Герцог

Опис: Середньовіччя. Пʼятидесяті роки чотирнадцятого сторіччя. Англія. AU, де Спартак – герцог, що втратив все через чуму. Жорстокий та холодний. А Женя – молодий лікар, який шукає прихисток та ліки від хвороби.

Нагадую, що чотирнадцяте сторіччя принесло багато біди Европі. У цьому фанфіку мова йтиме саме про чуму. Не варто забувати, що тодішні лікарі навіть уявити собі не могли, що причиною хвороби були звичайні гризуни – шерстяні мішки з кістками, а також щурячі блохи.
P.S.: ще за часів вікінгів (десяте сторіччя) татуювання було розповсюдженим явищем, тому в цій роботі, як і в житті, Спартак має тату.

Ранковий туман устеляє надгробки, що видніються з вікон високого замку, і понурий герцог відмічає, наскільки широко за останній місяць розповзлося кладовище.

Тепер і у його володіння прийшла хвороба, що не жалкувала нікого. Раніше він міг тільки чути рідкі клопотання королів сусідніх земель, та сприймав це за плітки, але зараз, коли в його замку не стало великої кількості людей та прислуги, його очі відкрилися.

Знизу до нього доносяться різні звуки: розмови людей, що займаються захороненням, їх лайка, а також брязкіт падаючих одна за одною на тверду землю лопат.

На території замку знаходиться непримітна цегляна будівля. Над масивним контрфорсом підвішена на металевий ланцюг деревʼяна вивіска, що хитається з поривом вітру, а на ній вигравійований напис ʼМайстерняʼ.

Майстерня трунарів, що працюють у володіннях герцога, наче зменшилася в розмірі з тих пір, як труни заполонили собою майже весь її простір. Останні десятки ящиків виходили неідеальними, нерівними, з бідно обробленими краями та поспіхом вирізаними кришками. Але потрібно було поспішати, майстри також гинули від хвороби, і вони не могли впоратися з такою кількість необхідних домовин для мертвих тіл.

Байдуже. Все одно на поховання ніхто не прийде. Наказом герцога було закопувати тіла по кілька одиниць в кожній труні, а на ритуали поховання допускалася обмежена кількість живих: один трунар та кілька копачів могил. Тепер навіть плакальницям заборонено проводжати мертвих, а вчора трупи носили щохвилини, і вони притулялися один до одного та тіснилися у глибокій ямі.

Герцог не спить, бо кожну ніч бачить сни про те, що місто Цитадель скоро стане схожим на порожнє сусіднє селище. Смерть в його свідомості набирає образу женця, що відбирає душі у безпорадних приречених тіл, котрі покриваються чорними наростами на шиї.

Нарости ці розрізають і припікають, як єдиний спосіб одужання, тому у людей, яким вдалося уникнути загибелі, добре помітні шрами — свого роду відбиток, залишений хворобою.

Багато родин залишають трупи у своїх будинках, тепер навіть священики гидують приходити і відспівувати мертвих, замикаючись у церкві. Могильникам та трунарям платять добрі гроші за те, щоб ті виносили тіла з помешкань та ховали.

Герцог спускається на перший поверх, йде холодними коридорами. Поки морок остаточно не розсіється, і сонце на зайде через велетенські вікна, замок вдосвіта висвітлюють кілька смолоскипів, закріплених у металевих чашах на кам’яних стінах.

Герцог спускається камʼяними сходами, відкриває двері на вулицю. Недалеко він чує крик:

– За ніч ще дюжина смертей!

Герцог вловлює запах настоянок, коли повз нього проходить чумний лікар. Його маска, що нагадує дзьоб птиці, служить для зберігання в ній трав, які перекривають сморід, що панує на вулицях.

Їде віз, що будить скрипом коліс всю округу, сповіщаючи про безліч втрат. Тіла недбало складені, кінцівки звисають з обох боків, а запах розкладання стоїть нестерпний, і стає герцогу цікаво, а чи можна заразитися від трупів?

Він пригадує, що в стародавніх медичних посібниках, які він колись читав, згадувалося про князів та королів, які виживали, коли закривали себе в замках. У тих книгах стверджувалося, що всі інфекційні хвороби передаються через сморід, а отже варто триматися від нього подалі.

Він наказує дворецькому:

– Всі двері на замок, і не відчиняй нікому.

А сам піднімається у бібліотеку, має намір перебрати наукові роботи тих розумів, що жили тут до нього.

——

Євген, знесилений та голодний, ледь ступає по багнюці, яку до того ж розмило дощем. Він натрапив на замок, в якому ще живуть люди, а значить, що, ймовірно, тут є інші лікарі, готові вислухати його дахозривні ідеї про протидію хворобі і, можливо, прийняти їх.

Поки стомлені чоловіки пораються зі зброєю, а жінки доглядають немічних старих, що от-от помруть, Євген проходить вузькими вулицями прямо до високих дверей величного замку. Ніхто вже не зважає на незнайомця. Знесиленим людям абсолютно байдуже на чергову людину, що шукає прихисток.

Він підходить ближче та стукає у масивні двері. Через кілька секунд вони відчиняються. За ними видно худощавого чоловіка, який ледь тримає очі відкритими. Його шкіра, тонким шаром натягнута на обличчя, бліда, лякає, нагадуючи смерть.

– Вхід до замку суворо заборонений самим герцогом, – хрипить чоловік.

– Я – лікар, – швидко проговорює Євген, поки двері не зачинилися.

Чоловік уважно оглядає Євгена, мовчки вирішуючи, чи порушити наказ свого пана. Жага до життя перемагає страх перед герцогом, і він впускає лікаря до замку, довіряючи тому своє життя.

Чоловік проводить Євгена до залу та наказує чекати. Він повільно, різкими та болючими рухами піднімається по сходинкам та зникає в коридорах.

Євген оглядається. Денне світло заливає банкетний зал теплими фарбами, проходячи через вікна, що височіють до стелі. У величезних розмірів приміщенні, він не відчуває холоду кам’яних плит, він помічає широкий камін із червоної цегли, дбайливо вбудований у стіну кращими майстрами, який прикрашають фігури левів, що стоять на масивних лапах.

Стіл із темного дерева простягається аж до протилежної стіни, проте він більше не заставлений безліччю срібного посуду, повного їжі, за ним більше не сидять гості Цитаделі. Замок спорожнів.

Високі дубові двері зачиняються, і в порожнечі, не наповненій розмовами та сміхом, тихий звук здається гуркотом. Наступними тишу перебивають кроки, на вершині сходів зʼявляється господар. Він ступає по колись розкішному замку, дивиться впевнено, зухвало, не приховуючи зневаги.

Євген відмічає гарний стан герцога: розвинені мʼязі, рівна постава, впевненість у погляді. Химерні темно-сірі візерунки на руках, що видніються з-під оксамитової желетки, надають господарю замку суворішого вигляду.

Євген робить обережний уклін, не відриваючи очей від герцога, показує повагу, проте той на такий жест не реагує.

– Я наказував нікого не пускати, – твердо промовляє він.

А з-за його спини показується той самий чоловік, що схожий на власну смерть.

– Хозяїне, – промовляє він, – даний парубок представився лікарем, його послуги можуть бути доречними, – він відходить трохи в сторону, боячись можливого гніву свого господаря, а очі опускає донизу.

Проте герцог на нього більше не зважає. Він спускається сходинками і зупиняється біля свого гостя.

– Ти не схожий на лікаря, хлопчику, – і дійсно, Євген не нагадував лікаря, до вигляду якого всі звикли: на ньому не було маски, а також забрудненого кровʼю плаща. – Навіщо ти тут?

Євген зупиняє погляд на руках господаря замку. Він щиро зачаровується тим, як мʼязи надають їм гарної форми, та і в цілому чоловік напроти має вигляд фізично розвиненої людини. Це здається дивним, адже на континенті царює страшна хвороба, проте герцог має сили на підтримку тіла.

«Набутий імунітет» – думає молодий лікар.

– Я сказав правду, пане, – відповідає він, а сам відчуває, що ноги стали наче цегляними. – Я шукаю колег, що залишилися живими, а також можливості для створення ліків.

– Тобто тобі потрібні гроші, – не запитує, а ствердно говорить господар. – І ти прийшов до замку з надією, що заможні люди віддадуть усе за своє життя.

Його голос підвищується з кожним словом. Євгену стає неприємно від його слів, він не хотів здатися шахраєм.

В якийсь момент герцог зривається:

– Та як ти посмів? – і бʼє свого гостя по щоці долонею, наплювавши на етикет і всі правила гарного тону.

Євгену боляче, він робить крок назад, та все ж, не втрачаючи самоповаги, промовляє:

– Я не прошу грошей у вас, пане, – він прикладає руку до місця удару, – мені потрібна лабораторія та деякі препарати.

Ці слова не вселили віри у серце герцога. Він сумнівається у щирості незнайомця. Такого дивного незнайомця, що зовсім не нагадує типового лікаря.

– Якщо ти лікар, то де ж твоя маска з травами?

Не зважаючи на біль, який причинив йому господар замку, та страх перед ним, Євген злегка посміхається, наче готовий сказати обʼєктивну істину, до якої геніальним розумом дійшов лише він.

– Пане, чума не передається через сморід чи інший запах, – він забирає долоню від щоки, хоча досі відчуває, як пече місце удару. – Дана хвороба переноситься гризунами та через кров.

Розлючений насмішкою свого гостя та фактом, що той посмів суперечити його величності, герцог дивиться зверху вниз, куточки його очей набувають загостреної форми і він не може відвести гнівного погляду від парубка навпроти. Звертаючись до охорони, він наказує:

– До вʼязниці його, – і починає розмірковувати над тим, як дізнатися справжню причину візиту цього дивного гостя.

Поблизу чується металевий брязкіт, охорона скидає мечі, хапає Євгена під руки та веде за собою у підземелля.

– Ні! – кричить той, намагається вирватися, проте марно. – Благаю вас, вислухайте мене!

Слова лишаються непочутими. Холодні очі господаря не відображають віри у щирість молодого парубка. Він проводжає Євгена поглядом, обдумуючи, а що він мусить зробити з ним тепер.

—

Дякую, що читали.

💦 Якщо ви хочете, щоб через декілька розділів холодний Спартак покохав Женю, підтримайте мене  тут:

https://www.buymeacoffee.com/cutiesun

🦉 Якщо ви хочете побачити фото моєї сови (справжньої, не жарт), напишіть свій телеграм