в пустелі сизих вечорів

Ця кав’ярня була досить популярною серед студентства, особливо велелюдно тут було в пообідні години: хто намагався швиденько доїсти сендвіч і після бігти на пари, сьорбаючи каву вже дорогоюі, хто закривав вуха руками і втуплювався у конспект, інші ж просто насолоджувалися – хто наодинці з собою, хто в компанії друзів. 

Але особливо Чонгук любив це місце у вихідні, коли студентська ка’яренька перетворювалася на мекку для закоханих. О, скільки всяких емоцій бачили і чули ці стіни! Перші зізнання і перші побачення. Розлучення і розбиті серця. Пропозиції і палкі клятви – все це було. І все це Чонгук перетворив на візитівку закладу. 

Ліворуч від вхідних дверей змонтували дерев’яний стелаж від стелі до підлоги і на широких світлих полицях жили історії кохання і розпачу. 

Усе почалося із червоної оскамитової коробочки. Чонгук знайшов її, коли прибирав зі столу. Буквально хвилиною раніше щасливий юнак, ледь не пурхаючи, вийшов із кав’ярні, пригортаючи за плечі дівчину, що, щаслива й заплакана, розглядала каблучку на тоненькому пальчикові. На сидінні диванчика ще знайшлася гілочка гіпсофіли – так почалася Чонгукова колекція історій. 

Спочатку коробочка з квіткою жили на полиці із сиропами позаду баристи. Але потім колеція почала розростатися. Фіолетова бутоньєрка, маленький рожевий конвертик із запискою, яку Чонгук чесно не читав – не його ж; був білий ведмедик і повітряна кулька-сердечко, навіть лаванда у вазончику була. 

А ще багато-багато букетів, здебільшого – білі троянди. І найсумніше, що майже всі вони забуті не через щасливий поспіх, вони покинуті такими ж покинутими хлопцями. Такі історії займали окреме місце на полицях. Чонгук запам’ятовував деталі й писав цим нещасливцям нові прекрасні історії кохання у своїх щоденниках – хотів подарувати кожному хеппі енд хоча б на сторінках, а то якось негоже залишати людей із розбитим серцем. 

Чонгук ніколи не закохувався у цих покинутих, до певного часу – навіть у думці не було. Поки не з’явився Юнгі.

Мін Юнгі важко було не запам’ятати. Мін Юнги мав воістину чарівну посмішку, і те, що посміхався він не так часто і не всім, тільки множило її чарівність. Чонгук про себе, по правді, пишався, що він був одним із обраних, кому Юнгі дарував усмішку з першої зустрічі. Кілька філіжанок кави потому вони вже цікавилися справами одне одного і чи гарно минув день. Через кілька тижнів Юнгі міг просто забігти привітатися, а через місяць затриматися за розмовою на пів дня. Чонгук розповідав про свою незвичайну колекцію, про бажання подарувати кожній історії щасливий фінал хоча б на папері, а Юнгі обіцяв написати красивий альбом, щоб кожна пісня пасувала цьому незвичайному місцю. І незвичайному власнику. 

З кожною зустріччю Чонгукове серце все частіше не знаходило собі місця в грудях, а сторінки щоденника буква за буквою вбирали почуття свого господаря. Усі усмішки, усі нібито ненароком кинуті компліменти, обережні дотики. І сльози, коли Юнгі черговий раз усміхнувся йому і всівся за столик із білими гортензіями. 

Знадобилося добрячих хвилин десять, щоб зібратися з духом і підійти, щоб прийняти замовлення.

– Замовиш…те щось відразу чи… почекаєте свою пару? 

Чонгук, мабуть, уперше за весь час роботи у закладі дістав із кишеньки фартуха блокнот з ручкою, щоб зараз отак стояти, втупившиь, лише б не дивитися на схвильованого Юнгі.

– Хм… Американо, як завжди, будь ласка, і щось солоденьке на твій розсуд – повністю ввіряю свій рівень серотоніну твоїм руцям. 

Чутно, що Юнгі усміхається, і схиляє голову у спобі піймати погляд баристи, але дарма. Чонгук робить вигляд, що записує, і швиденько ховається за кавомашиною.

Руки пам’ятають, що й за чим, тому думки летять кудись далеко. Це вона чи він? Коли вони познайомилися – до того, як Чонгук зустрів Юнгі, чи після? Можливо, вони й не пара зовсім? Хоча, Юнгі не заперечив. 

– Чонгу? 

Хлопець з переляку ледь не вилив на себе гарячезну воду.

– Обережніше! Вибач, будь ласка, не хотів лякати, – Юнгі перехилися через столешницю, наче хотів допомогти втримати горня з окропом, – Я тільки хотів попросити вазу чи що-небудь. Щоб квіти не в’ли, гортензії, вони, знаєш, примхливі такі.

Чонгукові хотілося психнути, фиркнути, образитися, мовляв, не тільки квіти тут з характером, але стримався: він не дитина і він на роботі, де правил поводження з клієнтами треба дотримуватися.

– Як забажаєте. Я принесу вазу разом із вашим замовленням, – і повернувся далі доготовувати американо, не звертаючи уваги на прищурений погляд і тамовану усмішку Юнгі. Але якими ж суперечливими були емоції, коли через півтори години похнюплений Мін злегка гупнув дверима. Що ж, гортензії у Чонгуковій колекції ще не було.

…далі буде…