Глава вісім: Жити буває дуже важко

Обкладинка до цієї глави

Декілька годин змінили життя Юна раз і назавжди, причому не в позитивному напрямку. Але їм цього вочевидь було мало тож вони буквально проїхалися по його ментальному здоров’ю. Все що було зроблено на сеансах з психологом для покращення душевного стану, все було зруйновано.

Очі самі собою закривались, і неймовірно хотілося спати. Мін був змучений роздавлений цим днем. Йому довелося опанувати себе та через біль від горя поговорити з правоохоронними органами. Коли йому дали подивитись фото з місця ДТП. То він лиш гірко посміхнувся, нічого тут було дивуватись. Бо судячи по стану машини а її передня частина буквально злилася з багажником настільки сильним був удар,то батьків і не змогли б врятувати. Надто масштабною була аварія.

«Медики хоч і рятують життя та вони ж не чарівники. Хоч як би не хотілося, вони не володіють магією.» – подумав Юн розглядаючи фото. Поліцейський сказав що в салоні авто було знайдений подарунок, на ньому було написане його ім’я. І тут все склалося до, ДТП сталося при в’їзді до Сеулу, в машині лежав подарунок та і взагалі приїзд батьків.
«Вони хотіли приїхати на мій день народження. А приїхали на свою смерть» – цей факт різанув змучене серце. Бо ж батьки ніколи не приїздили до нього, до сьогодні.

-А що було в тому подарунку? – поцікавився Юн

-Подарунок був обернутий в подарунковий папір синього кольору, а в середині була картина по номерам яку вишивають бісером. – спокійно проінформував чоловік середніх літ.

Мін прикрив на мить очі, цей факт ошелешив його знову різанувши тепер уже по душі. Батьки вочевидь пройняли його вибір, і їхали миритися тай заодно і відсвяткувати свято свого сина… Біль, радість і жалоба змішались разом в одне місиво. З очей бризнули сльози, Юнгі прикрив очі рукою, та поспішно вибачаюсь вийшов з кабінету. Істерика підходила дарма що повільно та впевнено. Це вже вдруге за день. Блондин схопився за серце, воно раптом так нестерпно закололо що захотілося його вирвати. Напевно від нервів, воно ж не сталеве.
💚💚💚💚💚💚💚💚

На дворі ранній вечір. Юнгі вже вдома і розтікся по ліжку. Про сліди недавнього горя говорила тільки мокра від сліз подушка. Хлопець спустошений та втомлений як ніколи. Три істерики всього за декілька годин було занадто для нього. Очі злипалися, хотілось лиш заснути й не прокинутись. В пустій квартирі лунає мелодія вхідного дзвінка. Міну здається що від цього він скоро оглохне, тож поспішає відповісти.

-Алло. – тихо й спокійно пискнув блондин. Йому навіть говорити важко. Чому всі просто не залишать його в спокої? Чорт!

-Ну нарешті я до тебе додзвонився! Чому ти не відповідаєш? Я ж переживаю! Короче я тут тобі привітання у віршованій формі навіть написав! Ось послухай … – весело тараторив Чон

-Чонгук… м-мені так п-погану. Справді. Дякую звичайно та мені зараз не до віршів. – знову пискнув блондин

– Боже а що сталося? Ти де взагалі? – схвильований голос озвався на тому кінці.

– Ти… я-я в дома і не можу гов-ворити по т-телефону. Ти можеш приїхати? Прошу. – голос тремтів, і Юн картав себе за це бо таким голосом налякає малого ще більше. Та він нічого не міг з цим зробити, просто не було на це сил.

-Боже мій милий! Я-я зараз хьон! Ти тільки дочекайся мене! Хьон ти мене чуєш? Я швидко! – по той бік почулась нервова метушня. Мін на це лиш змовчав. – Хьон ти мене чуєш чи ні? Відповідай мені!

– Так Чон. Я тебе чую… Я тебе чекаю… – прошепотів блондин це все на що його вистачило.