deceptiveness

Відсутність будь-яких звуків, порушена ледь чутним шелестом листя за вікном, обволікала, подібно до найніжнішого пледу, ніжно, що практично невідчутно торкалося шкіри і ніби проникало всередину організму, розчиняючи всі його молекули в собі. І єдиний звук, який можна було замінити, приємно лоскотав слух, так, що хотілося хіба що м’яко посміхнутися і прикрити очі, поринаючи в заспокійливу музику дерев, з якими грав спритний вітер.

В ідилію зрідка вливались тихі вдихи чоловіка, що сидів на кухні, уособлював собою нескінченну, але іноді ту, що зовсім не піддається людському розуму, естетику і користувався можливістю зруйнувати себе за допомогою тютюнових виробів.

Раптом простір навколо наповнився чарівними звуками струн гітари, що чіплялися трохи повнуватими пальцями музиканта, який усміхався навіть під час гри. На скляному столі лежав нотний зошит, покритий чорними цятками, що складалися в чудові мелодії, що вже стояли в повітрі, злітаючи з вуст Юліана.

З кухні почулося звичне “хм-м-м”.

Слова, які споконвічно прославляли Геральта, складалися в довгі балади, що вражали своєю мелодикою, складену з відносно примітивних і простих акордів, які якимось чарівним чином перетворювалися на музику, просякнуту вишуканістю та пишнотою.

Усередині музиканта розпускалися квіти, з кожною новою нотою набираючись сил, стаючи все прекраснішими, сяючи своєю красою і зігріваючи його. І всередині Юліана було тепло, тепло, тепло до неможливості, і Юліан з радістю приймав це тепло, ніжно ніби під променями сонця.

Мелодія перестала звучати, коли чоловік поставив гітару на місце і плавними кроками попрямував до кухні, натхненний до трохи почервонілих щік, прогнучи поділитися з другом новим своїм творінням, просоченим особливою ніжністю, що змушує музиканта нервово поправити каштанове волосся.

Тоді Юліан виглядав, як дитина.

Геральт же хмурився ще більше, ніж звичайно.

– Геральте! — вигукнув музикант, схрестивши руки на грудях і насупившись. – Ти знову палив на кухні? Я ж три тисячі разів казав тобі не робити цього! Хочеш, щоб я образився?

Чоловік із надто білим волоссям відволікся від сигарети, перевівши погляд на Юліана і здивовано вигнувши брову.

— Добре, я більше…

— Та я пожартував, — весело промовив Юліан, притулившись плечем до одвірка, а потім розсміявся.

Чоловік навпроти знову хмикнув.

— Чудовий сьогодні день, чи не так?

Почулося чергове хмикання.

— Таке почуття, що все довкола світиться…

— Ти обкурився?

– Так ні ж! Послухай, як вітерець смикає листя! Навіть запах простору сьогодні інший, такий свіжий та затишний. До речі, колись я мав схожий день. Я тоді, правда, багато випив, але це зовсім не має значення, адже тоді було дуже сонячно. Пам’ятаю, я мало не зламав гітару, бо не міг зіграти мі-бемоль мажорний акорд. А ще там була одна пані… ну не суть. Так ось… А ні, навіть дві панянки! — Юліан знову засміявся. — Того дня квіти так солодко пахли, що я вже думав, що п’янів не від вина, а від цього запаху! У тебе колись було таке?

— Сп’яніння від квітів? Ні.

— Таке абсолютне і безмежне натхнення, яке буквально розпирає і дозволяє бачити речі в сто разів чудовішими, ніж вони є. Ось тому я почав писати пісні, тому що так я даю йому опанувати мене, щоб творити та творити. Не може бути такого, щоб у тебе ніколи не було цього почуття, коли ти чи не зливаєшся з небом у своєму щасті! Впевнений, ти вже таке переживав, але просто соромишся це визнати!

Після цих слів простір пронизав короткий зойк музиканта, що в пориві почуттів змахнув рукою і, отже, вдарився нею об одвірок дверей.

Юліан справді міг би говорити годинами без угаву, перескакуючи з теми на тему, використовуючи всі наймальовничіші епітети, часом навіть забуваючи зробити вдих від того, що сам був переповнений інформацією, якою, безумовно, хотів поділитися з усіма, хто був поруч. Він був нескінченно цікавим оповідачем, і слухати його було лише задоволенням для будь-якої істоти, адже, швидше за все, він був єдиною людиною, що могла перетворювати найдрібнішу і марну історію на витвір мистецтва.

У вухах чоловіка все ще звучали акорди майбутніх його пісень, тож голос його став особливо мелодійним.

Його нутро співало навіть коли він просто говорив. Сонце, розкіш якого акомпанувала голосу Юліана, встигло втомитися, і тепер повільно опускалося вниз з метою відпочити кілька годин, перш ніж знову посміхатися чоловікові. Очі співака завжди дивилися неймовірно тепло, а погляд з кожним днем ​​ніби ставав все більш доброзичливим, сповненим любові до всього світу.

Він справді був схожий на найщирішу дитину на світі, що ділиться з усіма радістю від будь-якої дрібниці, яку здатна помітити.

— Знаєш, я думаю, якби дракони існували, ми б з ними дружили, інакше й бути не може. Ми брали б їх на пікніки, а вони б допомагали нам готувати їжу. Чудові умови дружби! Це у всяких казках кажуть, що вони всі такі неприємні, але насправді вони можуть бути доброзичливими. А в тих оповіданнях їм просто було самотньо, тож вони й спалювали людей. Подумаєш, коли мені нудно, я теж ладен когось підпалити! Гаразд, не підпалити, але максимум покалічити. Не покалічити, а трохи зачепити. Словами, звичайно. Трошечки. Зовсім трошки.

На мить чоловік замовк, уже не в силах стримувати дихання, але практично одразу продовжив:

— Не уявляю, як можна жити, не маючи друзів. Тобто, уявляєш, жодної істоти, з якою можна поговорити. Неймовірно! Я б і дня не витримав! Адже це так сумно, одразу почуваєшся таким безпорадним і непотрібним. А якби захотілося різко випити зі старим другом? А такого нема! Як добре, що ти мій друг, навіть найкращий друг, адже ти завжди вислухаєш мене. Тільки ось вдаєш, що це не так, хоча я знаю, що цінуєш нашу дружбу! Від мене такого не приховати!

— Лютику…

— Я слухаю, — прощебетав Юліан, якому до душі подобалося, коли Геральт називав його саме так.

— Ти можеш замовкнути бодай на секунду? Я зараз помру лише від цих розмов.

— Але ж я…

— Ти мені вже набрид.

Посмішка, що майже ніколи не залишала обличчя музиканта, раптом зникла. Усередині грудної клітини Юліана раптом стало холодно, холодно, холодно до посинілих стиснутих губ, так холодно, що захотілося обійняти себе, щоб не замерзнути до смерті. Квіти всередині засохли, ставши крихкими до неможливості, тонкими, немов найніжніша павутина, що погрожує будь-якої миті покритися інеєм і заледеніти навіки.

– Я не твій друг.

Десь між ребер з’явилися сотні тисяч голок, що розривають тканини нутрощів, що стрімко знищують молекули, жорстоко підривають атоми. Перед очима Юліана миготіли рядки його нової пісні, якою він так і не встиг поділитися, яка б могла стати вершиною його творчості, яка завершувалася словами «я люблю тебе до нескінченності».

— І знаєш, що, Лютику?

– Що?

Голос чоловіка тремтів, хоч би як той намагався побороти себе і знову надати йому співучості. Іскри в райдужках зіниць музиканта погасли, перед тим спалахнувши востаннє, подібно до вмираючої зірки.

– Я пожартував.

Губи Геральта торкнулася посмішка, що була властива лише Юліану. Руки чоловіка з неприродно білим волоссям якимось чином притиснули тіло Юліана, що знову засвітився, до себе.