В оманах

— Бог. Він всемогутній, і завжди дає нам як гіркоту, так і радість. — стара черниця дивилася на молодих дівчат, які уважно щось записували на аркушах паперу важливі для них думки. — Він дає нам життя, і він же його забирає, коли настає час. Бог всемогутній, він спрямовує нас на шлях істини, яка для нас буде порятунком.

Лекція добігала кінця, тому сестру Софію не слухали уважно. Дівчата. які нещодавно прийшли у світ, де немає гріха, були на своїй хвилі, але Софія не заважала їм говорити та писати. Вони обговорювали те, що для монастиря та послушниць Бога було забороною. Так, у них ще кров у жилах вирує, гарячі думки займають світлі уми, які незабаром будуть спрямовані на служіння Богові. Стара послушниця посміхається, коли бачить наприкінці класу світле обличчя дівчини, яка так пильно дивилася на неї. Агнія була гарною та розумною дівчиною. Вона давно була в монастирі, але тільки зараз їй дозволили йти в науку, яка слугувала початком її нового життя.

Сині, як темне озеро, очі дивилися зречено, але в них було видно те, чого не було в очах усіх кого знала Софія — це спокій. Крижаний, зовсім не людський спокій. Видно, що її навчала цьому лише одна черниця, яка знайшла її біля воріт монастиря вісімнадцять років тому. Тоді ніхто й не знав, що ця дівчина тільки й буде, що слідувати Божій волі, йти світлом шляхом і молитися вдень і вночі.

Шум відірвав жінку від думок, але видно, що юна Агнія не збиралася залишати клас, вона залишилася на місці.

— Агніє, дитино, що турбує твою душу? — Софія не посміхалася, але голос був її добрий і ніжний, від чого по руках дівчини пройшлися мурашки.

Ніколи не відчувала такого, бо не знала, що таке доброта та ніжність, хоч і виховувалась однією з послушниць. Синій погляд кинувся на кришку її столу, тепер було дивно і соромно спостерігати за монахинею Софією, яка своїми тьмяними сірими очима, здавалося, читає її наскрізь.

— Я чула, що від народження я була Настею, але як? Я все життя прожила в монастирі й не знаю своїх батьків. — дівчина трохи напружилася, коли відчула на голові свою теплу руку.

— Дитя моє, страх не такий гріх, як ти думаєш. А незнання грає з нами завжди поганий жарт, який може погано закінчитися. — сірий погляд був спрямований у стіну, яку прикрашала мозаїка. — Скільки я знаю, стільки й кажу, скільки відчуваю, то й роблю — це суть життя, а життя — потік, який ти не зможеш зупинити. Так і те, що ти зараз чула правда, і її не приховати, бо рано чи пізно вона стала б явною.

Жінка була спокійна і намагалася передати цей спокій і своїй учениці, яка навіть погляд на неї не підіймати. Вона чудово її розуміла, бо була такою ж. І нехай Агнія росла в монастирі все життя, але вона була юною дівчиною, яка хотіла волі, хотіла стати птахом. І нехай зараз її оберігали для того, щоб рано чи пізно її позбутися, але вона була дитиною, яка боялася великого світу і того, що в ньому було. Софія потрапила сюди кілька десятків років тому, але вона чудово знала, що ця дитина ще не пізнала болю тих втрат, які готувала доля.

— Послушниця Євдокія казала, що страх і сумніви — гріх. — впевнено повторила дівчина, але вже не в голові, не у своїх заплутаних думках, а в голос.

— Євдокія пережила багато болю, вона бачила те, чого не бачила ти, дитино. — жінка видихнула, бо рідко чула, щоб молоді дівчата, які потрапляли до монастиря, говорили настільки серйозно. — Страх і сумніви не гріховні, якщо ти знаєш те, чого не знає хтось. Якби у світі не було сумнівів, то й нас не було б, дитино.

Дивні речі каже сестра Софія, але в чомусь вона має рацію. У домі Бога завжди вчили тому, що черниця не сумнівається у своєму виборі, не боїться того, що на неї чекає, а стінах, які стануть її домом назавжди. Але це й лякало. Лякало, бо Агнія не жила, вона не бачила світу, не читала книги, які б не були про релігію, вона бачила лише псалми та святі рядки біблії, слухала пісні хору та молитви. З самого дитинства це становило її маленький світ, який вона любила, але зараз цей світ хотів вирости, стати більше, і хотілося пізнати все, що вона раніше не відчувала.

Вперше за довгі роки, які вона провила в білястих стінах монастиря, їй захотілося волі. Відчути порив вітру і відлетіти далеко-далеко. Але вона могла відчути, як у саду дме свіжий вітерець, який колись побував у багатьох місцях.

Вперше вона відчувала таку порожнечу всередині себе, що хотілося кричати, плакати, але її ніхто не зрозумів би, тому вона вміло ховала свою порожнечу. Чи вірить вона в Бога? Так, вірить. Чи любить його? Напевно.

Бог сам визначив її долю, яка тепер була тісно пов’язана з ним, і від цього її бушувала під шкірою гаряча молода кров. Вона не хотіла змінювати те, що так довго зберігало її душевний спокій, але друга її сторона, інша «Агнія» хотіла бути вільнішим птахом, і щоразу вона чула, як друге її «я» шепоче, що треба бігти. Але тікати не було куди. Вона лишилася на місці. Агнія боялася змін, але водночас дуже хотіла, щоб вітер. який мандрує світом влетів у вікно, і зміни почалися з того моменту, коли він зірвав би завісу, яка весь час приховувала справжнє.

Страх не можна подолати, якщо не ступити на шлях і не пізнати все, що боїшся. Світло цього почуття не чорне, як звикло думати багато хто, воно бліде і зовсім не гріє душу, швидше нічого не відбувається, тому що людина весь час стоїть на місці.

Стоїть на місці й не може переступити через себе, ніби так і потрібно. Тоді людина розуміє, що її життя прожите даремно, тому що вона так і не змогла вирішити свою долю від того страху, що всередині породжує біль, порожнечу. Але страх породжує сумнів, який ми відчуваємо, коли не знаємо, чого хоче душа.

Черниця сиділа в кімнаті з якимсь чоловіком, він бадьоро казав, що йому потрібна саме Агнія, і нехай вони зрозуміють, що це для справи, яку доручив сам Бог. Чоловік говорив чистою англійською, але це не збентежило Надію. Все ж таки вона колись була юною дівчиною, тому доводилося вчити різні мови, щоб можна було спілкуватися з іншими людьми, і це знадобилося їй.

— Я не можу віддати Агнію в руки Ордену. — отруйно кинула жінка, переклавши папери на стопку книг. — Я знаю, чим там займаються, і чудово розумію, що це небезпечно.

— Якщо вам допоможе передумати те, що монастир буде під контролем, і ніяка загроза йому не страшна, то Ватикан готовий запропонувати  саме це. — блондин склав руки в замок перед собою, показуючи символ, який, як зрозуміла ігуменя Надія.

Пропозиція була привабливою, тому що вже вісімнадцять років монастир страждає від дивних нападів, і ніхто не може пояснити, що це означає. Спочатку всі думали, що збіг, але з кожним таким нападом вірили, що причина всьому Агнія, яка з’явилася холодним зимового вечора біля воріт жіночого монастиря. Надія тоді була ще дівчиною, тому добре пам’ятала, як росла непосидюче дівчисько, і як вона казала, що любить молитися перед сном. Стільки витекло води з тих чудових моментів. Зараз вона вирішувала її долю, ніби кінь на базарі продавав і торгувався з покупцем.

Брюнетка закусила губу. Вона думала як вчинити, і розуміла, що не хоче руйнувати життя своєї милої Агнії, яка так несподівано з’явилася в житті. Не хотіла, щоб це зламало дівчину назавжди, як одного разу зламало її. Вона багато не могла забути та пробачити Чорному Ордену, а найголовніше — Ватикану, який відібрав у неї все, не тільки коханого, а й сестру, яка вірила, що колись закінчиться війна. Вона так і не закінчилася, а Надія просто пішла в монастир, щоб наприкінці не збожеволіти. Розірвала свої зв’язки з Лідією, і пішла нічого не пояснивши.

Так і розійшлися три сестри, які залишилися в пам’яті, як легенда — Єва, Настя (Надія), Лідія. Минув час, який було боляче згадувати, і тепер Надія опікувалась лише однією людиною, яку вона чомусь покохала своїм серцем, яку хотіла підтримувати — Агнія. Це вона обрала їй ім’я, щоби дівчинку називали Настею Романовою. Таке ім’я у неї було з народження, тому вирішили, що краще дати інше.

— Пропонуєте мені продати її заради спокою монастиря? — здивовано, але холодно спитала жінка, від чого здалося, що в кімнаті стало прохолодно. — Ця дівчина людина, вона вам не м’ясо на ринку. Розмову закінчено!

— Ви хотіли б знати про свою старшу сестру? — усмішка з’явилася на обличчі чоловіка.

На обличчя жінки впала помітна тінь, це описувало те, що вона відчуває, особливо коли розмова торкалася її старої рани, яка за роки так і не затяглася.

Дивно, що людям дуже важливо, наскільки було боляче тобі в минулому, якщо це може допомогти їм у цілях, які вони переслідують. Надія людина без віри та справедливості, але вона і справді полюбила Агнію і ніхто так і не дізнався, чому вона змогла когось полюбити, якщо у своєму житті ніколи не звертала на людей жодної уваги.

Ось така людська суть, серця того, хто одного разу обпікся, хоч це й могло зламати щось, але це дало поняття того, що вона назавжди зачинена в цих стінах. Стіна, які так і не змогли забрати її біль, тому що Єва була однією з нею крові, і постраждала через те, що вірила в Бога.