Розділ 3. Гаптована білим брехня

Пейринг: Гаррі Поттер/Оригінальний чоловічий персонаж. Джіні Візлі/Драко Мелфой

Анотація до розділу: Усе йде “не за планом” вперше.

***

— Тобі справді так цікаво дізнатись більше про мої здібності? — з посмішкою запитав Ел, сідаючи поряд з Хефміном, який повністю виснажився після тренування.

— Ага… ніколи б не подумав, що ти можеш пропустити між цими подвійними стінами свій струм, який ізолює кімнату і не даватиме можливість її відслідкувати. Мені дійсно жаль, що я так мало приділяв увагу іншим магічним здібностям.

— Краще б своїм увагу приділяв, — буркнув Ел. — Магія протистоїть магії. Пошук влади відбувається за допомогою магічних частинок — принаймні саме це я майже силоміць витягнув з батька. Але тут стіни оточені моєю магією, яка постійно конфліктує зі всім, що надходить ззовні, тому сюди вони не проникнуть. 

— А я думав, ти можеш лише блискавки з пальців пускати, — з іронією сказав Хефмін. — А на що ви ще здатні?

— Ну… стій, ти хочеш в мене випитати секрет громовиків? — Друг Хефміна прижмурився, одночасно відкушуючи великий шматок лагису. — Ти ж не думаєш, що я дійсно тобі його розповім?

— Чому ні? Мені цікаво, — чесно відповів Хефмін. — Хоча б підказку… мале-е-еньку.

— Ти… — Ел замовчав і втупився у підлогу. — Ти не розумієш, про що просиш. 

— Можливо, — Хефмін посміхнувся. — Але мені цікаво, тому я запитав.

— І чому ти такий прямолінійний? 

Хельм важко зітхнув, проклинаючи самого себе. Він ніколи не міг відмовити Хефміну; завжди намагався допомогти і був готовий ризикувати життям.  

Можливо, для нього Хефмін був тієї самою частинкою, до якого Ела тягнуло. Притягувало, куди б його друг не пішов. Заради якого його луніди сяяли й рябіли електрочастинками.

— Ти нестерпний, — пробурмотів Ел скоріше до самого себе, аніж до Хефміна. — Я… можливо, колись моя душа подарує… тобі другий шанс. Я просто це знаю, як і всі інші Громовики. Знаю це так само, як знаю, як треба дихати. Підсвідомо.

 

***

Декілька секунд Хефмін уважно вдивлявся у лице жінки, що стояла на порозі квартири. Навіть короткого періоду життя на Корхалі Мору вистачило, щоб зрозуміти: так звичайні люди не одягались. Отже, за мною прийшли чаклуни.

— Перепрошувати, міс, — звернувся він до жінки англійською, — але боюсь, що ви помилитися дверима. Я не чекаю гості. — І, ігноруючи округлені очі немолодої жінки, Мор затріснув двері. Але сам не відійшов: Хефмін не був дурнем і розумів, що зачинені двері магів не зупинять, а особливо — ця стара деревинка. Для початку нехай би звичайний стусан ногою витримала б.

Що робити що робити? битися? та скоріше мене вб’ють. я не такий досвічений чаклун у порівнянні з дорослою особою. але вони тут можуть бути слабкішими за корхальців. у мене є шанси. але навіть якщо перемога за мною, що далі? за мною пошлють ще. і вони мене знайдуть, як знайшла вона. тікати? тікати вічно?

— Містере Море. — Хефмін роздратовано видихнув, коли у двері знову постукали. — Думаю, що ви вже прочитали листа, і у вас з батьками виникли деякі серйозні запитання. Я тут, щоб на них відповісти, а також надати докази, що це не був жарт, як ви могли помилково подумати. — У відповідь їй була мертва тиша. — Ваше ухилення чи невіра дуже небезпечні, містере Море, в першу чергу — для вас і вашої сім’ї. Дозвольте мені продемонструвати неспростовні докази… Містере Море, я не хочу цього робити, але ви не залишаєте мені іншого вибору, як зайти у будинок самостійно. — В голосі незнайомки продзвеніла сталь.

Одразу після цього замок клацнув, а двері відчинились. Чарівниця перетнулась із роздратованим поглядом Мора, що так і залишився стояти попід дверима.

— Міс, я не розуміти, про що ви кажете.

— А я думаю, що ви прекрасно це розумієте, містере Море. І дозвольте мені пройти, щоб не викликати ще більше питань у ваших сусідів. — Мор лише зараз помітив, як двері зліва по сусідству були дещо привідчинені. І це вже був небезпечний знак: старенька, що там жила, нізащо б не пропустила нову тему для пліток.

Мор зрозумів, що нахабством цю жінку не прогнати, тому припинив пропилювати її неприязним поглядом і зробив крок убік, пропускаючи всередину.

— Можете пройти до кухні, — сказав він з прохолодою у голосі. — Вітальня дещо… брудна. І до стелі заповнена дитячими книгами, які вам не обов’язково бачити.

— Дякую за розуміння. Не хвилюйтесь, я не вперше натрапляю на таку реакцію учнів. — Пройшовши на кухню, гостя сіла за стіл. — Я професорка Макґонеґел, викладаю у Гоґвортсі, лист із якого ви отримали. Дозвольте запитати, ви повірили тому, що там написано?

— Припустимо, — коротко відповів той.

— Раніше з вами відбувалися дивні речі?

— Припустимо.

— Чи варто мені продемонструвати вам щось із магії, щоб?..

— Не варто… Професорко… як? Дякую, професорко Макоґнеґел, сказати… скажу одразу, навчання у вашій школі мене не цікаво. Плани в мене інші. 

— Боюсь, що ви не можете відмовити, — з розумінням заперечила та, — всі повинні пройти курс навчання у магічній школі. Розумієте, всі звичайні маги потрапляють до школи з тринадцяти років, саме до цього часу пробуджується магія. Але ви — виключення, і я не знаю…

— Ну то зробіть мене виключенням і в цьому випадку, — Хефмін і не надіявся, що та погодиться.

— Якби все було так легко, містере Море… Де ваші батьки? Думаю, це їх також стосується.

— Їх немає. Взагалі. Померли. Зараз мені платить мій дідусь, що відправив мене в Англію, а сам залишитись у Норвегії. Думаю, з акценту це зрозуміло. І давайте я пояснити один момент. Я вже навчався магії. У мого дідуся. Особисто.

 Мор почав брехати, як дихати, з надією, що і цього разу йому пощастить. Йому має пощастити. Обов’язково. За це віддали достатню ціну. Благаю, врятуй мене ще раз, останній. 

 — Не у школі, — продовжив він, — а з ним особисто, тому мені не треба ваша школа. Дуже сумно, що вона записувала до себе учнів, які є в Англії лише за короткий час. Я планую поїхати…

— Я не знаю, чому ви ухилялись від навчання у Норвегії, але… тут так відбуватись не може, містере Море. Я поясню… — Мор насторожено затамував подих. — У кожній країні є своя магічна школа зі спеціальною книгою, у яку записуються імена чарівників. І чаклуни, що тимчасово приїжджають на територію якоїсь країни, повністю ігноруються магією лише в одному випадку: якщо їхнє ім’я вже є в іншій книзі. В іншому випадку, країна, у якій перебуває чаклун до певного віку, зобов’язана надавати йому уроки. Так, інколи є випадки, коли учні навчаються з дому, але вони дуже рідкісні і вимагають багато клопоту. По-перше, з дітьми мають займатись професійни репетитори, яких не всі можуть собі дозволити, і кожен місяць знання дітей повинні перевірятись Міністерством Магії… 

— Так, я знаю. — Мор непомітно від Мінерви напружено ковтнув. — Але мій дідусь був репетитором. Тому… я міг собі це дозволити. А тут…

— А тут, на жаль, у вас немає таких можливостей, містере Море. Адже, за постановою двадцять три, навчання іноземних студентів та сиріт має проводитись лише у школі, тобто у Гоґвротсі. І… вас мали записати до книги учнів ще з самого малку. А якщо ви з’явились у нашій книзі, то… 

— Я маю повернутись назад до Норвегії. У кінці місяця, — проігнорував останні речення Мінерви Хефмін. Ну-бо! Востаннє! Дай мені залишки своєї удачі, благаю!

— Скільки ж клопоту, — знову пожалілась Мінерва. — Якщо так, то доведеться офіційно перенаправляти вас у Норвегію. Якщо… хм, — вона замислилась на пів хвилини, а потім повільно продовжила: — Це багато що може пояснювати. Містере Море, дозвольте запитати, над вами проводили ритуал приховування?

Даруле, які ритуали? що таке взагалі цей ваш ритуал? в мене зараз мізки на друзки розпадуться з такими запитаннями.

Хефміна настільки завалили новою інформацію, що той вкрай заплутався. Цього разу не пощастить. Не пощастить.

— Я… я не знаю, — той прикрив очі, намагаючись повернути собі спокійний стан.

— Напевно, що так, містере Море. — Мінерва немов почала говорити сама до себе. — Над вами провели ритуал, книга вас не зареєструвала, і дідусь навчав вас, уникаючи постійного контролю. Але оскільки ритуал розповсюджувався лише на місце вашого народження, то… при переїзді сюди ви автоматично потрапили до Гоґвортсу. Що ж… це все пояснює… нічого особливого. Хоча зустрічаю таке вперше.

Нічого це не пояснює. Я і половини з твого монологу не зрозумів.

— Але ваш дідусь мав би знати про обмеження проховування. Тим більш, що зараз наслідки ритуалу розвіялись, і при поверненні додому…

— Досить! Будь ласка, — не витримав Хефмін. — Якщо я приїду в Норвегію, то та книга запише і мене?..

— Ні.

— Але ж… — Голова Мора була готова луснути немов кулька. краще б помер на кораблі. меньше б мороки було б.

— Ні, адже ви вже записані у Гоґвортсі. І щоб перевести вас, треба провести кілька ритуалів за участі міністерств обох країн.

Ага… щось вимальовується. тоді граю до кінця.

— Напевно, дід так і задумав. Не хотів піклуватись про мене без батьків, — цим Мор для себе поставив крапку у цій історії і надіявся, що професорка до неї більше не повернеться.

— І тому вирішив відправити вас у іншу країну без пояснень й кинути тут напризволяще? — недовірливо запитала професорка. — Кров — не вода, щоб так чинити. Але все одно не розумію… Ваш дідусь мав би знати, що ви можете перевестись і приїхати назад до Норвегії.

— Він знає, що, якби в мене є можливість, я б не жити… не жив ні в Норвегії, ні з ним. Тому якщо трапитись така ситуація, він розраховувати на те, що я не стану нічого змінювати, — Хефмін намагався не відставати від ходу думок жінки, хоча сам розумів, що все шито тоненькими білими нитками. я верзу повну маячню, на яку не поведеться жодна нормальна людина.

— То ви?..

— Залишаюсь в Англії, — процідив хлопець. — Але якщо я відмовлюсь? Я не хочу навчатись у вашій школі. І… переводитись також. бо я знаю лише англійську, дідько, я не зможу від вас нікуди втекти.

— Мені жаль. — Голос Мінерви пом’якшився, і стало зрозуміло, що вона каже правду. — Але у нас в Міністерстві є спеціальний відділ, що займається справами неповнолітніх, і якщо вони дізнаються, що ви уникаєте навчання, то можуть зайнятись вами вже особисто. Повірте, в них зовсім інші методи проводити розмову, і тікати чи ховатися в інші країні у вас також не вийде. Принаймні, поки ви неповнолітній. На щастя чи на жаль.

— І що вони зі мною зробити? вб’ють арестують віддадуть на досліди.

— Від штрафу до відправлення у спеціальну колонію для порушників.

— За те, що прогуляв школу? — не стримався від знервованої посмішки Хефмін.

— Повірте, магія — це не те, з чим варто жартувати, — серйозно сказала професорка. — Мені вже доводилось бачити наслідки магії, яку власник не міг контролювати… і це завершилось кінцем і для нього самого, і для трьох маґлів, що тоді були поруч… Після цього випадку, правда, вже спливло багато часу, але ви не уявляєте, наскільки чарівники можуть бути прискіпливими, коли мова йде про їх безпеку.

— Я… — У Хефміна не було чим відповісти; він не знав, що такого вигадати, щоб представники школи і влади від нього відчепилися б. Дійсно, знайшли тут — в чому проблема знайти в іншому місці? принаймні до повноліття… це у них 18 років? чи 20? але ж я не звідси, чому на мене розповсюджуються їхні закони?! і це не про юридичні, а про магічні. в мене інша магія. інша! чому я маю підпорядковуватись їхнім магічним законам?! а якщо мене знайдуть вони мене уб’ють як загрозу чи здадуть на дослідження вб’ють посадять. 

— Містере Море, якщо ваш… дідусь, який, схоже, від вас відмовився, припине висилати гроші… то можете не хвилюватись. — Мінерва розшифрувала хвилювання Мора зовсім по-своєму. — Міністерство покриває всі витрати сиріт, які стосуються навчання та найважливіших потреб. Знову ж таки, допоки вам не виповниться 21 рік. Тепер ви під відповідальністю Англії, оскільки є студентом Гоґвортсу. 

— Ні… я хвилююсь не за це, — визнав Хефмін. — Просто я зовсім не знаю, як зроблен… працює ваш світ. Нічого не знаю про Англію і що ви вчити ці роки, поки я був в Норвегії. Я… не думав, що зможу пристосуватись, — Мор говорив це повільно, пропускаючи через себе. невже я говорю це так, немов я вже змирився з тим, що в мене немає іншого вибору? він завжди є. завжди. але вони знайдуть мене навіть під землею навіть у небі придушите повбиваєте проведете досліди я просто здохну якщо спробую втікти як кролик ви придушите мене як комаху. Я зараз занадто слабкий. Занадто слабкий. І без краплини везіння.

— Ми про все попіклуємось, містере Море. Лише якщо ви не наполягаєте на переведенні у Норвегію…

— Я ж вже сказав, що залишатись. Тим більш, схоже, це дідусь не планував мого повернення. Я з ним зв’яжусь… Але до нього повертатись не хочеться. Я заплутався у власній легенді. Просто неймовірно.

— Тоді?..

— Я залишаюсь тут. І починаю нове життя. Я піду до вашої школи.

— Я так зрозуміла, що ви зараз згодні піти зі мною?

— Зараз? Куди? — Мор різко звів голову. вона хоче забрати мене прямо зараз? прямо зараз?!

— Кхм… перепрошую, — Мінерва зрозуміла, що навіть не пояснила, навіщо вона прийшла. Новина про те, що Хефмін насправді виявився звичайним магом, нехай і з трішки незаконним дитинством, перетягнула на себе всю її увагу, і неможливо було підібрати слова, наскільки такий розв’язок подій заспокоїв Макґонеґел. — Я маю супроводити вас на Алею Діаґон — вулицю, де ви можете придбати всі необхідні матеріали для школи і не тільки. Після цього я поверну вас додому. Я не буду забирати вас зараз одразу до школи, якщо ви про це подумали.

— А… так. Можна мені трохи часу? Я маю… переодягнутися. — Навіть не дочекавшись відповіді, він поплентався до вітальні. давай мені треба швидше прийти до тями. мені має стати байдуже. байдуже.

Він зупинився посеред розкиданих книг і понуро заплющив повіки. Зробив декілька глибоких вдихів. Посторонні звуки різко зникли, й у свідомості залишилась повна темрява. Мор вдивлявся у неї, аж поки часте серцебиття не повернулось до норми. 

Він уже вкотре намагався довести сам собі, що йому байдуже. Знайшли — наплювати. Хочуть забрати до школи — наплювати. Потрібно поводитись максимально обережно — наплювати. Це воно. Потрібно поводитись, немов мені дійсно байдуже: буду навчатись, не буду. Немов я насправді хлопець з іншої країни, якому не потрібне навчання. Який хоче лише… який нічого не хоче. Так! Мені. Абсолютно. Байдуже!

Як тільки ці думки стрімголов пролунали у його свідомості, Хефмін різко звів голову, розкриваючи очі і злим поглядом упираючись в протилежну стіну. 

— Ох… — Але рух був занадто різким й агресивним, і Мор схопився за шию, права сторона якої почала наливатись неприємним поколюючим теплом. зате до тями прийшов. і не так колотить від думки при чаклунів.

Тоді Хефмін пішов до столу, де на кутку лежала велика купа грошей. Про змінний одяг він успішно забув, тому Мінерва здивовано звела брову догори, коли Мор повернувся до неї абсолютно таким самим, яким і пішов; але з розумінням поставилась до його схвильованості і промовчала відносно цієї теми, натомість попросила:

— Дайте мені, будь ласка, вашу руку. І… вибачте за нетактовне питання, але навіщо вам шкіряні рукавиці?

— Коли був маленьким, то потрапити під якесь закляття. Шрами так і залишились, — на відмах буркнув Мор, сковзнувши поглядом по довгим чорним рукавицям, що покривали луніди, які на долонях і передпліччях були найвиразнішими. — Доводиться надягати, щоб не лякати людей, щоб ви мене не вбили! байдуже.

— І їх не можна забрати навіть за допомогою магічних мазей?

— Лікарі сказали, що ні. І це боліти для мене тема, тому…

— Перепрошую, — коли Мінерва вибачилась, Мор вклав свою руку у її, і його різко щось потягнуло у районі пупка, стиснуло у кулю і виплюнуло в іншій точці простору. 

“Жахливе відчуття”, — міг би сказати Мор, але це переміщення і поруч не стояло з розщепленням на частинки.

І лише тоді Хефмін звів голову догори, щоб оглянутись довкола. Нестерпний шум і крик з усіх боків оглушив його, строкаті кольори рябіли в очах, а люди навколо снували і штовхали один одного.

— Дійсно… чарівно…

— Рада, що вам сподобалось, — професорка, здається, взагалі не почула іронії в голосі хлопця. — Ходімо. Будь-ласка, ваші гроші прибережіть: усі закупівлі покриє Гоґвортс. До речі, ви взяли з собою список?

— Ні, я його спалив. Як і спалив би всю вашу школу.

— Що?!

А далі пішло-поїхало: нескінченні переходи із одного магазину в інший, натовпи людей і покупки, покупки і ще раз покупки, допоки вони разом з Макґонеґел не попрямували до останнього місця призначення на сьогоднішній день — крамниці чарівних паличок.

Як і будь який нормальний учень, якому у печінках сиділа згадка про школу, Хефмін не припиняв нарікати на все, до чого лише дотягувались його думки.

— І форма просто… відсрі… е-е-е… відстій? Чи не можна вдягати щось своє?

— Містере Море. — Терпіння Мінерви трималося лише на багаторічному досвіді. — Ніяких виключень навіть для вас. Це стандартний набір форми — класичні шкільні мантії.

— І непрактичні. Я вже скоріше помер через те, що заплутався в цій сукні і впав зі сходів. Що ви тоді моєму діду сказати? Я розумію, що йому, схоже, байдуже, але все таки.

— Містере Море. — У Мінерви вже не було ні бажання, ні сил щоб пояснювати щось нестерпному хлопчиську. Замість цього вона знову почала більш детально розповідати про школу і чотири факультети.

— І у них різні кольори? — уточнив Хефмін. — І колір… як ви їх назвали?

— Комірців з краватками..?

— Так! Колір комірців із краватками також буде змінюватися залежно від факультету? А синій є?

— Так, синя форма у представників Рейвенклову, — пояснила Мінерва. — Але навіщо вам? Тільки не кажіть мені, що….

— Ну, знищувати фарбу я не хочу, а ходити як… дурень — також, — Мор почав звикати. Все ж таки поводити себе як нахаба було в декотрих моментах навіть весело, так що згодом паніка покинула його, не залишивши ні сліду.

— Містере Море, факультет обирають не за кольором, а за…

— Байдуже, — перебив її Хефмін і першим зайшов у задушливу крамничку. Відчепись, все одно я не планую. Ви очікували побачити тут слабкого хлопця, ви його і отримаєте, бо, виявляється, дідусь попіклується про мене ще менше. 

Але і тут на професорку очікувало розчарування. Як би містер Олівандер не намагався, він не зміг підібрати Хефміну ні одну паличку. І хай би від цього вибухали вази чи кружляли по вітру порожні пергаменти, але ні: коли Мор брав деревину у руку, то відбувалось… нічого?

Олівандер вже почав дивно перекидуватись поглядами із Мінервою, а Мор із радістю споглядав свої руки: луніди не дозволяли нікому перейняти контроль магії, вони не дозволяли їй навіть потрапляти в інші можливі провідники. І що ви збираєтесь з цим робити, а?

Врешті-решт, першим не витримав сам Хефмін і створив невеличкі сині іскорки навколо себе — саме про такий знак ідеального поєднання казав майстер. Тепер вони вічно лежатимуть на цій підлозі, враховуючи, як часто тут підмітають.

— Вишня, перо фенікса, десять з половиною дюймів, — змучено сказав містер Олівандер, упевнившись, що паличка точно обрана правильно. — А я вже було подумав, що…

— Містере Олівандере, — с попередженням прошепотіла Мінерва, перебиваючи того на півслові. 

Змучені в результаті виявились всі, але Мінерва все одно, тримаючи ідеальну поставу, пояснила Мору необхідність перечитати всі книги за попередні роки. Бачте ж, Хефмін міг йти по іншій програмі. 

Але з розумінням поставившись до прохання та пообіцявши старанно прочитати кожну сторінку, Хефмін відвів погляд від місця на кухні, де тільки що зникла професорка школи, й безсило упав на стілець.

— Я влип. 

***

— Альбусе, все виявилось краще, ніж очікувалося. Ми припускали найабсурдніші варіанти, а елементарна правда була на поверхні. — Більшість вчителів напружились в очікуванні. — Наскільки мені вдалося дізнатися, то…

З кожним словом Мінерви викладачі розслаблялися все більше, а директор все сильніше насуплював брови. Було незрозуміло, чи задовільнило його таке пояснення, чи ні, але направду він його сприймати не поспішав. Якесь дивне відчуття шепотіло йому на вухо, що все в цьому ділі не так то й просто.

— Але як учень… — Макґонеґел спохмурніла, і лише зараз усім присутнім стало зрозуміло, наскільки ж сильно вона втомилася за цей день. — Він такий грубіян! Він спалив списки, уявляєте? Він навіть не захотів слухати про факультети! Він вирішив іти на Рейвенклов лише тому, що синій пасуватиме до його волосся та очей. Нечувано!

Макґонеґел очікувала, що інші вчителі підтримують її незадоволення, але Філіус та Помона лише захихотіли та переглянулись; здавалось, що професор Флітвік зовсім не проти таких екстраординарних учнів на своєму факультеті. Врешті-решт, у кожного в Рейвенклові були свої таргани в голові.

— Рейвенклов зустріне його зі щирими обіймами в будь-якому випадку.

— Філіусе…

— Тиша, — Альбус підняв руку догори, закликаючи всіх замовкнути. — Як би там не трапилось, я нагляну за ним. Ми всі наглянемо. Навіть якщо він і направду вже зустрічався з магічним світом, це не ставить його у легше становище. Збитий з пантелику, ще й покинутий родичем напризволяще, він може дуже гостро на все реагувати, тому, Мінерво, потрібно ставитись до нього лояльніше.

Мінерва незадоволено піджала губи, але подумки все таки погодилась. Хефмін Мор їхав у Англію з подачі дідуся, щоб ненадовго відпочити, а в результаті потрапив в іноземну школу без можливості відмовитись. Хоча він не дуже й намагався, коли мова зайшла про Норвегію.

Але професорка знала таких людей як Хефмін — від них лише одні неприємності та втрачені бали. Тому, незважаючи на зародки співчуття до студента, вона була готова з’їсти весь котячий корм, що їй підкидували близнюки Візлі, якщо він потрапить до неї на факультет.

 

***  

Час летів набагато швидше, ніж очікував Мор. Здавалось, що не встиг він навіть перегорнути сторінку в книзі, як сонце знову починало сідати. Але у котрий раз наливаючи собі повну чашку чаю, що став його новим улюблений напоєм, Мор знову і знову поринав у вивчення нового світу.

Перший і другий курс навчання він пройшов за один тиждень (благо, читати англійською батько навчив його краще, аніж говорити. До того ж Хефмін елементарно не розумів деяких слів, тому пропускав цілі розділи): історію відкинув одразу у дальній куток, прогортав книги з чарів, захисту та трансфігурації, завчив більшість назв інгредієнтів та рослин з травології, а на цьому й закінчив.

Прочитане викликало у нього легку паніку. Якщо з тією самою левітацією він зможе щось вигадати, створивши, наприклад, магніти, то з трансфігурацією були проблеми. В теорії, Хефмін міг легко створити новий предмет, створити нові частинки з повітря і наліпити на чашку, щоб вона прийняла іншу форму, але він ніколи не зможе перетворити свиню на стіл. Ніколи. 

— А загалом… байдуже, — Мор виринув зі своїх думок. — Треба просто пережити ці роки, і все закінчиться. Я зможу знову нормально жити. Хоча, чи зможу?

Довго просидіти над новою книгою Мор не зміг. Дочитавши про магічні традиції, він стягнув футболку і зайшов до ванни. Умивши лице, він оглянув себе. 

Луніди як ніколи яскраво іскрились на тілі: виходячи з долонь, вони тягнулись до плечей, поступово тьмяніючи, потім спіральним візерунком обводили ключиці і розділялись: одна частина вздовж лопаток сковзила до поясниці, зникаючи в Ямках Венери — принаймні, так їх називали на Пераму, — а інші по бокам та животі опускались до тазу, переходячи на ноги і зникаючи у нижній частині ступнів. Там, на пальцях, вони також формували маленькі спіралі. 

Зрозуміло, що це були не всі луніди, а лише самі яскраві; проте вони навіть не були головними: інші розташовувались глибше під шкірою так, що їх не було видно стороннім — вони і відігравали основну роль, замість вен, пронизуючи всі тканини. Та якщо використовувати магію по максимуму, то і вони почнуть виділятись.

Але найбільше Мор любив спостерігати за своїми очима — вони набували такого насиченого синього кольору, що було зрозуміло одразу: таких в земній природі не існує. А коли Хефмін використовував магію, вони ще й починали світитися і блискотіти, перетворюючись на відображення нічного неба. І ось чому їх треба буде приховувати.

Рішення знайшлось спонтанно при перегляді телевізора — кольорові лінзи. Придбав він їх лише вчора, але вже й так встигнув проклясти декілька десятків разів. 

Нарешті Мор вийшов з ванни і поглянув на купу різноманітних книжок. Мене вже від них нудить. Поглянув на календар. Двадцять четверте липня… двадцять четверте… 

Місяці в них побудовані так само, з такою ж кількістю днів, ми про це попіклувались. Тоді…

Тіло пробило дрижаки. До цього ще далеко. 

Далеко.

Далеко.

В мене є час.

Проте Хефмін все таки пішов на кухню і випив склянку холодної води, щоб привести себе до тями. 

До двадцять четвертого лютого було ще багато часу.

Так і потягнулись його дні ще більшою рутиною — кожний день одне і те саме. Із тижня в тиждень.

Коли в черговий ранок, більше місяця потому, Хефмін прокинувся, то з роздратуванням зітхнув: сьогодні було перше вересня. Він не розумів, що відчував: чи то хвилювався від майбутніх змін, чи то навіть був в їх передочікуванні. За минулі тижні він настільки звикнувся з думкою про Гоґвортс, що, коли замикав за собою двері на ключ, в нього навіть не виникло відчуття неправильності. Немов все так, як має бути. Він з цим змирився. Він їде до магічної школи.

Можливо, і список спалювати не варто було.

Знайомитись із такою частиною магічної культури, як “Нічний лицар” та його безтактним провідником, було сумнівним задоволенням. Аналогічно відносно платформи, яка виявилась другою версією Алеї Діаґон: такою ж гамірною і повністю забитою людьми. Пробираючись до самого експреса, Хефмін не втомлювався подумки скаржитись на постійні підліткові крики.

— Ти бачив, яку сову мені купили?

— Я чув, що в цьому році проведуть Тричаклунський Турнір!

— Мері! Мері! Хтось бачив Мері?

— Я знову загубив жабу!

— О, так ти ж той дивний хлопець!

Хефміну знадобились півхвилини і несильний поштовх з боку іншої людини, щоб зрозуміти, що остання репліка була адресована саме йому. Мора без сорому схопили за плечі і розвернули назад.

— Гей, ти ж той дивак, так? — повторив хлопець і завзято розсміявся. — Надіюся, що сьогодні ти не будеш запитувати про те, який на вулиці рік. Я і подумати не міг, що зустріну тебе тут!

— Ти… ти Шеймус? — пригадав Мор. Ні, я повинен був тебе бачити перший і останній раз. Що ти тут робиш. Піди піди піди геть.

— О, так ти навіть запам’ятав! Ага! До речі, твій акцент значно пом’якшився. Розмовляєш майже як англієць. Ключове слово — майже. Читай — майже нічого з твоїх слів не зрозуміло. То ти також в Гоґвортс? Я тебе раніше не бачив.

— Я… я, — під напором хлопця Хефмін розгубився, але швидко взяв себе в руки. Попанікував три секунди — і досить. — Так, я переведений. Я взагалі лише цього літа переїхав до Англії і через незнання думав, що тут не тільки час з Норвегією різний, але й рік. Просто я жив дуже ізольовано. І документи в мене були! Але думав, що мене можуть обманути, і хотів перевірити, і… Даруле, що ти таке мелеш? Замовкни просто, будь ласка.

— Як скажеш, інопланетянин під прикриттям, — махнув рукою Шеймус.

— Що?! Та я сказав уже!..

— Ти ж тоді нікого тут не знаєш, так? — поцікавився Шеймус. — Ну нічого, я познайомлю. Ходімо!

— Я… взагалі-то один планував доїхати. — Але парубок вже не слухав, а тягнув Хефміна крізь натовп. Це було дивно: до цього вони бачились лише одного разу, та й те, за такими обставинами, що Хефмін би до подібного дивака ніколи більше б не наблизився. А цей хлопець підійшов, більше того — тепер ще й тягнув кудись самого Мора.

І хоча Хефмін розумів, що спілкування з іншими неуникне, проте він не був готовий до нього настільки швидко.

— Взагалі, Гоґвортс класний, тобі сподобається! У нас є чотири…

— Я знаю, — перебив його Мор.

— О, тоді куди будеш вступати?

— На Рейвенклов.

— О, ти, типу, розумний і креативний? Щось по твоїй минулій поведінці не дуже видно, хлопче-який-не-знає-який-зараз-у-Англії-рік, — насмішливо викривив губи той.

— Просто синій пасуватиме до мого волосся і очей. — Після слів Мора Шеймус зупинився, втупився в хлопця оціпенілим поглядом і вибухнув сміхом. Декотрі з учнів, яким Фініґан загородив прохід у поїзд, незадоволено прикрикнули на нього.

— Чуваче, та це одночасно і найтупіший, і найгеніальніший критерій для вибору факультета. Вітаю, від сьогодні ти мій друг. — Хефмін лише й встигнув, що оторопіло роззявити рота, як той продовжив: — До речі, як тебе звати? 

— А-е-а… — він важко видихнув кудись в сторону, потер чоло долонями і нарешті відповів: — Хефмін. Хефмін Мор. І… я хотів проїхатись один, тому… тому так. Я піду, — Хефмін зніяковіло похлопав знайомого по плечу і пішов уперед, надіючись, що той не послідує за ним. 

“Вітаю, від сьогодні ти мій друг”… цей дурень. Хто таке каже незнайомим людям? Як можна бути настільки прямолінійним?

— Але… Я думав… — Шеймус дещо сторопів і втупився у спину Мора, що з кожною секундою віддалялась. Він думав, що все йшло добре і що зможе запросити нового знайомого у купе до друзів, але такий різкий відхід Хефміна його здивував. Подумаєш, знайомство було дивним. Ну, що в житті не трапиться? 

— Кажу ж, дивак, — буркнув той, але весь запал не втратив і з чітким наміром загребти цього парубка до себе в друзі попрямував у купе до Діна. Бо, як казала вулична філософія, дивні й тихі люди — найнавіженіші люди. А навіжених людей Шеймус любив.

І поки Фініґан розповідав другу про нового учня, Хефмін знайшов пусте купе і зачинив його зсередини: йому потрібно було прийти до тями. “Вітаю, від сьогодні ти мій друг”.

Він торкнувся своїх вух, які, Хефмін був впевнений, зараз були такими синіми, як самі луніди. Треба прийти до тями. До тями. А якщо його хтось таким побачить?

Говорити з людьми було дивно; розуміти, що ті говорять до тебе, — ще більше. Усвідомлювати, що ті хочуть з тобою… потоваришувати? здавалось чимось космічним.

Наскільки швидко мене розкриють, якщо я з кимось зближусь? Отож-бо… Не підпускати нікого. Не можна.

Мор настільки занурився у свої думки, що і не помітив, як експрес почав свій рух. Відносно неспішна хода навіть почала заколисувати Хефміна, проте вся атмосфера затріщала по швам, коли в двері постукали. Йому навіть не треба було розплющувати очі, щоб зрозуміти, хто знаходився у коридорі.

Пересиливши неприємне тянуче відчуття, Мор відчинив двері.

— Гей, Хефміне, не хочеш до нас у купе? Ти тут просто один сидиш… Скажу чесно, мені тебе шкода. Ніби, ми всі просто вже здружились між собою, а ти звалився як сніг на голову, і от думай, як тебе і куди тулити.

— Мене можна взагалі нікуди не тулити, — спробував холодним голосом відповісти Хефмін. Вийшло не дуже. — Повір, мені і так непогано.

— Як скажеш. — Шеймус уже хотів вийти, як знову зупинився: — Ти, здається, казав, що жив ізольовано, так? То в Норвегії ти не навчався в магічній школі?

— Ні, я був на домашньому навчанні, — збрехав Мор. — Як би я в іншому випадку відразу на 4 курс до вас потрапив?

— Ну… не знаю, — Фініґан повів плечима. — Шкода, звичайно, що не в школі. Я б хотів почути про іноземні школи магії. Але просто про Норвегію розкажеш?

— Іди вже, — замість відповіді, попросив Мор.

І хоч це прозвучало грубо, але Шеймус ні крапельки не образився: лише посміхнувся сам собі, хитро зблиснув очима, і, крикнувши: “Я ще повернусь”, зник в коридорі.

Не можна ні з ким близько спілкуватися. Викриють негайно ж. Триматися від усіх подалі.

Дивний хлопець. Дивні люди.

Але всесвіт немов вирішив, що вистачить з нього щастя, і з усмішкою підклав Мору порося: не встиг хлопець задрімати, як в купе завалився цілий зоопарк, змушуючи Хефміна підскочити на місці.

— Знайомтеся, це Хефмін! Каже, що приїхав з Норвегії. Хоче вступити на Рейвенклов, бо синій пасуватиме до його фарбованого волосся!

— Шеймусе, що за..? — Мор підняв погляд на натовп, що без запрошення завалилася в купе і розсівся по місцях.

— Я вирішив, що тобі самотньо, тому пройшовся по купе, зібрав деяких ґрифіндорців і прийшов до тебе. Мені довелось їх шантажувати, тому оціни ти трішки мої старання.

— Прийшов агітувати, так би мовити, — додав інший хлопець і простягнув руку. — Дін Томас.

— Хефмін Мор, — протягнув той з прихованим роздратуванням і занепокоєнням.

На мить заплющив очі, поправив рукавиці і підняв погляд на інших людей. Рудий, Шеймус, Дін, дівчина…

Мор, немов вражений блискавкою, завмер.

— Що? Дивний шрам, так? Всі так витріщаються на нього, — трохи зніяковів Гаррі.

“Та до чого тут якийсь твій шрам?” — подумки вигукнув Мор, не в силах відповісти в голос.

Рудий, Шеймус, Дін, дівчина…
Рудий, Шеймус, Дін, дівчина…
Рудий, Шеймус, Дін, дівчина і Зеленоликий. 

Взявши себе в руки, Хефмін знову втупився назад у вікно, всім своїм виглядом показуючи, що закінчив розмову. Шрам. шрам. який до Дарула шрам. 

Зеленоликий. Яка іронія. Я, в Дарула, тікаю від них через весь космос і натрапляю на клятого нащадка в клятому потязі в клятому купе на одному клятому сидінні зі мною.

Хефмін непомітно видихнув і розщіпнув верхній ґудзик сорочки: раптово, чи не вперше за все життя, йому стало спекотно.

В голові промайнула думка, що краще було тікати від цієї клятої школи, проте вона знову поблякла, коли Гаррі почав щось казати про занудство рейвенкловців. 

Зараз Мор не думав, як тікати від Гоґвортсу — він думав, як тікати від Гаррі Поттера.

— То перефарбуйся, — роздратовано запропонував хлопець, що представився Роном Візлі, незадоволено зиркаючи в бік Шеймуса. — Тоді тобі пасуватиме мантія Ґрифіндору!

— Що? — спантеличено перепитав Хефмін. — А, волосся… А з очима мені що зробити? 

— Ну… очі — це вже таке, — трішки здивовано заперечила Герміона, не розуміючи нікчемності претензії. — От у Гаррі які яскраво-зелені очі, але він таки не на Слизерині.

— Так… Яскраво-зелені очі, — немов загіпнотизований, повторив за нею Мор. Яскраво-зелені. Чекай, може, я перенервував. Може, це просто зелені очі. Може, він не їх нащадок. Може. — Гей… як тебе? Поттере, це зелені очі були у матері чи у батька?

— У матері… були, — відповів той. — Всі говорять, що у мене її очі.

— Це вона у тебе з якогось давнього роду? — продовжував розпитувати Хефмін.

— Що? Ні, вона маґлонароджена. А з чого такі припущення?

— Так, просто… помилився, перепрошую. — Гаррі нетямуще покосився на Мора, що знову почав уперто дивитися у вікно.

— Хефміне, а що з твоїм руками? — на цей раз запитала вже Герміона Ґрейнджер.

— В дитинстві магія розпустувалася. Доводиться тепер рукавиці носити, щоб інших не лякати, — коротко пояснив Мор. дідько… Мінерві я сказав зовсім інше. Дарул. — Шрами.

— Ох, вибач… Але нічого, зате їх можна буде …

— Звести за допомогою магічних мазей. Знаю. Але з ними таке не пройде. Магічні шрами не зводяться, — він був в цьому впевнений, адже читав про це в книзі захисту від темних мистецтв. Якщо я правильно розтрактував переклад.

— Хлопче, хочеш смаколиків? Ти таке точно ще не куштував. Смаки незабутні!

Хефмін окинув поглядом всі простягнуті йому солодощі, і у нього неприємно засмоктало під серцем. Солодке він ненавидів, проте раптово йому захотілося взяти всі ці цукерки і нарешті насолодитися їжею з кимось ще, а не в повній самоті; але страх, що варто йому з кимось зблизитися, і ті точно помітять щось дивне, знову вгризся йому в серце.

— Не хочу, — відповідаючи, Хефмін знову підсвідомо вхопився поглядом за зелені очі. — І вам краще піти. Я… люблю самотність. — Гаррі напружено ковтнув під чужим пронизливим поглядом.

— А я бачу, що хочеш! — заперечив Шеймус. — Ну ж, спробуй!

Мор перевів погляд на Фініґана. Важко зітхнув. Виписав собі вирок на повний провал і потягнувся до коробки дивних бобів. Схопивши один, він поклав його в рот і з побоюванням розкусив.

Все купе одразу ж вибухнуло сміхом, коли Хефмін ледве подавив блювотний потяг і виплюнув цукерку в руку, а обличчя його перетворилося на таку смішну фізіономію, що аж зовсім не в’язалася із його зарозумілістю хвилину тому. По приміщенню негайно ж розповсюдився огидний запах тухлих яєць.

— Блін, вибач, чуваче, — без тіні смутку сказав Рон. — Я не встиг попередити! Хто ж знав, що ти вибереш саме їх! Це боби на будь-який смак. Будь-який! 

Виблядки, візьми цукерку, візьми цукерку! Яка це, в Дарула, цукерка? Гидота.

— То… Візьмемо по одній..? — запропонував Шеймус. — А то у мене таке відчуття, що нас зараз одним лише поглядом вб’ють.

  Мор, все кривлячись від огидного післясмаку і запаху, до якого додався ще й собачий корм і брудні шкарпетки, притулився до самого вікна і з сумнівами поглядав на інших. Щось в цьому всьому було неправильним. Щось кричало йому, що йому тут не місце, що тут він буде чужим, як би добре до нього не ставилися і скільки б книжок про цей світ він не перечитав. 

Проте Хефмін навіть і не зрозумів, як посміхнувся сам собі під ніс і пробурчав:

— Так, дійсно незабутні смаки.

***

Примітки:

Я стеню розвиток відносин Хефміна і Макґонеґел. В них буквально hate/love стосунки.
А ще ви не уявляєте, як я люблю Шеймуса, тому його буде багато. Дуже.

До речі, двадцять четверте лютого тут – це просто невдале співпадіння, яке було прописане ще до війни, ніякого спеціального символізму, абощо.