Гаррі

Стадіон ревів від захвату і передчуття.

У роздягальню шум ледь долітав крізь зачинені двері, тож тут усе відчувалося зовсім інакше. Наче вони раптом потрапили в інший, зачарований світ, і не було усіх цих років, наче тобі знову шістнадцять і твоя команда чекає виходу на поле — зосереджена, зібрана, рішуча. Гаррі уважно окинув поглядом кожного зі «своїх» гравців — усі вони вже не школярі, усі давно подорослішали, стали серйозними людьми. Але ось сидить Олівер Вуд і стискає кулаки, нервуючи — як тоді. Хрускіт його пальців супроводжував Поттера всі три роки, поки Вуд був капітаном команди Грифіндору.

Роджер Девіс, випускник Рейвенкло, а нині — завідувач відділення травм лікарні Святого Мунґа, підпирає стінку в кутку і зосереджено намотує бинти на руки. Колись давно, ще коли Гаррі був на четвертому курсі, Девіс наважився запросити на Різдвяний бал Флер Делякур і весь вечір не спускав з неї абсолютно шалених, затуманених зачаруванням очей. З того часу минуло — страшно подумати! — сім років, але Роджер усміхається так само.

Єдиний випускник Слизерину, якого допустили до участі у сьогоднішньому благодійному матчі, власник двох найвідоміших сучасних готелів магічної Британії, Маркус Флінт сидів на лаві — і на перший погляд був цілком розслабленим і навіть байдужим. Однак і він раз по раз кидав швидкий погляд на круглий годинник, прикріплений до стіни над виходом.

Захарія Сміт безперестанку говорив — від хвилювання, не інакше. Після школи він подався в науку і вже зовсім скоро мав захистити дисертацію з історії магії. Гаррі подумки здригнувся — уроки професора Бінса у Гоґвортсі були справжнім катуванням і він не міг собі уявити, як веселий і безжурний Захарія міг добровільно здатися в полон нудним трактатам і запорошеним архівам.

Два гравці національної збірної Британії з квідичу, загонщики Грін та Уотерс, трималися особняком і поглядали на «непрофесіоналів» трохи зверхньо. Їм по двадцять п’ять, вони тільки-но повернулися з Чемпіонату Європи і найбільше в світі хотіли відпочити від мітел і бит хоча б з місяць, але команда «згори» була однозначною: на грі в Гоґвортсі повинні бути представники головної команди країни, і крапка. Розрахунок вдалий – журналісти були в захваті.

Тік-так-тік-так-тік-так…

До початку матчу залишалося десять хвилин.

Вони нервували. Два тижні тому розділилися на команди згідно з жеребкуванням, але за цей час провели всього три тренування, одне з яких навіть тренуванням не можна було назвати, бо ж зустрівшись вперше і політавши з півгодини, дорослі підлітки плюнули на все і пішли в «Кабанячу голову» “вливатися в колектив”. «А ось Джіні своїх ганяла», — майнула у Гаррі прикра думка. Суперники провели щонайменше п’ять тренувань, вони зустрічалися суворо раз на три дні та літали по дві-три години, не менше. Дружина завжди приходила звідти розчервоніла, втомлена і щаслива.

Суперникам взагалі більше пощастило з жеребом. Рон одразу погодився захищати обручі, а судячи зі спокійної та веселої усмішки, яка сяяла на його обличчі з самого ранку, проблеми з самооцінкою та впевненістю в собі залишились у минулому. Троє загоничів – представники «грифіндорської квідичної школи» – і з кожною з них Гаррі колись грав у одній команді. Демельза Роббінс, Кеті Белл і Джіні Поттер — експертка-криміналістка Аврорату, провідна журналістка «Щоденного віщуна» та колишня гравчиня «Голігедських гарпій» — були цілком зіграним тріо і розуміли одне одного досить добре. За сничем полювати викликалася дизайнерка і, можливо, найкраща учениця мадам Малкін, Чо Чанг.

Єдиною слабкою ланкою у команді суперників були загонщики. Бити вручили вокалісту рок-гурту «Вервольфи Варфоломія» Террі Смоуку, а також голові Департаменту магічних ігор та спорту Тоні Роббінсу. Обидва востаннє сідали на мітлу ще в школі, тож великої небезпеки не становили.

Стадіон вкотре вибухнув оплесками, вітаючи гравців команди-суперника. Гаррі глянув на годинник і зосереджено кивнув. Пора.

Один за одним вони вилетіли на поле, і на них ринув вал шуму з трибун. Надворі був початок листопада, але погода стояла чудова — неяскраве осіннє сонце високо світило в холодному небі, а вітер, що гуркотів усю ніч, до ранку вщух. Мадам Гуч покликала капітанів, щоб розіграти кільця. Джіні підлетіла до нього з лихим розворотом, весела й самовпевнена. Досьогодні ніхто не знав про їхнє весілля, але на її мантії блищало нове прізвище, і Гаррі вже уявляв, як накинуться на них журналісти після гри.

– Ми надеремо вам зад, – заявила Джіні, з серйозним виглядом стискаючи його руку і ховаючи смішки в карих очах. Гаррі ледве втримався, щоб не розсміятися.

– Спробуйте. Вуд на обручах – у вас жодного шансу.

Вони підморгнули один одному. Два капітани. І обидва – Поттери.

Стартовий свисток розсік холодне листопадове повітря, і в один момент все над полем почало рухатися. Гравці блискавками злетіли ще вище – гра почалася.

Гаррі піднявся над верхівками веж «почесних» трибун й оглянув поле з висоти. Чо не стала переслідувати його, а облетіла поле на рівні п’ятого-шостого ряду вболівальників, викликавши у тих хвилю захоплення. Джіні та Демельза перехопили квофл і на всіх парах мчали до кільця, проте Девіс спритно вибив м’яч під час передачі. Нехай матч був товариським і нічого ні для кого не вирішував, темп гравці задали цілком бойовий.

Трибуни ревли. Строкате верескливе полотно внизу, розмальоване шарфами, плакатами і прапорцями, кипіло і вирувало, скандуючи всім відомі прізвища і підбадьорюючи своїх улюбленців. Десь там, серед шумного балагану, сиділа Герміона разом із Невілом та Луною. Гаррі спробував знайти їх очима, але це було майже неможливо – всі обличчя на швидкості зливалися в суцільний потік.

Пролунав гонг, і Лі Джордан, який зайняв місце коментатора, оголосив, що Джіні забила перший квофл — рахунок відкритий. Сміт і Флінт кинулися до кілець супротивника, але Смоук відправив у них бладжер, використавши заборонений прийом. Мадам Гуч призначила штрафний удар, і Маркус не схибив, зрівнявши рахунок.

А снича не було видно. Гаррі то літав високо, то спускався майже до самої трави, шукаючи очима золотаву кульку, але безрезультатно. Чо не сиділа в нього на хвості, як колись, а вела свою гру, але це їй не надто допомагало.

Джіні забила ще два м’ячі, Олівер і Рон продемонстрували по одному сейву, Флінт і Девіс змогли відіграти обидва квофли. Бладжери зі свистом розсікали повітря, гравці гасали над полем, мов ошалілі.

І в якусь мить, намотуючи чергове коло, Гаррі відчув те, чого не відчував уже багато років. Радісне збудження охопило тіло, а дихання перехопило від хвилювання і захвату — його з головою захлеснув азарт.

У цей момент він зрозумів, яку величезну послугу зробила їм Макґонеґел, вирішивши влаштувати цей благодійний матч. Вона не просто знайшла купку «знаменитостей» — ні, вона дала можливість їм, дорослим та серйозним людям, знову відчути себе дітьми. Повернутись хоч ненадовго в ті часи, з головою поринути в ту частину життя, коли найбільшою проблемою була поразка у вирішальному матчі чи зламана мітла. Забути про колотнечу та робочі негаразди, просто насолоджуватися — швидкістю, шумом вітру у вухах, божевільними віражами на слухняній мітлі і відчуттям обпеченої холодним вітром шкіри. Стерти минулі роки, стерти війну з її наслідками, повернутися у вкрадену молодість. І це було чудово.

Гаррі, усміхаючись на всі тридцять два, пришвидшився і злетів ще вище. Команда Джіні відірвалася вперед уже на два десятки очок, і він чудово розумів, що якщо так піде далі, врятувати їхні дупи від «надирання» зможе тільки снич. Якщо маленька підступна кулька опиниться в руці, півтори сотні очок вирішать результат гри. Він простежив очима за Чо, але та, як і раніше, літала майже біля самої землі, лише зрідка піднімаючись до обручів і не звертаючи на нього жодної уваги. Вона виглядала зосередженою і цілеспрямованою, і на хвилину Гаррі навіть подумав прослідкувати за нею, проте відразу відмовився від цієї витівки. Якби Чо побачила снич, вона б уже мчала до нього, а не ковзала в повітрі, виписуючи плавні фігури.

Демельза забила ще один гол, але Флінт практично одразу його відіграв. Трибуни вже вили від захоплення, відчуваючи приблизно рівний рівень гравців. Гаррі вирівнявся і спустився на рівень коментаторської кабінки, завис на мить, продумуючи наступні дії.

Джіні перехопила квоффл і мчала до обручів Вуда стрімголов. У її очах горіло торжество, щоки палали від вітру, і вона вже обрала зручну позицію для кидка, ще мить – і рахунок стане 50:20, але Грін вчасно розгадав її задум і, різко розгорнувши мітлу, послав у її бік бладжер.

Майже нечутний тріск пролунав у голові громом.

Крик жаху застиг у Гаррі в горлі, коли він побачив, як м’яч на шаленій швидкості врізався Джіні в плече і вибив її з мітли. Вона різко скрикнула від болю, квофл випав з рук, долоня ковзнула по гладкому держаку у відчайдушній спробі втриматися, але було пізно. На рідному коханому обличчі не було і тіні страху — лише безмежне здивування. Вона падала.

Гаррі кинувся до неї, усвідомлюючи, що він занадто далеко — у момент удару до обручів було майже сімдесят ярдів. Трибуни разом змовкли, люди посхоплювалися на ноги, наче заворожені, спостерігаючи за тим, як Джіні наближалась до землі. Гаррі не чув і цього, не чув нічого — ні несамовитого крику Рона, ні пронизливого свистка мадам Гуч. Він розрізняв тільки, як оглушливо стукотіла кров у вухах, тільки власне дихання та свист вітру. Він не бачив жаху на обличчі Гріна, запізнілого ривка Чо, він бачив тільки Джіні, що летіла до землі, і гнав мітлу щосили, і держак уже відчутно вібрував у нього в руках, попереджаючи про межу швидкості.

Джіні падала, неначе в уповільненій зйомці.

Тридцять ярдів, двадцять, десять… Може, таки встигне?

Пізніше Гаррі здасться, що все це відбувалося довго, тривало годинами, хоча насправді рахунок йшов на секунди. «Блискавка» вже виривалася з рук, коли він ще додав швидкості й увійшов у піке. Найважливіше піке в його житті.

У Джіні широко розплющені від переляку карі очі, бліда, як крейда, шкіра і розсип ластовиння по щоках. У неї потріскані від колючого вітру губи і хрипкий від польотів на свіжому повітрі голос. Вона скоро матиме дитину, і вона просто не мала права померти. Джіні тяглася до нього щосили, і не вистачало зовсім трошки, і до землі залишалися лічені ярди, а розбита мітла вже валялася на траві під обручами, і за мить до того, як повністю втратити контроль над своєю «Блискавкою», Гаррі викинув руку. вперед і схопив гарячу долоню Джіні.

— Тримаю, — прохрипів він і відчув, як натяглися жили. Від швидкості сльозились очі. До землі ще лишалося сім ярдів, але «Блискавка» не хотіла слухатися, а з піке треба було виходити, і з останніх сил він вирівняв мітлу, не відпускаючи руки Джіні.

Утримати її однією рукою було неможливо, перетягнути на свою мітлу — тим паче. Гаррі відчув, як ковзає долоня, розумів, що в нього майже немає часу. І якщо тільки розрахунок був вірним, якщо він не помилився, потрібно було максимально знизити мітлу, утримати її хоча б до шести-семи футів над полем, а потім…

Вдих. Видих. Ще трохи, ще зовсім трішечки, у тебе все вийде, просто не може не вийти! Гаррі знову вирівняв мітлу і відпустив держак, схопивши Джіні обома руками і тримаючись на «блискавці» якимось дивом. П’ятнадцять футів, десять, вісім.

Він навіть не стрибнув – звалився вниз, одночасно підтягуючи Джіні вгору. І через долю секунди впав на жорстку пожухлу траву, а Джіні приземлилася на нього згори.

– Та ти чортів герой, Гаррі Поттере, – видихнула вона ослаблим голосом і знепритомніла.

До них уже на всіх парах летів Рон та гравці обох команд, Грін белькотів якісь вибачення, але для Гаррі це все не мало значення. Падіння геть вибило повітря з легень, голова паморочилася і чомусь боліли ребра. Джіні лежала на його грудях, бліда і якась напрочуд маленька. Однією рукою вона ще стискала його долоню, іншу судомно притиснула до живота.

Дитина. О, Мерліне, хоч би з дитиною все було добре!

На поле вибігла до смерті перелякана Герміона з чарівною паличкою в руці. Розштовхуючи гравців, вона прорвалася до них і впала поряд на коліна.

– Гаррі, Гаррі, як ти? Я наклала на неї заклинання Подушки, повністю уповільнити падіння мені не вдалося, але…

Ну звісно… ось чому Джіні занадто повільно падала, ось чому він встиг долетіти, встиг схопити її за руку, він несвідомо здогадувався, і тому все розрахував правильно і впав на землю раніше за неї, і …

– Герміоно… – прохрипів він. Повітря все ще не вистачало, а в грудях нестерпно пекло. – Герміоно… Дитина…

Вона тільки зосереджено кивнула, махнувши Рону рукою. Той обережно взяв сестру на руки і поніс у замок — у Лікарняне крило.

— Мені треба… з нею… Я піду…

— Звісно, підеш. Давай руку, – скомандувала Герміона, простягши йому долоню. Гаррі схопився за неї і підвівся на ноги. Перед очима все пливло. — Ходімо, тільки повільно. Обережно.

Крок за кроком, спираючись на її руку, він пройшов до трибун, до виходу з поля, і гравці та журналісти, що вибігли на квідичне поле, мовчки розступалися перед ними. Кожен рух віддавався пекучим болем у ребрах. Лі Джордан говорив з місця коментатора про те, що матч закінчено, і Гаррі тільки гірко посміхнувся про себе — здається, це перший випадок в історії квідичу, коли гру завершили до того, як був спійманий снич.

Коли вони дісталися до Лікарняного крила, Джіні вже лежала на білих простирадлах, все ще непритомна, а над нею щосили розмахувала чарівною паличкою мадам Помфрі. Рон сидів на сусідньому ліжку і не знав, куди подіти руки. Сильний і широкоплечий, просто величезний у яскравій квідичній формі, посиленій наплечниками, зараз він виглядав геть беззахисним і розгубленим.

— Мадам Помфрі… дитина… — почав Гаррі, але літня цілителька лише обірвала його командним тоном, не відриваючись від роботи.

– Сідайте, Поттере! І зачекайте трохи, я огляну вас за кілька хвилин!

— Але…

— Коли мені буде що сказати, я скажу!

Нічого не залишалося, окрім як сісти поряд із Роном і мовчки спостерігати за тим, як мадам Помфрі оглядала Джіні і накладала на неї якісь закляття. Потім вона покопалася трохи в шафі, дістала з неї невеликий фіал, наповнений світло-бузковою рідиною і влила ліки до рота своєї пацієнтки. Гаррі здалося, що після цього на щоках Джіні виступив легкий рум’янець.

– Візлі, відійдіть. Лягайте, Поттере, і мантію стягуйте! Як ви двоє її літати відпустили? Хіба не знали, що квідич — небезпечна та травматична гра? Їй би вдома сидіти та книжки читати!

– Як вона? – видавив Гаррі, стягуючи з себе мантію і шиплячи від болю. Рон підтримав його мовчки – сповненим надії поглядом.

— Жити буде, вона сильна дівчинка, — буркнула мадам Помфрі й одразу додала, відповідаючи на німе запитання, що повисло в повітрі: — І з дитиною все добре повинно бути. Принаймні поверхневий аналіз жодних пошкоджень не виявив. Звичайно, її потрібно буде спостерігати якийсь час, а краще — так взагалі на збереження до Мунґа лягти. І ніяких мітел! Ох і молодь пішла, ох і молодь…

По палаті прокотилося дружне зітхання полегшення. Герміона, бліда і рішуча, враз розслабилася, обняла Рона і сховала обличчя в нього на грудях, тихенько схлипнувши.

— Ну чого ревеш, чого ревеш? Усе добре вже… Прийшли тут і вогкість розводять… — несхвально повторювала мадам Помфрі, повернувшись до Гаррі. – А у вас, Поттере, ребро зламане. Тож Кісткоріст ваш найкращий друг на найближчі кілька годин.

Гаррі плювати було на ребро і на гіркий Кісткоріст, на гострий біль і сповнені щирого занепокоєння зауваження мадам Помфрі. Напруга спала, і він раптом відчув, як же сильно втомився. Цілителька наклала ще кілька діагностичних заклять і мало не силою напоїла його зіллям, Рон заспокоював заплакану Герміону, яка тепер зовсім не була схожа на те сміливе і впевнене в собі дівчисько, що врятувала сьогодні Джіні від вірної смерті і допомагало йому дістатися до Лікарняного крила, одним поглядом розчищаючи шлях у натовпі людей. Втома накочувала хвилями, Кісткоріст віддавав знайомим болем, випалюючи інший — від перелому, на сусідньому ліжку спокійно й розмірено дихала Джіні. І все вже було позаду, хоча від однієї думки, що сьогодні він міг втратити її, втратити їх обох, Гаррі охоплював майже нестерпний панічний жах.

“З ними більше не повинно статися нічого поганого”, – твердив суворо внутрішній голос. І Гаррі погоджувався беззастережно. Безтурботні дні залишилися позаду, настав час знову брати на себе відповідальність.

Втома зморила його, і він почав занурюватися у важку дрімоту. Йому навіть став снитися якийсь сон, коли у двері тихо, але впевнено постукали.

– Хто там ще? — забурчала мадам Помфрі. — Невже ще хтось із переломами сьогодні?

Але на порозі стояла зовсім не чергова постраждала, а зібрана та напружена директорка Макґонеґел.

– Вибачте, Поппі, що відволікаю. Я лише хотіла запитати, як почуваються… Поттери.

— Все добре, професорко, — відповів Гаррі зі свого ліжка, трохи підвівши голову. Макґонеґел, здавалося, зовсім не змінилася за останні роки. Все та ж акуратна, ретельно пригнана мантія і зібране в тугий пучок сиве волосся, суворий погляд і легка, ледь помітна, але тепла посмішка.

Колись давно, після битви за Гоґвортс, вони з Джіні так само відсипалися тут, у Лікарняному крилі. Ліжок на всіх не вистачало, і, напоєні заспокійливим, вони спали, притулившись один до одного на одному ліжку в незручній позі, обхопивши один одного руками навіть уві сні. Навколо діялося щось несусвітне: стогнали поранені, ганяла ельфів-домовиків мадам Помфрі, плакали перелякані або вже зневірені родичі… Але вони спали, і шум Лікарняного крила не заважав їм, а суєта не могла їх потривожити. Вони спали, втомлені після важкої ночі і, здавалося, важкого життя. Вхопилися один за одного, відганяючи геть примар закінченої битви, тривоги та страхи. І Джіні тоді дихала так само спокійно і глибоко, але навіть уві сні міцно-міцно притискалася до нього, шукаючи захисту.

Тоді Макґонеґел повернулася надвечір. Втомлена, з темними колами під очима, але, як і раніше, зібрана, вона сіла делікатно на краєчок їхнього ліжка. Гаррі прокинувся, розліпив важкі повіки, тривожно стрепенувшись: «Професорко, що сталося?» Вона важко зітхнула і тихенько промовила: «Нічого не сталося, Поттере. Я просто хотіла сказати спасибі…»

— Я просто хотіла сказати спасибі, — сказала директор, уважно дивлячись на нього. — За те, що погодилися взяти участь у цьому матчі.

– Нема за що, – зніяковів Гаррі, відчувши себе школярем. Йому завжди було трохи ніяково в присутності колишнього декана — мимоволі хотілося витягнутися по струнці і терміново вигадати по-справжньому вагому причину невиконаного домашнього завдання.

— Ви не маєте рації, — лагідно посміхнулася вона. — Ми зібрали достатньо грошей, і наступного року фонд школи зможе забезпечити навчання десятків учнів із неблагополучних сімей… От тільки знову добра справа мало не коштувала вам життя.

Макґонеґел пройшлася по палаті й присіла на ліжко Джіні, обережно й ласкаво, якось по-материнськи, торкнулася її щоки. У насиченому запахами ліків повітрі повисло незручне, хоч і тепле мовчання.

– Гаррі, – сказала директорка через кілька хвилин, несподівано назвавши його на ім’я і переводячи на нього серйозний і стривожений погляд, – вас хоче бачити професор Дамблдор.

– Що? — від подиву він різко підвівся на ліжку, відразу скривившись від болю. Кісткріст діяв, печіння поменшало, проте різкі рухи явно поки що були зайвими. – Навіщо?

— Він не уточнив, — спохмурніла Макґонеґел ще більше. — Просто попросив мене покликати вас до кабінету для розмови. Зайдіть, будь ласка, коли краще почуватиметесь. Пароль – “Калган-трава”.

Вона дивилася на нього серйозно і пильно, і на якусь мить Гаррі вловив у погляді директорки… біль? Провину? Страх? Немов злий лускатий монстр тривоги роздирав зараз її груди, ніби багато що вона би зараз віддала, щоб він не йшов до Дамблдора – але не могла сказати про це вголос, знаючи – Албус нічого не робить просто так.

– Добре, – кивнув Гаррі, перезирнувшись миттю з Роном і Герміоною, які мовчки слухали розмову, не втручаючись. Макґонеґел ще раз подивилася на них, довго затримуючи на кожному з колишніх учнів погляд, і вийшла з палати, тихенько причинивши за собою двері. Може, Гаррі здалося, але він почув гірке зітхання.

Години через дві ребро повністю зрослося, хоча бік досі неприємно поколювало. Джіні спала – мадам Помфрі дала їй зілля Сну-без-сновидінь, тому найближчі години чекати на її пробудження було безглуздо. Рон і Герміона вирушили до Барлогу заспокоювати місіс Візлі — Гаррі був щиро вдячний за те, що вони погодилися взяти на себе цей удар, і пообіцяли прийти ночувати на Гримо, щоб обговорити розмову з портретом Дамблдора. Так уже в них було заведено — все незрозуміле, всі найважливіші проблеми вирішувалися лише втрьох.

Гаррі тихо вислизнув із Лікарняного крила, намагаючись не привертати уваги мадам Помфрі. Дорогу до кабінету директора він знав, як і раніше, добре — мабуть, навіть зав’яжи йому очі, Гаррі все одно вийшов би точно до старої знайомої – горгульї, не заблукавши. І тільки вставши перед тими самими дубовими дверима, він відчув ніяковість — адже востаннє був тут півтора роки тому, коли на стіну вішали портрет Снейпа. Гаррі був майже впевнений, що намальований Снейп, незважаючи на демонстративно заплющені очі й нерухоме обличчя, не був радий цій події.

 

Цікаво, як він зараз відреагує на появу Гаррі?

Промені призахідного сонця косо освітлювали кабінет. Макґонеґел сиділа за столом і щось писала, старанно й акуратно, як завжди, ретельно виводячи пером кожну букву. Портрети колишніх директорів Гоґвортсу дрімали у своїх рамах — чи тільки вдавали? Не спали лише двоє — сивий старий у фіолетовій мантії з лукавою напівусмішкою на губах і його найвідданіший учень.

– Доброго дня, Гаррі. Я дуже радий тебе бачити, – сказав Дамблдор, трохи повернувшись до нього і тепло всміхаючись. Як і раніше, яскраві блакитні очі блищали за знайомими химерними окулярами.

Снейп не удостоїв Поттера навіть кивком голови.

— Здрастуйте, професоре.

– Мінерво, ви не залишите нас на кілька хвилин? Запевняю вас, розмова не займе багато часу.

Макґонеґел різко підвела голову, обернулася і пильно глянула на портрет. Директорка була такою напруженою, такий стриманий протест світився в її очах, що на мить Гаррі здалося — відмовить. Проте, витримавши важку паузу, вона лише сухо кивнула і підвелася з-за столу, стрімко вийшовши з кабінету.

У приміщенні запанувала незатишна тягуча тиша. Дамблдор довго мовчав, уважно розглядаючи свого колишнього учня, і лише потім спитав:

— Як ти почуваєшся, Гаррі?

— Нормально, — відповів той, знизавши плечима, не зовсім розуміючи, до чого це питання. — Мадам Помфрі мене підлатала.

— А як… місіс Поттер?

— З нею все гаразд. Тільки треба буде ще раз показатися лікареві.

Гаррі не хотілося вдаватися до подробиць і розповідати портретові про дитину. Адже не для того Дамблдор його викликав сюди, щоб про сімейне життя випитувати!

— Ми з Северусом спостерігали за грою. Це було справді чудово й захоплююче, всі дуже добре грали, а твоє фінальне піке гідне всяких похвал… Сподіваюся, я не здаюся тобі балакучим.

Гаррі мало не здригнувся: Дамблдор, як і за життя, ніби прочитав його думки. А тим часом той продовжував:

— Адже в нас — у нас, портретів, Гаррі, надто багато вільного часу і ми багато бачимо… Іноді навіть те, чого не помічають інші. Сподіваюся, місіс Поттер не надто постраждала.

Несподіване розуміння звалилося Гаррі на плечі: він знає! Йому немає потреби розпитувати про Джіні, він знає, що вона вагітна, він якось бачив це!

— Я почуваю провину, — раптом різко змінив тему Дамблдор. Гаррі здивувався, і в нього вирвалося, можливо, занадто швидко:

— Чому?

— У тебе було… складне дитинство, і ще складніша юність. Тобі рано довелося подорослішати, і бачив ти таке, стикався з такими речами і силами, які краще б не бачити.

— Вашої провини тут нема. Була війна, — різко перебив Гаррі портрет, намагаючись зрозуміти, що тут, що з ним самим відбувається, чому навіть через роки слова і голос Дамблдора викликають у ньому такі відчуття. Той лише посміхнувся сумно:

— Ми з тобою знаємо, що це не так. Ми достатньо пережили разом, щоб бути чесними один перед одним.

Снейп на своєму портреті неголосно, але виразно пхикнув, але Дамблдор не звернув на нього жодної уваги. Гаррі остаточно загубився у здогадах, що саме намагається сказати йому колишній директор, і навіщо.

— Мені просто хотілося, щоб ти мене зрозумів. Іноді доводиться ухвалювати важкі рішення. Іноді заради загального блага доводиться жертвувати благом малим, навіть якщо воно стає для когось незмірно важливим та цінним. Я знаю, як це. Адже ми хочемо, щоб наші діти жили у кращому світі. Щоб вони ніколи не бачили того болю, тих страждань, що колись випали на нашу долю… І ці рішення доводиться приймати нам, бо люди звикають: хтось бере на себе цю ношу… Те, що я робив, було жорстоким, але правильним. Ти розумієш мене, Гаррі?

Він говорив спокійно і виважено, ніби читав лекцію. Ні. Ніби пояснював, що треба зробити, сподіваючись, що Гаррі зрозуміє. Однак Поттер знав, відчував: ці слова давалися Дамблдорові насилу — старий маг на портреті ретельно підбирав їх і обмірковував кожне речення. І знав це не тільки Гаррі — ось і Снейп мовчав, відвернувшись: не сарказмував, не заперечував, ніби вдавав, що його тут немає. Щоб нічим не завадити.

Але невже Дамблдор справді так важко переживав через свої рішення?

— Загальне благо, Гаррі. Це не пусті слова. Загальне благо та щастя наших дітей, тих, хто прийде після нас, — ось що по-справжньому важливо. На війні буває всяке. Нерідко гинуть люди. І часом, як не жахливо, хтось має померти, щоб урятувати ціле покоління.

Гаррі мовчав, відчуваючи, як руки в кишенях квідичної мантії починають тремтіти. До чого Дамблдор веде? Чому навіть після смерті не може дати йому спокій?

— І цим кимось маю знову стати я? — видихнув він, висловивши нарешті побоювання, яке палило його з того самого моменту, як у Лікарняне крило кілька годин тому прийшла Макґонеґел. Адже портрети бачать те, чого не помічає решта. Можливо, Дамблдор щось знає, можливо…

— Ні, — твердо обірвав його думки колишній директор. – Ні, Гаррі. Ти неправильно витлумачив мої слова. Можливо, буде навіть краще, якщо ти забудеш про них. Це просто покаяння старого, не більше… Впевнений, що для своїх дітей ти збудуєш краще майбутнє. Що вони житимуть у світі без воєн. І що ти сам вирішиш, що робити для цього. Дякую, що зайшов побачитись. А зараз — тобі час повертатися. У Лікарняному крилі ось-ось прокинеться місіс Поттер, і ти, підозрюю, хотів би в цей момент бути поряд з нею.

Гаррі спустився по кручених сходах, не чекаючи, поки їхнє повільне обертання приведе його вниз, і вийшов у коридор. Всього за кілька кроків, ніби так і не наважившись відійти далі, на нього чекала Макґонеґел. Вона нічого йому не сказала, тільки дивилася так, наче…

Наче хотіла його захистити.