Гарбузовий пиріг. Пряний аромат справжнього кохання

Чонгук дуже поспішав, боявся втратити слід. Швидко крокував вузенькими, звивистими вуличками вздовж яких то тут то там до шибок тулились невеличкі закручені у різні боки дерева, листя яких переливались від золотисто-жовтого до криваво-червоного й злітало додолу від кожного подиху вітру, чарівним, мерехтливим дощем під лагідним осіннім сонечком. Він уже декілька кілометрів без зупину, наполегливо прямував на насичений запах духмяного гарбузового пирога, який ніби то от-от витягнули з духовки й поставили біля відчиненого вікна, так, щоб вітерець зміг рознести ті пахощі навколо по всіх усюдах. Іноді запах віддалявся, а тоді знову спалахував і направляв зачарованого перевертня до себе. У вовка аж потекли слинки від того пряного аромату, який заповнював його ніздрі та легені, грайливо лоскочучи й збурюючи усе всередині. І чим далі углиб заходила ця гра, з кожним кроком хлопця, запах ставав усе чіткішим та терпкішим, так що він міг відчути той клятий пиріг на смак. Та пахло зовсім не випічкою, вовченя це прекрасно розуміло і від того скуштувати смаколик хотілось ще дужче.

Коли хлопець нарешті трохи отямився, то зрозумів, що забрів у саму гущу так званого «відьомського селища». З одного боку це не мало дивувати, оскільки ходили легенди, що зайти туди можна було в будь-якому куточку їх невеличкого містечка, головне знати потрібні лазівки, проходи та нірки, але знати хлопець їх не мав, в цьому й загадка, на це були здатні лиш відьми. Сам Чонгук тут ніколи не бував і бути не повинен, тож як він зміг втрапити в таку халепу не мав жодної гадки. Може то була якась хитромудра пастка для перевертнів у яку він успішно втрапив і варто було б повернутися назад. Хоч напевно вийти звідси такому незваному гостю ще складніше ніж зайти, а якщо ти той гість, що у повню виє на місяць, то напевно майже неможливо без сторонньої допомоги. У будь-якому випадку, хлопець зайшов занадто далеко, щоб відступати. Тепер він просто мусить знайти ту людину з чарівливим запахом від якого паморочиться в голові, а шлунок стискає солодкими спазмами, навіть якщо через це він неодмінно знайде проблеми на свою дурненьку вовчу голову. Зрештою, не вб’ють ж його тут, чи не так?

Вулиці ставали все більш людяними, то тут то там відьми та відьмаки поспішали на роботу ледь не збиваючи з ніг, елегантно прогулювались околицями з домашніми тварючками: ручними кажанчиками, буркотливими кицями чи в’юнкими зміюками або насторожено визирали зі своїх осель, магазинів чи кав’ярень підозріло оглядаючись навколо, вередливо з огидою обнюхуючи ґанок. Простіше кажучи, людей навколо ставало все більше та більше і вони вже дещо недобре зиркали на нього своїми блискучими іскристими відьмацькими очицями та кривили роти, коли помічали, що у їх затишну, тиху й спокійну місцину забрів якийсь смердючий собацюра, руйнуючи своєю присутністю всю ідилію та таку чутливу до чужаків тутешню ауру.

– Ти що тут забув, пес? Заблукав?

Якась старезна згорблена бабця стала просто посеред тротуару, перегородивши Чонгуку прохід. Він ледь встиг зупинитися, щоб не врізатись у старушенцію.

– Та ні, бабусю. Я тут у невідкладних серйозних справах. Справах надважливого магічного значення. – він намагався звучати якомога переконливіше.

– Які в тебе тут можуть бути справи, блохастий? Краще мерщій забирайся звідси. Поки я тобі пику не натовкла. І не дивись, що я стара, з таким дворнягою як ти я ще впораюсь.

Жіночка загрозливо помахала перед його носом палицею, але хлопець лиш акуратно оминув відьму та поспіхом пішов далі, єдине, що його справді цікавило, тривожило й відбирало всю увагу – запах. Він боявся, що згубить його й більше ніколи не відшукає. Від однієї думки про це на шкірі загрозливо виступали сироти, а спину обливало холодним потом страху. То ж поки стара ще довго зиркала на нього злючим поглядом маленьких чорненьких оченят услід, він йшов далі намагаючись не привертати зайвої уваги. Хоч певно це й було даремно, його тут унюхає кожен без особливих зусиль. Якщо вовку нащось і знадобилось вже завітати у цю непривітну для нього місцину, то в цілях безпеки завжди було б непогано якось позбутися запаху на день чи два, а ще обов’язково взяти з собою поводиря, щоб зовсім бути впевненим, що ніяка стара й квола, на перший погляд, відьма тебе тут не вкляне та ще й на додачу добре не відлупцює й дарма, що з вигляду однією ногою на тому світі.

Він востаннє повернув за ріг та нарешті вперся у глухий кут де розташувалась, обвита плющем, невеличка, затишна відьомська крамничка з цілою купою чарівницьких цяцьок та дрібничок: від оберегів на кожен день, цілющих відварів та камінчиків на удачу до середньовічних знарядь тортур та смертельного зілля, та ще й можна поснідати на додачу й випити чашечку пряного лате перед роботою. Чонгук ще раз вдихнув на повні груди, прикриваючи очі від задоволення, так, що його вії грайливо затріпотіли. Його «здобич» там усередині. В цьому хлопець був упевнений. Цей запах він міг з легкістю відтінити навіть тут серед усіх тих подекуди чудернацьких ароматів тисячі трав, сушених квіточок та тушок різних жабок та мишок. Запах його пари він відшукає серед тисячі.

Коли Чонгук відкрив двері по всій крамничці рознісся голосний дзвінкий та по особливому чарівний звук тендітних дзвіночків. Лагідна переливиста мелодія полонила та зачаровувала, йшла далі углиб, відходила луною від стін ніби там попереду справжня довжелезна, глибока печера. Хоч з вулиці й могло здатися, що приміщення зовсім крихітне, що й розвернутися нікуди, магія робила свою справу, страшно навіть уявити, наскільки воно величезне і куди тут можна вийти через чорний вхід. Вовк аж трохи стривожено сковтнув в’язку слину перед тим як ступити крок далі, заблукати тут як раз плюнути. Праворуч від нього розташувався величезний, довший ніж очі мають змогу побачити, відділ з живими квітами, здавалось тут можна було знайти кожну рослинку з усіх усюд, що дуже подивувало вовка. А праворуч вмостилась невелика стійка і декілька дерев’яних столиків з мереживними скатертинками й таких самих до пари стільців, на яких дуже зручно трохи розгойдуватися, куштуючи якийсь гарячий смачнючий напій. Вся ця композиція з різними маленькими влучними деталями нагадувала невеличку кав’ярню прикрашену нібито до Гелловіну, а збоку біля неї декілька стелажів з книгами й затишний куток для читання, вікно біля якого виходило на центральну площу міста, хоч Гук й був готовий поклястися, що щойно пройшов з того місця пристойну відстань, щоб опинитися тут. А далі й далі углиб стояли різноманітні столи, полиці, стійки з всіма видами чарівницьких трав, зілля, книжок та приладдя для відьом, чарівників та інших магічних створінь та звіряток. Важко навіть уявити яка ж площа цієї, на перший погляд, непримітної крамнички, до якої й дороги не знайдеш, якщо не бував тут раніше.

Чонгук застиг здивовано роззявивши рота, коли почув як десь там далеко всередині почулись важкі незграбні кроки та падіння чогось скляного, що розбилось та розсипалось на маленькі друзочки по підлозі.

– Агов? – Чонгук подав голос, щоб якось позначити свою присутність, хоч хто б це не був він точно мав почути дзвіночки, що закінчили свій спів лиш за якусь хвилину до інциденту. – Вам потрібна допомога? Агов?

У відповідь не почулось абсолютно нічого окрім далеких та тихих звуків чогось схожого на мітлу, що акуратно змітає дрібненьке потрощене скло. То ж він обережно на пальчиках почав прокрадатися на звук, якомога непомітніше, спритно оминаючи різноманітні незрозумілі йому речі, полиці та тумби, що з усіх боків стирчали недоладними гострими кутами й ніби були створені для того, щоб об них врізались та зачіпались. Та в якийсь момент, коли звук зовсім зник і він роззирнувся навколо, Чонгук зрозумів, що заблукав, хоч це й здавалось неймовірним. Хіба можна заблукати у крамниці в яку ти зайшов буквально щойно. Він поспіхом пішов назад до дверей, щоб почати свій шлях знов, але марно, нічого навколо не здавалось більше знайомим, стало лише гірше. Дороги назад вже не було й після приблизно десяти хвилин блукань навколо він здався.

– Агов? Тут є хтось?

Чонгук намагався знову знати слід за запахом, але марно. Тут здається усе пропахло ароматом свіжоспеченого гарбузового пирога. Напевно володар цього запаху є власником цієї крамниці чи працівником. Тож вовк сів на перший ліпший стілець, що неочікувано виявився поруч, чекаючи невідомо на що. Хлопця не покидало трохи моторошне нав’язливе відчуття наче за ним стежать, але коли роззирався по сторонах то звісно не було й натяку, що вказував би на чиюсь присутність.

– Вибачте, якщо я потривожив вас. Я прийшов з миром, клянусь. Я просто заблукав. – вовк вирішив ще раз спробувати виманити хоч когось, інакше як він взагалі коли-небудь вибереться звідси.

З голоду тут певно що не помреш, але блукати отак можна цілу вічність аж до смерті. Може то й справді була справжнісінька пастка для таких дурненьких вовків як він. Та встояти в нього не було жодних шансів, навіть якби знав наперед, що його отак хитро й підло хочуть упіймати на гачок, все одно не зміг би чинити опір. А винна у всьому його вовча сутність повернута на істинності. Це поклик на який не можливо отак просто не прийти. Хіба що садити на ланцюг.

– Схоже ти брешеш. – невідомо звідки нарешті почувся солодкий низький голос, від якого у Чонгука перехопило подих.

Але самого власника голосу видно не було.

– Перепрошую?

– Кажеш заблукав, та чи не брехня це?

– Ні. – тихо прошепотів перевертень. – Це правда…

– То це не ти йшов за мною від м’ятного будиночка з самого центру міста, вовче? Прив’язався за мною, та аж так, що у «відьомське селище» забрів без перепон.

– Вибач, та я… не мав на думці нічого поганого… просто…

– Що?

– Не міг це контролювати…

– Що за типова вовча відмовка? Ти що мене за дурня маєш?

– Твій запах… – ледь чутно поскавулів Чонгук.

– Мій запах що?

– Він зачарував мене. Ти пахнеш так чудово.

– Оце вже ні. Навіть не думай. Ти що, вовче, хочеш звідси без хвоста та яєць піти? Бо я тобі таке зараз влаштую. Хочеш мене своєю вовчою парою зробити?

– Не злись. Це не мені обирати. Я ж… не збирався ображати тебе. Навпаки ти мені дуже…

– Так, а на цьому місці краще поки замовкни, якщо й справді хочеш вийти звідси повноцінним псом.

– Не хочу поспішати наперед, але… думаю це не зовсім у твоїх інтересах. Може мої яйця ще тобі знадобляться.

– Я тобі зараз ще  і язика відітну, якщо ти його сам не припнеш, собацюро. – зашипів відьмак, вже десь зовсім зблизька, хоч важко точно сказати з якої сторони той знаходився.

Та коли він нарешті переконався, що гість безпечний та безневинний легенько виліз з-за стелажа та злісно поглянув на хлопця, який аж рота розтулив, коли побачив свого обраного, так в заціпенінні й залишався сидіти посеред крамнички.

– То як тебе звати, вовчику?

– Чоооонгууук…

– Чоооонгууук? Мене – Техьон.

– Красиво.

– Красиво. – чарівник погодився. – І що мені з тобою тепер робити Гукі? Якщо чесно я здивований як ти сюди взагалі цілим дійшов. Як ти мене розшукав, вовчику? Отак просто по запаху?

– Так, я вловив цей аромат гарбузового пирога і пішов за ним, сам не знаю як до вашого району потрапив, отямився вже тут… але зупинитися не міг, та і який вже сенс. Ти теж відчував, знав, що я йду слідом?

– Та знаєш у нас тут нечасто собаки усякі вештаються, ще й так… без маскування, так очевидно, тебе ж за кілометр чутно.

– Але ж… я знаю, що ви не дуже любите як вовки пахнуть…

– Це ще м’яко сказано.

– Так, але… мій запах… тобі подобається мій запах хоч трішечки? – з надією в очах ледь не заскавчав Чонгук.

– Скажемо так, з усіх вовків, що я зустрічав ти пахнеш найкраще. Навіть не верне поки поруч сидиш. Але яка з того користь, ти ж засмердиш мені усю крамничку. Сумніваюсь, що усім моїм відвідувачам твій запах до душі. Тому… давай так: ти підіймай свою вовчу сраку та за мною, мерщій, без обговорень.

Насправді Техьон трохи лукавив, запах вовка, на диво, був не просто терпимим, він був приємним, навіть дуже, але от іншим мешканцям району такий аромат вже точно буде не до вподоби, то ж відьмак повів приблуду якомога далі звідси, вузенькими кострубатими проходами, які ніби то розсувались просто перед ними, до крутих закручених сходів. Вовк не збавляючи темпу пішов за ним, попутно розглядаючи усе навколо.

– Куди ми йдемо? – зацікавлено запитав Чонгук.

– Туди де тобі й місце, якомога далі від моєї крамнички, ти ж мені відлякаєш усіх покупців.

– Вибач. – Чонгук трохи насупився та опустив голову, на мить зупинившись.

Техьон здивовано повернувся до нього.

– Ти що? Ще плакати зараз почнеш? Та я ж не зі зла… просто не хочу, щоб у тебе були проблеми. У нас тут не вовк френдлі район, як ти певно вже зрозумів, та й мав знати, зрештою. Вже вибач. Тому не переживай так і забудь ти за ту крамничку, все тут буде супер, але тобі й справді краще не вештатись у відьмацьких кутках отак просто.

– Ми ж зможемо бачитись, правда?

Чонгук дивися на нього такими дитячими, невинними оченятами, на яких здавалось от-от виступлять слізки.

– Яка ж ти дитина. – розгублено пробурмотів Те, загіпнотизований тими милими очиськами. – Та звісно. Куди ж тепер дітися.

– Мені вісімнадцять, взагалі то.

– Справді? Ну тоді не хочу тебе засмучувати, малий, але у тебе явно трохи проблеми… знаєш я не засуджую, у кожного свої вподобання, але та твоя вовча природа напевно зламалась, бо вибрала замість якоїсь молодої плодовитої вовчиці діда старого.

– І… скільки ж тобі?

Насправді Чонгук знав, що вигляд чарівників може бути оманливим.

– Ну десь трохи за двісті, знаєш, двісті п’ятдесят, якщо бути точнішим. У людей відьмацького роду таке питати не ввічливо, щоб ти знав.

– Ого. Думав тобі нууу максимум тридцять, хоч виглядаєш ти десь на двадцять п’ять, якщо бути чесним.

–  Вже не так подобаюсь? – відьмак з викликом зиркнув на хлопця.

–  Звісно ні. Ти мені дуже подобаєшся.

–  Та я й не сумнівався, по тобі одразу видно, що ти якийсь збоченець малий. Що ти робив там в центрі перед тим як прив’язався за мною? Зваблював бабусь, що голубів у парку годують.

– Ей, перестань. Нікого я не зваблював.

– Ну не злись, вовчику, я ж просто жартую, хоча знаєш тобі б здалось до мене на ви звертатись, зважаючи, що я міг бути знайомий з твоїми прапрапрапра…

– Ще чого, ти моя пара. Тож ми рівні з тобою. – пробурмотів той під ніс, перебиваючи Техьона.

Вони йшли довгим тісним тунелем, а Чонгук мріяв, щоб той ніколи не закінчувався, щоб можна було якомога довше вдихати той улюблений пряний запах свіжоспеченого пирога, здавалось від Техьона й справді йшов той самий жар, ніби щойно з печі.

– От скажи мені, Гукі, чисто гіпотетично, якби у нас могли бути діти…

– Вони й можуть бути навіть без гіпотетично. – перебив його вовк.

Від цього відьмак різко зупинився, розвернувшись, щоб здивовано з нерозумінням поглянути на бідолашного перевертня, що не встиг вчасно спинитися та врізався чоловікові попереду просто у груди, ледь не поваливши їх обох.

– І як це? Наскільки я розумію матки у нас немає. Чи може я про тебе не все знаю? Може  даремно погрожував тобі яйця відрізати, а у тебе їх і немає ж навіть.

– Є у мене яйця. А матка з’явиться.

– І у кого ж це? Виносиш наших вовченяток?

– Ні, вибач, але… це доведеться робити тобі.

На обличчі Техьона на мить з’явився жах, але Чонгук його не помітив, бо той вже розвернувся й пішов далі.

– Не впевнений, що життя мене до такого готувало, але добре. Давай будемо оцінювати всю цю ситуацію як гіпотетичну. Отож, чисто гіпотетично, Гукі, наші гіпотетичні майбутні дітлахи будуть шляхетного, аристократичного чарівницького роду чи з моєї магічної гіпотетичної матки вилупляться маленькі цуцики?

– Важко сказати. – трохи вагаючись промовив вовк.

– Ну так у відсотковому співвідношенні, приблизно.

– Ну добре, не буду брехати. Думаю це будуть вовченята. Я б сказав така вірогідність складає відсотків дев’яносто. Приблизно.

На обличчі Чонгука від цієї розмови засяяла величезна щаслива усмішка. Він знайомий зі своїм істинним менш як годину, а той вже говорить про їх майбутніх діточок. Ще й при тому, що їх види є не те щоб заклятими ворогами, але вже точно не друзями.

– Не дуже обнадійливо.

– Вовкам треба розширюватися, вливати нову кров для укріплення роду, якби мій вовк не відчув, що у нас велика ймовірність народження здорових вовченят, то не обрав би тебе.

– То от в чому справа, спарювання для розмноження, а я думав вся та істинність про велике кохання, відданість і…

– Так воно і є… – трохи голосніше ніж хотілось гукнув Гук.

Техьон лиш хмикнув на це.

Коли вони дійшли до невеличких дерев’яних дверей Техьон зупинився й підійшов до Чонгука впритул. Він уважно поглянув у блискучі очі навпроти та підчепив своїми довгими пальцями кілька закручених чорних локонів, що падали хлопцеві на обличчя.

– Пахне від тебе й справді непогано, вовченятко. І що ж нам тепер робити?

– Ти ж не кинеш мене?

– Ти ж тепер не зможеш без мене. Правда?

Чонгук трохи понуро кивнув.

– Ми потрапили у паску, вовче.

Техьон нахилився до Чонгука ще ближче та легенько торкнувся його губ своїми. Вовк на якусь мить застиг від подиву, а тоді не тримався та лизнув губи відьмака у відповідь.

– Смачно? – прошепотів Те не розплющуючи очей.

– Дуже. Так хочеться ще…

Кутики губ чарівника піднялись догори. Й він потягнувся до перевертня знову, в цей раз вже з більшою силою та пристрастю.

– Домовмось так. Ти зараз одягнеш це кільце, – Техьон відірвався від губ вовка, взяв ліву долоню хлопця у свою та надягнув на безіменний палець срібний перстень. – вийдеш там де ти мене вчув, зайдеш за ріг і купиш собі великий шмат гарбузового пирога в кав’ярні. Він там чудовий, повір мені. А я сам знайду тебе за кілька днів.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Техьон ще раз цьомнув Чонгука в губи, притуливши його спиною до дверей, а тоді різко відчинив їх і виштовхав вовка назовні.

– Чекай на мене, Гукі.