає просто до долі, марно закриваючи вуха. Все не думає стихати, а лише надає гучності — дівчина намагається попри це підповзти до хлопця. Задубілі пальці не згиналися, тому на допомогу йшли лікті — вона ривками просувалася крізь студене повітря, через що її дихання і голос стало походити на крякання птаха. Вона намагається крикнути тіні щось, але їй це не вдається, бо та розчиняється, ніби й нічого не було.. “Таємниця любові краще, аніж таємниця смерті”, — мовить вона перед повним зникненням у світлі. Світлі, що тепер міг освітити замиленому погляду дівчини всю картину — хлопець лежав непорушно у власній крові. 

Я прокинулася від власного ж вереску — мені перехопило дихання і я не мала жодного уявлення, де я опинилася. В ніс вдарив приторний аромат жіночих духів, через який моє чхання почула, напевно, на всю місцину. Оговтавшись, я закліпала й роззирнулась — кімната точно не була моєю. І точно не грала роль прихистка для Гостя.

Що ж, не очікувала прокинутися у лікарні. Але це був не перший досвід, через що я не надто переймалася. Але спокою в мені лишалося мало; моє серце калатало, а рука відгукувалася дзвінким болем — на ній виднілися темні синяки та була поставлена крапельниця. Скільки ж я тут пролежала? Годинник показував за п’ять хвилин восьму. Рано.

На комоді біля мене, що був доречно до інтер’єру палати мінімалістично пофарбований у сірий та білий кольори, я побачила пару квітів. Рукою потяглася до однієї — ромашка? Чому саме вона? Але в той самий момент я поклала її на місце. Деякі інші речі мене цікавила набагато більше аніж це.

Мій мозок відмовлявся пригадувати, що призвело мене до такого стану — закривавлені руки не давали іншим думкам місце. “Таємниця любові краще, ніж таємниці смерті”? Останнє, що я почула перед пробудженням, було ніби словами якоїсь видатної людини. Було б доречно спитати це у Джорджа — він знається на цьому, а якщо не знає, то все одно б знайшов десь в Архівах. Якби яж тільки не валялася посеред білих простирадл та променів палючого сонця, що, певно, хотів, аби я видряпала собі очі. Я взялася однією рукою за голову і відчула, що вона гаряча, мов те пекло. Мені тут не подобалося. Треба вибиратися. Але як в біса позбавитися цієї штуки?

— То ти прокинулася? — я здригнулася, коли долинув легкий жіночий голос з дверного отвору. Я побачила жінку худорлявої статури, що сторожко підійшла до мого ліжка і нагнулася до мене. Немов до дитини, трясця!

Я швидко оглянула її. Вона мала ніжні й незагострені риси обличчя й коротке чоло, що було прикрашено охайно закрученими пасмами русявого волосся. Моє було набагато темніше — кольору ошатної труни або лісового горіха, вирішуйте самі. Вона всміхнулася мені тонкими вустами. Це від неї так перло духами, ніби вони ними облилася у ванній? Я намагалася приховати свою огиду, аби не показатися неввічливою.

— Не лякайся так, люба. Розумію, після такого важко нормально сприймати все.

“Після чого?”, — подумала я, та продовжила стурбовано кліпати очима.

— Зараз покличу лікаря і він швидко огляне тебе, так швидко, що очима не змигнеш, голубко, — запевнила та.

— Що.. що відбувається? — запитала я, і підняла голову наскільки на це була спроможна. — Де Локвуд? Де всі інші?

— Ти про того хлопчину? — охнула вона. — Він часто сюди приходив, і приніс тобі оті квіти. Щодо інших не знаю — за мого чергування не бачила, тому краще спитати у іншої медсестри.

Локвуд і квіти? Я болісно стисла свою руку — перед очима постає безкровне, блякле обличчя, що доторками відчувалося як крига. Воно вже не бачить і не чує — лише дивиться в нікуди і не може мати почуттів. Я не помітила, що знову тремчу. Мої руки досі тримають його.

— Дякую.

— Ми обов’язково повідомимо, що ти опритомніла.

Я кивнула. По тілу пробігли мурашки.

Після огляду, який проводився лікарем досить похилого віку, приблизно шістдесяти років, двері відчинилися іншим гостем. То був Локвуд. Він, як завжди, вдягся, ніби прийшов на парад; білосніжна, ймовірно, щойно попрасована сорочка; краватка, яку я йому подарувала, і оксамитовий плащ, що розвивався за ним немов той шлейф. Він видихнув, ніби біжав сто-кілометровий марафон, і відсунув стілець коло мого ліжка. Я тим часом висунулася з-під ковдри, адже перед цим також встигла втомитися й прилягти на хвилину, — чи все ж на тридцять?

Незважаючи на це, я раділа, що врешті побачила його, а не чоловіка у медицинському халаті, від якого жахливо тхнуло перегаром. Чого все сьогодні не жаліє мого нюху? Попри це, нвпроти нього, аромат одеколону Локвуду здавався чи не райським запахом. Він одним рухом відкинув неслухняне пасмо й глянув на мене, ніби сто років не бачив, при цьому тримаючись своєї фірмової Локвудової усмішки.

— Привіт, — тихо мовив він, певно, щоб не роздратовувати мої зараз вразливі вуха, і завагався.

— Привіт.

Запала тиша. Я не хотіла, щоб вона продовжувалася.

— Люс, я… я прибіг, як зміг, — провадив він, зібравши пальці до купи. — Викликав кеб, той забарився, і от я невчасно й прибіг, не встигши навіть…

— Нічого, пусте, — заспокоїла я. — Головне, що ти взагалі припхав сюди свою дупу.

— Гей, я з останніх ніг біжав, — реготнув Локвуд. — Втім, не в тому справа. Звідтоді, як ти… ем… лежала непритомнна, я постійно навідувався до тебе, бо я чи не єдиний, хто сподівався на те, що ти прокинешся.

— Так, я знаю, що ти приходив сюди — медсестра сказала, — повідомила я і перевела погляд на квіти на комоді. — Чому ромашки?

Локвуд завагався.

— Не знаю. Тобто, я не знаю, які тобі квіти подобаються, тож обрав ці. Не лайся, а то я знаю, як ти це полюбляєш.

— Я не зовсім дурна, щоб через це лаятися, — пирхнувши, я подарувала йому свою звичайну усмішку Люсі Карлайл ™. — І ще — ти єдиний? Що, невже-то я так довго дрихла?

Локвудове лице, що раніше сяяло, затьмярилося. В ньому я могла побачити щось моторошне.

— Люс, тебе не було з нами майже три місяці.

Я заклякла і увела погляд вниз. То я пролежала нерухомо три місяці? Не дивно, що інші просто кинули — я б теж не надто надіялася на власне виживання. Проте мене цікавило інше: звідки ці синці — вони скидалися на нові, і не могли бути спричинені трим місяці тому. Дивно, що я не пам’ятаю майже нічого з того, що мені марилося, і що було до моєї відрубки. Тільки останнє. Найжахливіше, кричав мій мозок.

— Як, — заїкнулася я. — Як це сталося?

Локвуд піджав губу і вийняв світлину із кишені свого плаща.

— Я знав, що ти це запитаєш. Тому я заздалегідь приготував це, бо думав, що для поліпшення пам’яті тобі знадобиться хоча б якийсь речовий доказ. Бачиш його? Це Генріх Нортон, колишній священик церкви Пресвятої Родини на Бонд-стріт — його фотографію відкопав в якихось чи то журналах, чи газетах Джордж.

На зворотній стороні я побачила майже стертий напис — 1959 рік. Ще до Проблеми?

— Він був досить відомим у Лондоні, одначе в один момент він став втрачати здоровий глузд, про що і писалося в газетах за той рік. Балакав про те, що бачив нечисть, проклинав усіх, а після звільнення став пиячити, та згодом і сконав в одному притоні. Але тіло його не було знайдено. Нас викликала міс Піклз та попросила перевірити церкву на Гостей — сказала, що, вона відчула присутність когось “паранормального” і “не від світу сього”. Я б не надто цікавився цією справою — таких жіночок, що бояться звичайних Перших Типів, я бачив вдосталь, якби не одне але — на наступний день, на одній із лавок церкви вона вгледіла дитину, з батьками якими тісно товаришувала, що була водночас притомна і непритомна. Вона ніби марила, рощплющивши очі.

— Тобто, весь цей час, я робила так само? — припустила я.

— Технічно, так і є, —підтвердив Локвуд, і завівся далі: — Проте дитина, на жаль, не вижила. А ти так.

— Але якою ж ціною? Три місяці…

— Знаєш, це набагато краще, аніж бачити тебе в труні зі схрещеними руками, а ромашки коло могили, — сухо вимовив він і захмарнів.

— Знаю, вибач. Продовжуй далі. То як я опинилася в становищі тої дитини? Мене торкнувся Гість, чи…

Локвуд хитнув головою.

— Скоріше привидові окопи. Я, врешті-решт, сам не до кінця второпав, як це сталося. Ми — себто, я, ти і Джордж…

— А Голлі? Чи Кіппс? Вони були там?

— Гол поїхала до батьків, знайомити їх зі своєю дівчиною чи щось таке, — заперечив він, і поклав кінчики пальців собі на підборіддя. — А Кіппс… чесно, не пам’ятаю його відмазки…

— Забий, — я махнула рукою і раптово скорчилася від болю.

Локвуд відразу ж зреагував — обережно узяв її своїми холодним пальцями, підсунувся й почав лагідно погладжувати. Я колись згадувала, що моя матір робила це зі мною, коли я чогось боялася або ж щось боліло, здебільшого через постійні тренування з рапірою, коли мала багато порізів через невдалі спроби оволодіти нею. Локвуд пообіцяв робити так само, зі своєю усмішкою на сто ват.

З тієї прогулянки ми стали досить близькі— набагато ближче, аніж інші учасники нашої команди. Це стає зрозуміло з того, що ми стали більше спілкуватися — для мене увійшло у звичку кожного вечора балакати з ним у моїй або його кімнаті про всяке, п’ючи чай. Зазвичай, це було після завдань — ми були стомленими, але не зовсім, щоб спати. Йому подобалося приділяти мені увагу та робити те, що хоч якось нагадувало мені дитинство. Якого не було в нього. Хоч такі дрібниці, але моє єство наповнювалося палаючим жарем після цього.

Я хотіла, щоправда, відповідати тим же, але Локвуд так і не розповідав про це, навіть попри близьку дружбу. Зараз я відчула дискомфорт, адже щось не давало моєму тілу розслабитися.

— Все гаразд? — запитав Локвуд.

— Так, — підтвердила я і глитнула слину.

Він нахмурився.

— Я ж бачу, що тобі болить.

— Локвуде, — мовила я серйозно. — Все в нормі, і не з таким болем зустрічалася. Замість тупих переживань краще розповіси, як ми дійшли до того, що я три місяці стирчу в лікарні із синяками на пів руки?

Локвуд зітхнув і продовжив далі, з уже менш бадьорим тоном:

— Знаєш, своєю впертістю ти мене інколи дивуєш. Однак не про це; справді, важко було визначити різновид того Гостя, але те, що то був Другий Тип ми певні точно. Та дитина мені нагадала хлопця, що став жертвою Прекрасної Дами Без Пощади з театру — хоч бийсь об стіну, вже не згадаю його ім’я!

— Чарлі?

Інколи, справа того театру і містер Тафнелл сняться у мене в жахіттях, проте я нікому де не розповідала про це. Як і про жахіття щодо Маріси.

— Точно! Тому я був більш пильним у цей раз. Але щось знову пішло не так, і… ми подумали, що буде набагато легше, якщо ми використали когось, як…

— Приманку? — запитала я з піднятою бровою. — Локвуде, тільки не кажи, що…

Він перевернув мою долоню тильною стороною вниз і почав вимальовувати пальцем чи то кружечки, чи то кривульки; по ньому я бачила, що він не хтів це розповідати.

— Нам не лишалося іншого вибору, Люс, — відсторонено сказав він і на хвилину завмер. — Але ми і не встигли навіть цього зробити… Ти потрапила під примарного захоплення до того… Це знову була моя помилка, що я не угледів, як лідер, і я молю тебе мене пробачити.

— Ентоні…

Він підняв свою голову до моїх очей так, що я могла багато чого розгледіти в них. Зазвичай, Локвуд не любив розповідати про те, що він відчуває; тільки коли притиснуть. Та я вчилася читати його обличчя— тому зараз я чітко бачила страх у його темних, проникливих очах. Та відчай. Хоч він міг і здаватися подеколи пихатим, він надто переживав за життя своїх оперативників — це також стосувалося і мене. Особливо мене.

Інколи ми сварилися щодо його занадтого хвилювання щодо мене.. Але я могла зрозуміти його: через втрату близьких він травмований і хоче уберегти усіх, хто йому небайдужийю Окрім самого себе, подумала я і зітхнула.

Ми просиділи деякий час в тиші. У відносній, щоправда, — пищання апаратів ставали на заваду повному занурення у ніякову атмосферу.

— Ти не повинен вибачатися, Локвуд, — перервала її я, і підсунулася поближче, наскільки це здавалося можливим.

— Ні, повинен, — заперечив він, пальцями стискаючи моє зап’ястя. — Ця ідея відразу здавалася дурною і нерозсудливою, про що попереджав Джордж, — але я його не послухався і наразив тебе на небезпеку, що закінчилася повним провалом. Я підвів тебе, як колегу і як близького друга, і я не можу собі зарадити, не благаючи в тебе прощення.

Я уважно слухала, як він вимовляв цю гарячкову на схвильовану промову. В глибині душі я боялася, що він знову замовчить та заховається у своєму залізному панцирі, не даючи нікому прокрастися туди — всередину. Я витягнула свою руку з його і схрестилася з ним пальцями — він підняв погляд.

— Якщо тобі полегшає, я тобі пробачаю, — сказала я, і Локвуд відразу засяяв.

Не знаю, скільки ми так просиділи — та попри це, мені подобалася така близькість.

— То що ти бачила, коли лежала без свідомості?

Гей, усім здоров! Зустрічала мало фанфіків українською по цьому префайному фендому, тому вирішила написати своє! Буду рада, якщо вам сподобається цей розділ, а другий розділ буде незабаром, якщо, звісно, я не закину на половині. Всім дякую!