Ганна

Summary:

В країні, де от-от почнеться війна, кожен намагається зробити все можливе, щоб вберегти себе і те, що їм дорого. Ганна, яка виросла в сиротинці, марить про страшних істот у своїх снах. Молода королева, намагаючись втекти від одних чудовиськ, віддає свою душу іншим.

Вона відчула погляд на собі за хвилину до того, як десь зовсім поруч пролунало завивання вовка. Та тільки це був не вовк.

Сама не розуміючи, що змусило її погодитися блукати Мертвим лісом вночі, Ганна подумки проклинала себе за подібну дурість. Всі знали, що увійшовши до нього в присмерках можна і не вийти, та все одно казали, що то лише дитячі дурниці. Ідучи, мов виводок каченят за своєю матір’ю, вона разом ще з кількома молодицями йшла за Яворою назирці. Саме вона й ініціювала цей похід вночі. Один бог знає, яких пригод вона прагнула знайти, та в ту хвилину вона, здавалося, досягла успіху.

Стежка, якою вони прямували була така вузька, що сухі кущі з обох боків вдаряли своїми гілками як не по ногам, то по обличчю. Явора розмахувала перед собою довжелезною палицею, яку підібрала десь по дорозі, намагаючись зрозуміти, де попереду її чекає черговий ляпас куща. Важко було ледве що розгледіти в такій темряві. Наймолодша серед них, Бажана, бубоніла тихенько під носа та питалась у Марічки, чому не можна було запалити принаймні маленького світоча. Ганна подумки теж задалась цим питанням, адже навкруги не було нікого, хто б міг їх побачити, та все ж таки зраділа, що не озвучила це, після того як Явора гаркнула на Бажану.

Всі дівчата позамовкали, коли ледве не через хвилину почулося дивне завивання.

– Це вовки? – захникала Бажана. Всі разом загомоніли і почали озиратися, намагаючись розпізнати навколо себе хоч якісь силуети подібні до дикого звіра. Явора знов шикнула і промовила.

– Не будьте дурепами! Тут не водяться вовки.

– А що ж це тоді могло бути? – одповіла Марічка.

– Ворона чи сойка. Ви ніби перший раз до лісу вийшли, їй богу. Ідемо швидше, сил не має з вашими нескінченними зойками.

І дійсно всі позамовкали, заспокоїлися і попрямували далі. Стежка ставала трохи ширшою і йти було легше. За кілька метрів почало краще виднітися, місячне сяйво пробивалося крізь щільне переплетіння дерев і освітлювало перед собою шлях. Саме тому Ганна піднявши голову зі стежки вперше за пів години їх мандрів побачила перед собою маленьку затишну галявину. Вона так вдало сховалася ледь не в самій гущі, що складалося враження ніби вони були перші в усьому світі, хто знайшов її.

Та очевидно Явора не вчора дізналася про неї, бо тут було вимощено колом каміння для розведення багаття і навколо розкладено колоди, аби можна було присісти.

Так вони гуртом і повсідалися, Явора розпалила багаття, підкинувши туди кілька сухих гілок і листя. Коли вогонь освітив ліс навколо них, Ганна відчула такий внутрішній комфорт, ніби маленький вогник запалили у неї в самих грудях. Дівчата почали тихенько гомоніти між собою та простягати руки і ноги ближче до тепла, аби відігнати дрижаки.

Явора дістала зі своєї торбини невелику пляшку, відкупорила і хильнула добрячий ковток, зморщившись мов там була настоянка полину. Дівчата всі перевели погляд на старшу дівчину, а та як засміється.

– Ви що пляшку меду ніколи в житті не бачили? – Вона перевела погляд на Ганну та простягла тій, піднявши брови, мов запитуючи, чи та буде також. Ганна на секунду завмерла, розмірковуючи чи варто воно того. Її не полишав острах, що зранку якийсь викладач почує від неї душок і відлупцює. Їм заборонялося пиячити, лиш на Різдво дозволяли маленьку чарку чистої горілки, і то лиш тим, кого вже відправляли на працю. Марко завжди примудрявся випити свою чарку і її перш, ніж Ганна простягала до неї руку.

Поглянувши ще раз на маленьку пляшку дівчина взяла її та відсьорбнувши малий ковток скривилась чим дужче. Її горло пекло, немов туди залили живого вогню, а в грудях розлився таких жар, як ніколи. Вона швидко передала мед по колу і всі дівчата, як одна, не встигнувши проковтнути морщили свої личка і передавали далі.

– Як ти дістала цілу пляшку меду, Яворо? – запитала Марічка. Її щоки були рум’яні, а очі так і блискотіли в світлі полум’я.

– Так я тобі і розказала, базікало, – хмикнула зневажливо Явора. – Варто тільки рота відкрити в твоїй присутності, як наступного дня про це знатимуть всі довкола.

– Клянуся, Яворо, я нікому не розповім. Це Орест тобі дав, чи не так? Він тобі і зірки з неба дістане, як попросиш, так любить тебе.

– Замовкни сама, поки я тобі пельки не стулила, – гримнула на дівчисько Явора.

Вона була з них найстаршою, їй минулого місяця виповнилося сімнадцять, а це значило, що ніхто не наважувався казати їй насторч. Явора була вродливою, чорне довге волосся, стрункий стан, обличчя мов скульптором зліплене, та кого це могло обдурити, коли така вдача була. Молодші дівчата боялися її, тож-бо як зиркне на них, а вони врозтіч. Перший час в сиротинці і Ганна сторонилася Явори, проте та сама помітила її і під своє крило взяла.

В сиротинцях цькував або ти, або цькували тебе. Ганну, яка всюди за Яворою ходила мов друга тінь, ніхто не чіпав, допоки не прибув Марко. Він одразу ж почав дражнити Ганну, коли того не бачила Явора – то мишу їй в шухляду стола засуне, то штовхне в багнюку. Коли ж він смикнув її за косу посеред уроку, вона мов у пориві люті обернулася і дала йому ляпаса та й так голосно, що пролунав він на весь клас. Очі Марка тоді ледь не випали з орбіт, а вчитель їм обом наказав допомагати на кухні після вечері в якості покарання.

Того вечора вони вперше заговорили і говорити з тих пір не переставали.

Цієї ж ночі вона жалкувала як ніколи, що не залишилась в сиротинці з Марком, який відмовляв її йти до лісу. Допоки дівчата передавали мед і гиготіли з власного ж сміху, Ганна оглядала галявину та марно намагалася розгледіти бодай щось в гущі у нічному мороці. Дерева навколо них шуміли від вітру і рухали гілками, мов то були живі руки. Ніби у маренні Ганна дивилася по колу, як берези та клени гомоніли та шепотілися між собою, а зорі в небі немов наближалися, якщо затримати на них погляд.

Тоді ж дівчина і відчула, нібито хтось спостерігає за нею ззаду. Вона повільно повернулася і примружила очі, але розгледіти щось було просто неможливо. Відвернувшись знову до багаття почуття нікуди не зникло. По її шкірі пробіг морозець, а волосся стало дибки, як раптом зовсім недалеко пролунало знову те ж завивання. Дівчата різко схопилися на ноги та почали оглядатися.

– Що це знову було? Воно не схоже на птахів, – запхинькала Марічка. Вона підбігла до Ганни та міцно обвила дівчину за руку. Олеся, порічка Ганни, затулила долонями рота, і здається дихати боялась, а її сестра Катря сховалася за спиною Явори. Тільки Явора стояла, мов воїн з довгою палицею в руці, яку вона і сама не помітила як знову схопила. Запанувала мертва тиша.

Кілька секунд, що здалися дівчатам вічністю, не було чутно ані бодай подиху, аж раптом зліва від них хруснула гілка і щось шикнуло. Тут Марічка не втрималась і шморгнула носом на всю галявину, а з сусідніх кущів раптово голосно пролунав регіт.

Наступної миті з хащі висипали, зігнувшись вдвоє від сміху, гурма хлопчаків. Гучніше од усіх реготав Славко, йому аж подих перехопило і він, як окунь, судорожно та жадібно хапав повітря ротом після чого знову заходився в істериці. Михайло і сам сміючись плескав тому по спині, аби трохи привести Славка до тями. Марко знову приставив руки до рота і завив у весь голос.

Дівчата тієї ж хвилини ринулись до них з кулаками. Явора одна не зрушила з місця, лише замахнулася своєї гіллякою і чим дужче дала Марку по хребту. Завивання різко змінив зойк і вигуки, а інші хлопці ще дужче похилися від сміху, намагаючись одночасно захиститися від лупцювань з боку дівчат.

– Та годі вам, чи то ви сказились геть? – запитав Орест, відкупорюючи знову пляшку меду, яку непомітно підхопив з землі, і роблячи добрячий ковток. Він, на відміну від дівчат, навіть не зморщився. – Яворо, ти вирішила Марка тут і похоронити? – Коли Явора знову замахнулася, цього разу вже на нього, той миттю присів, тільки й почувши свист гіляки над головою. – Ну ж бо, жінко, вгомонися, ти нас тут усіх положиш. Та ти тільки цього й хочеш, так?

– Як не усіх, то хоча б тебе! – відповіла дівчина. – То твоя дурна ідея за нами припхатися чи Марка? Ви один одного варті, мов блазні, аби тільки пореготати.

– Гей! – вигукнув Марко, – взагалі-то ми пішли за вами, аби впевнитися, що ви будете в безпеці. І це ти перша закомандувала всіх йти до лісу на ніч. А якби тут були звірі дикі чи злодії, які ховались від місцевої стражі?

– Окрім вас, йолопів, тут нікого. Чого ти досі скалися, Славко, ковтни вже нарешті того повітря і заспокойся, а то й тобі прикладу гіллякою.

– Яка ж ти зла, Яворо, – всміхнувсь Марко до неї і потер спину. – Що ви тут збиралися робити вночі, в чаклунки подалися? Тут і місяць повний…

– Яке ваше діло? – промовила Катря. – Ходімо назад, раптом хтось помітить, що нас усіх немає.

– Так, – відповіла Олеся, – краще йти. Мені б не хотілось сидіти добу без їжі, або ж прати допоки руки не відсохнуть.

На цьому зауваженні вже всі прогомоніли згоду і повільно один за одним почали рухатися до стежки.

– Йдіть, ми з Ганною наздоженемо, треба багаття загасити! – вигукнув Марко і потяг Ганну під руку в центр галявини. Вони почали закидати ногами землю на вогонь та пританцьовувати на ньому, аби швидше догоріло.

– Якого біса вам було пхатися за нами? Ви своїми завиваннями налякали усіх ледь не до смерті, Марко.

– Та хіба ж хто знав, що ви, дівчата, такі дурні, – засміявся парубок у відповідь. – Усі знають, що ніяких вовків тут не було і немає, а ви всі повскочили так. Ваші обличчя треба було бачить!

Ганна не мала що на це відповісти. Вона все ще була зла на нього за дурну витівку, яка коштувала їй нервів, тому востаннє злісно тупнув ногою розвернулася і швидким кроком рушила до стежки.

– Ну годі тобі, Ганно! – вигукнув Марко і чкурнув за нею. – Це всього лише жарт, хіба ж я винен, що ти віриш у всяку нечисть?

Схопивши дівчину за руку він повернув її до себе.

– Поглянь на мене. Ганно, будь ласка, поглянь. – Після того, як дівчина підняла на нього свої очі, він взяв обидві її долоні і легенько їх стиснув. – Я не буду більше тебе так лякати, пробач мені. Тут дійсно немає чого боятися, ліс пустий – ані тобі вовків, ані медведів. І злих духів тут також немає.

– Ти не можеш цього знати, – тихо промовила Ганна. – Мама завжди казала, що тут повно мавок і загублених душ.

– Якщо тут і справді є мавки, то боятися слід мені, а не тобі. Нащо ти їм здалася, коли є такий гарний парубок як я? – засміявся Марко. У відповідь на це Ганна відштовхнула його і, закотивши очі, попрямувала в інший бік.

Ніхто не міг вивести її так, як робив це Марко. Завзятості в цій справі йому було не займати, а коли він мав нагоду похизуватися, то був би то не він, якби не скористався нею. Він і справді був гарний – великі карі очі, темні брови, трохи кудряве волосся. Він не був таким високим як Орест, але майже на голову вищий од Ганни і міцної статури. Мавкам він би точно сподобався.

Марко побіг, сміючись, в слід за Ганною і разом вони рушили навздогін решті. Багаття за ними догоріло, а з гілок тягнулася догори тоненька смужечка диму. Коли сміх і гомін молодих людей стихнув, в лісі знов запанували морок і тиша. Дерева продовжили шелестіти од вітру, місяць засяяв ще яскравіше, а старі очі, що весь цей час спостерігали за юними особами, знову заплющились і поринули в неспокійний сон.

Notes:

Залиште свій коментар з враженнями)