В очах її ніжність, а за нею – лід

Спалахи фотокамер на червоній доріжці, численні питання журналістів, фірмові посмішки і награно-природні пози — до підвищеної уваги з боку інших швидко звикаєш, особливо коли це стає буденністю. У такій звичній метушні ти заграєш із публікою, тягнеш час, розповідаючи подробиці майбутнього шоу в «Олімпійському», і мимоволі шукаєш пару знайомих — бажаних — очей.

Тіна з’являється неспішно, ніби навмисне когось дражнить, і ти наївно думаєш, що тебе, а не ласих на ексклюзив репортерів, один з яких, напевно, порівняє її образ з Афродітою, яка щойно зійшла з небес, — читачі в захваті від подібних порівнянь. Акуратно укладене світле волосся ласкаво торкається плечей і ключиць, а біла сукня насмішкувато підкреслює невинність, від якої крім назви нічого не залишилось.

— Юлечко, — перше, що каже вона, коли підходить ближче. — Як я рада тебе тут бачити!

Фраза, сказана швидше на радість публіки, ніж для тебе. У ній немає щирості, від неї не віддає теплом всередині. Вона не інтригує, в ній немає загадковості, як тоді, коли вимикаються камери і ви залишаєтеся наодинці. Тебе нудить від цієї театральності, але ти підігруєш її забаганці. Тому що так потрібно. Тіна досить довго плаває у безкрайньому морі шоу-бізнесу. Як просувати спільну пісню, як взаємодіяти одна з одною і що говорити на інтерв’ю, щоб не дати пустотливому вогнику в очах шанувальників згаснути, — Тіна знає, як краще. «Дівчинко, вір», — говорив погляд співачки, коли її пальці вперше переплелися з твоїми. І ти повірила, і продовжуєш вірити.

Володарка яскраво-червоних губ розпливається в легкій посмішці, а потім грайливо шепоче: «Чи не дати їм привід для чергового скандалу?» Ти знаєш: вона не потребує відповіді і навряд чи зупинилася б, зірвись з твоїх губ рішуче «ні». Втім, навіть у власних думках ти не в змозі противитися цій жінці.

Витончені пальці торкаються плеча і плавно опускаються нижче, ковзають по чорній тканині, пробуджуючи неприпустимі спогади. Моменти близькості, які краще б забути, дозволити їм розчинитися серед вируючих глибин пам’яті. Отруйно-солодкі обіцянки, в яких немає нічого, крім награної театральності, але щоразу ти, наче вперше, віриш їм, впускаючи змія-спокусника в думки і дозволяючи йому обвитися навколо серця, що й без цього болісно б’ється. Змій душить, вибиває з легенів останнє повітря, але померти не дає — він, як досвідчений хижак, що не награвся вдосталь, вчасно послаблює вбивчу хватку і дає тобі перевести подих.

Як би не розпочинався ваш спільний вихід на публіку, все завжди зводиться до одного. Сопрано та контральто. Попсова ніжність та рокова грубість. Світло і темрява. Інь та янь. Іноді здається, що властивий тобі спокій колись щезне і об’єктив фотокамери спіймає зневажливий погляд і усмішку, що вирвалася назовні у відповідь на примітивне запитання журналіста про вашу «дружбу», незважаючи на контраст образів.

— Ми добре відчуваємо одна одну, — трохи примруживши очі, немов лисиця, відповідає Кароль і в ту ж мить накриває твою долоню своєю. І на якусь мізерну мить ти забуваєш, де знаходишся і що тепло чужих рук не більше, ніж кістка, кинута на втіху голодній на інтриги публіці.

Тіна любить провокації, розбрат і хаос. Від богині кохання та нарочитої чистоти не залишилося й сліду: жодне світле вбрання не відбілить брудної по самі вуха душі, яка, не роздумуючи, тягне за собою інших. Так цікавіше. Їй, та не тобі.

— Впевнена, завтра про нас говоритимуть усі таблоїди. — Хватка її руки слабшає варто вам увійти до концертної зали, куди ще не пробралися репортери. — Приємного вечора, Юлечко.

Її швидке, хоч і очікуване, зникнення зовсім не те, чого ти прагнеш. Ти знову хочеш відчути мурахи по тілу, нехай вони не більше, ніж чийсь заздалегідь продуманий сценарний хід. Тому ти затримуєш її незграбною спробою зав’язати діалог, намагаєшся вловити в очах навпроти надію і тепло, але в блискучій синяві знову бачиш лише уявну ніжність, а за нею — лід. Ти не знаєш, що страшніше: її холод чи твоє добровільне бажання замерзнути.

Для тебе вона ніби диво зі Сходу. Часом до болю солодка, частіше — нестерпно гірка, але незмінно загадкова та хвилююча. Тіна багато в чому невідома, та одне ти знаєш точно: Юлія Саніна поза шоу-бізнесовим маскарадом їй не цікава. Особливо коли поряд з’являються бажаніші публікою лицедії. Тіні начхати, що жоден з них не кохатиме її так, як ти.

— У залі безліч інших гостей, які потребують уваги.

Ти мимоволі стискаєш губи, чудово знаючи, що її цікавить лише один, поряд з яким вона пів вечора заграватиме як тільки випаде шанс, сміятиметься майже природньо, ненароком торкатиметься міцного плеча. На прощання вона ледь торкається губами твоєї щоки, залишаючи слід від червоної помади, і з помітною посмішкою просить передати привіт Валу, який залишився вдома.

Ти розгублено посміхаєшся і проводжаєш її поглядом. Від колись бурхливої пожежі у грудях залишились лиш догораючі залишки надії та попіл. Тіна – не маленька дівчинка, яка живе ілюзіями. Вона знає, чого хоче, і робить все можливе для досягнення мети. Тіні потрібна увага, Тіні треба, щоб про неї говорили навіть тоді, коли все навколо затихає, а сама вона зникає з поля зору. Тіні не потрібні твої почуття — їй потрібне твоє ім’я. Тільки і все.

І в тіні блискучих софітів ти спостерігаєш, як на сцені пишеться історія, в якій тобі відведена сіра, другорядна роль. Той, у чиїх руках перо, вирішив, що у фіналі королеві не потрібна королева.

Їй потрібен король.