Гарнюня

— Ну, взагалі-то, — вона колупає виделкою трохи підгоріле м’ясо, щось собі під носа бурмоче, потім ненароком каже: — Цей Шизуо гарнюня.

Ізая зустрічається з нею поглядами. Хмуриться, коли бачить, як кінчики її губ повзуть уверх. Срібний ніж крутиться між її пальців.

— І твій друг. Цейво… як його? — задумливо дивиться вбік, наче згадуючи ім’я, яке добре знає. — Шинра? — знов дивиться на Ізаю. — Він також.

— І? — хлопець спирається ліктями на край столу, чекаючи на продовження.

Вона знизала плечима, підозріло посміхаючись.

— Навіщо ти мені це кажеш, знаючи, що Шизуо я ненавиджу, а Шинра просто сам по собі неприємний? Щоб подивитися на мою реакцію, чи що?

Він не хоче, щоб людина, яку він всім своїм чорним серцем і такою ж брудною душею ненавидить, і людина, яка часто забувала, що вона — в першу чергу друг, були милими її очам. Вона уважно дивиться на нього, кусаючи кінчик виделки. Все так само посміхається.

— Та ні, — заманює його помахом яскравих вій, — просто кажу. Ти не згоден?

Що він має відповісти на це? Хлопець важко зітхає, стискаючи долоні в кулаки. Мовчить. Довго мовчить. Чекає.

— Хоча, — вона, нарешті, розриває тишу голосом, від якого серце Оріхари кожного разу починає палати. Відкидається на спинку стільця, складає руки під грудями, трохи сміється, потім додає: — Вони обидва не відповідають моїм стандартам. Так, вони гарні, але не для мене.

Ізая піднімає бров.

— Зрозуміло, — це точно була перевірка. — А хто ж тоді відповідає?

— Ох, навіть не знаю, — вона, як справжня актриса одеського кіно, зітхає, але грайливий сміх зривається з її вуст. — Не знаю, не знаю, Оріхаро… Може, якийсь файний хлопчисько з чорним, як сама ніч, волоссям і очима, немов справжня львівська кава, шиєю, до якої хочеться припасти губами?.. — вона веде по ньому поглядом, пальцем розмазуючи помаду. — …руками, які з солодким болем стиснуть мої зап’ястя…

Він аж почервонів. Долоні трохи спітніли. Атмосфера навколо ставала пекельною з кожним наступним словом. Ізая обсмикує комір білосніжної сорочки, яку вперше за довгий час (а може і за все життя) вдягнув, аби вразити жінку, яка сиділа навпроти і посміхалася, наче справжня дияволиця. Їй не вистачало лише хвоста, який би гойдавсь зі сторони в сторону, накручуючи на себе її пухнасті пасма.

— Познайомиш мене з ним? Хочу знати, як виглядає твій стандарт чоловічої краси.

— Ти з ним вже знайомий, Оріхаро, — вона склала руки під підборіддям, прижмурилася, наче лисиця. — Знаєш його краще за всіх. Навіть краще за мене.

— Невже?

Вона встала з-зі столу, пройшлася до хлопця, цокаючи тоненькими, як вона сама, підборами й поклала йому руки на плечі. У того всі нутрощі здригнулися, наче від землетрусу. Ласкавий шепіт звучить над самим вухом:

— Подивись в дзеркало, — вона ніжно цілує його в шию під вушком, відчуваючи тремтіння на своїх губах, — гарнюню~.