Глава восьма

Гейбел міряв кімнату своїми кроками, намагаючись відволіктись від подій, що стались за останній час.

«Брат лежить без тями, сестра не виходить з кімнати і не впускає нікого, батько не виходить з кабінету, мама… померла…» – спустившись на коліна, він запустив руки в своє волосся. – «Прийди до тями, Гейб, давай, думай, думай, думай!»

Хлопець відчував відповідальність за те, що відбувається.

– Я мушу, мушу знайти відповідь. Райан. Райан ще живий, у мене є час, – буркотів він собі під ніс.

«Нема часу на… слабкість. Щось відбувається, щось жахливе. Я зобов’язаний розібратись в усьому…»

Піднявши голову, Гейбел побачив себе у склі, тьмяно-тьмяно, на фоні дощу, що йшов на вулиці.

– Жах…

Проте сил приводити себе в порядок він в собі так і не знайшов. Вставати на ноги було важко як ніколи.

«Я не один. У мене є сім’я і я маю її захистити!» – повторючи раз за разом одну і ту саму думку, хлопець знаходив в собі сили йти тими коридорами, де він з Райаном бігали в дитинстві. Проходив повз кімнати, у котрих вони сиділи з мамою і батьком. Їдальня, де ще декілька тижнів тому родина могла зібратись разом. Вихід до улюбленого саду Хайлотти.

– Матуся часто гуляла там з нею змалечку…

Двері бібліотеки, за якими останнім часом сидів Райан. Що він там шукав? Гейбел думав, що зможе знайти там хоч натяки на розгадку. Рука трусилась, хлопця наче тримали, не даючи взятись за ручку.

Всередині він сподівався, що відкриє двері і там сидітиме його брат, знову сваритиме його, а потім прийде мама і буде рознімати їх. Це неможливо, Гейб це знав, але крихітний вогник надії продовжував іскритись десь в глибині його душі.

Знайшовши в собі сили, хоча б доторкнутись до ручки хлопець застиг.

– Не можу… Я не можу… – сльози вперше за багато років знову з’явились на його обличчі, а ноги перестали тримати. – Не можу…

Гейбел не знав скільки часу пройшло, ні голоду, ні сонливості він не відчував, тільки сум і тільки він в цьому темному коридорі.

«Я не один… Я не один, я не самотній…»

– Молодий Герцоге… – звернувся до нього дворецький. – Мені супроводити Вас до кімнати?

Відповіддю були лише ледве чутні схлипування.

***

Він не знав ні як дійшов до кімнати, ні як перевдягнувся, ні як ліг спати, але знав напевно, що він мав робити.

– Цього разу все вийде, – казав собі хлопець, але біля дверей бібліотеки вчорашнє повторилось.

І знову.

І знову.

І знову.

«Хайлотта їсть? Чи достатньо вона спить? А чи зможе вона взагалі вибратись?» – ткнувшись головою в свої коліна думав Гейбел.

Сьогодні він має віднести квіти на могилу матері. Вперше. Батько не пустив їх на похорони.

«Він переймається? Чи йому самому надто боляче?»

***

Той самий сад. І все ж він був прекрасивий, незважаючи на дощ, на сіре небо. Садівник так само підстригає газон, наче нічого не сталось…

– Підготуй квіти, па… парну кількість… – з кожним словом голос хлопця ставав дедалі тихіше, а голова понурішою.

– Зараз буде, молодий Герцоге.

Квіти були чарівні. Білі, як той перший сніг. Мама любила сніг, він це знав, проте дожити до зими так і не змогла.

– Дякую.

– Хай береже Вас Богиня, – вклонився садівник.

– Аби ж вона дійсно існувала… – вперше допустив таку думку хлопець, надто багато поганого сталось з ним за один день. – Чи допустила б вона подібне? – сказано собі під ніс, щоб жодна жива душа не почула, фраза, врізалась йому в пам’ять.

***

Туман знову замилював очі хлопцю, він йшов за дворецьким по, до цього невідомим, доріжкам, проходив повз незнайомі сади, доки не вткнувся в невелику металеву хвіртку з закрученими узорами.

м«Так легко відкрилась, а виглядала важкою…»

Квіти на кам’яній плиті виглядали до смішного безглуздо. Надто красиві для такого місця.

Гейбел залишився наодинці зі своїми думками, тишею і дощем, що навіть не планував закінчуватись. Можливо він хотів змити печаль з хлопця, а може навпаки пригнічував ще більше ритмічним постукуванням по кам’яній плиті, нагадуючи, хто там.

***

Хайлотта не відкривала очі, не звертаючи уваги на жінку позаду. Дівчинка просто стояла.

Можливо, згадуючи минуле, а може блукала у своїх думках, як у лабірнті. Можливо, взагалі ні про що не думала, а можливо намагалась забути все.

– Я розумію твої почуття, Лотті. Тобі важко. Але ти не одна… – невідомо звідки почулась музика. Наче одна з мелодій, яку дівчинка вчила для занять з фортепіаною, вона не знала або не хотіла знати.

– Ти мусиш знайти сили, щоб рухатись далі.

Відповіді не було.

– Я розумію, що ти відчуваєш. Це важко. Але ти сильна…

Тиша стала гучною і Хайлотта не витримала.

– А я не хочу бути сильною! З чого ти взагалі взяла цю ідею?! Я хочу сидіти поряд з мамою, хочу слухати перепалку своїх братів! – тон яким вона це казала зазвичай називають тихим криком. Проте жінка продовжила:

– Але цього вже не буде, і хтось має заплатити за це, той хто зруйнував твоє щастя.

– Хто? Хвороба? Чи ваша «милостива» Богиня?!

– Може і вона колись відповість, – ледве чутно промовила жінка. Лотті замовчала, не очікуючи такої відповіді. – Що ж тепер я бачу, ти готова слухати…

***

Дощ продовжував йти. Гейбел сидів біля постілі брата, поки нікого не було поряд.

– Уяви собі, брате. Вони не пускають мене до тебе. Кажуть: «ми не можемо втратити і Вас!» Але ж ти живий, я знаю. Ти наступний герцог, не я. Не хочу такої мороки, дякую! – хлопець розмовляв швидко і тихо, дивна поведінка для когось такого шумного, як Гейбел. – То прокидайся по швидше, герцогство – твоя заноза в дупі, а не моя…

Очікуваного сміху не було. Тиша наче спостерігала, очікуючи на ще якусь дурість.

– І взагалі, що за зовнішній вигляд! – з насмішкою сказав хлопець, поправляючи рубашку брата.

Аж раптом Гейбел помітив клочок паперу стирчащий з внутрішнього карману сорочки Райана. Обережно розгорнувши прочитав:

                                                             «Це не хвороба.»

– Коротко і нічого не зрозуміло. У стилі Райана.

Проте тепер Гейбел мав хоч якесь уявлення про ситуацію. І знав, що так просто це не залишить.

– Для початку поговоримо з «Герцогом»…