В.П.А. Заручники обставин

Сяйво виблиснуло переді мною, неначе хотіло осліпити. Живі почуття гайнули по мертвому тілу, змусивши його нарешті зробити вдих.

“Я все ще жива…”

Все, що пам’таю – постріл. Мене підстрілив якийсь відлюдник і, схоже, я скотилась у прірву, як бачу. Поранене місце нило від болю, коли м’язи, наближені до нього, змушені були рухатись, проте довелось незважати. Мені треба вибиратись звідси, поки не зійшло сонце.

На щастя, переді мною простягнулась доріжка між високих пагорбів, якою я пройшла без пригод. Зовсім недалеко звідси мало бути містечко. Там я б могла попросити допомоги. Все б нічого, якби не цей біль, він мене й спиняв, применшуючи мої сили. Не хочу тут впасти…

– О, ні… – переді мною нема міста. Воно ніби зникло, або мене перемістили кудись де-інде. То де ж я?

Попереду була дорога з піщаними пагорбами. Дерева десь-не-десь. Я зазирнула у свій дорожній рюкзак, але всі речі зникли і зброя теж. “Мародери?” Ні! Це той відлюдник, бісів син! Він мене переніс кудись у сраку світу і кинув тут помирати! Люті не було меж, але не час для паніки чи агресії. Я пережила вже момент, коли без жодних речей вибралась з бункеру на зовні пів року тому.

Мені довелося розірвати свою блакитну кофту і перетворити її на бинт, щоб перев’язати моє кровоточиве плече. Чорну літню куртку я натягла на голе тіло. Далі – кроки. Шлях – шлях, шлях довгий, важкий. Прохолодний осінній ранок, в придачу до болю, змушував тремтіти. З часом сил забракло через голод.

На моєму шляху ані душі. “Не хотілося б померти на самоті”: згадались слова найкращої подруги, яку я залишилась в бункері… На жаль, ми більше не побачимось, адже я більше не повернуся у “Клітку №111”, не тому що мені не хотілось там жити, а тому що там стало небезпечно. Проте, на поверхні, серед усіх цих жуків-мутантів та вбивць-мародерів, я ніколи не відчувала тієї ж бункерної небезпеки, а от вчора… В його сірих очах я її побачила – ту смертельну безодню. Здавалось, що я падала не на спину, від пострілу з вузького дула його кольту, а прямо, в його очі, від невербального затягування… Щось було там таке – темне і смертельне.

Ну ось, вже мабуть минуло кілька годин, а я все ще на безлюдній території, вештаюсь немов по колу, не просунувшись ні на милю. Зголодніла, змерзла, змучилась…

– Важко, – присідаю на землю, бо відчуття, ніби риганина підкралася до горла і зараз полізе в люди.

Це смішно! Цей виродок затягнув мене Бог зна куди і що тепер? Я тут помираю? Від кровотечі й безсилля? Ой, пішов ти!

Мені довелось піддатися власній слабкості і лягти на пісок. Сонце зійшло і світило в очі, ніби й воно вирішило мене добити. Клята зірка – не грієш, але сліпиш безбожно.

– Де ти, клятий виродку?! – я гукнула що є сил. Мій голос і той змучився, не звучить так дзвінко, як колись.

– Ну і котися в пекло, – додаю з останніх сил. Схоже, тут мені й смерть.

Минуло зовсім не багато часу, я навіть не встигла задрімати, як почулись кроки. Наді мною “возвеличився” мій вбивця, в тому ж темному, ковбойському капелюсі, старому, подертому плащі, чорній пов’язці на обличчі, та тим самим небезпечним блиском в сірих очах. Темний вершник апокаліпсису, що, схоже, вирішив мене пожаліти і застрелити, допомігши уникнути голодної смерті.

– Ходімо, – на диво він протягнув мені руку і я, посміхаючись від слабкості, через яку моя гордість повністю вивітрилась, подала йому свою у відповідь.