В кожній сім’ї свої приколи🤷‍♀️

От мав би звикнути уже до того, що як просинаєшся обліплений ларами, то світ не милий. Ні, воно чудово, звісно. Але дуже не зручно. Тіло болить. Затерпло все. Акелар й Мюреол вивалились прямо на Ештона, що не ворухнутись, а Сірін лягла впоперек Мюреол, прямо на неї і виклала щоку Ештону на торс. І Рікон туди ж – вивалив ногу і руку через дівчат на нього. Та що це вони сьогодні? Ештон спробував хоч якось полегшити собі життя – та де там… Замаскував просто біохвилі під зовнішнє середовище, щоб не будити їх, та й став чекати будильника з Ключа – законного дозволу вилізти з цієї купи…

Довго чекав. Встиг і Мюреол дослідити супер-делікатно, майже не вагомо – мікро радарчиком, аби не збудити. Все у неї добре. Принаймі, фізично все окей. Адаптація пройшла успішно, енергії вдосталь, почалося відновлення виснажених тканин. Все гаразд.

Кір теж окей. Спить бугай. До Шони тулиться. До речі, таки повернулось до нього його місце (на краю ліжка), Шона змилувалась над Акеларом і спить між ним та Кіром. А Картер злиняв. Жінку вирішив не злити своєю відсутністю другу ніч підряд. Та і не сильно треба. Вже сам знає коли принципово, а коли ні. Та математика не складна: треба бути, як новий член зграї приєднується, або як комусь потрібна енергетична підживка, ну чи іншого роду підтримка. А як все лади – то можна линяти скільки влізе, поки самому не захочеться прийти.

Так і лежав, поки не пролунав будильник десь прямо в мозку. Тоді Ештон став вибиратися з-під купи ларів. Збудив Акелара, поки вилазив (в нього найчутливіший сон), та й вибрався якось…

В холодному душі стало легше якось. Можна було б вже після тренування душ прийняти… Та він так і зробить. Але зараз просто дуже треба – пекельно жарко від тепла ларів. А там і в гардероб поплентався ходою вбивці, аби ще когось не збудити… По дорозі помітив, що Акелар заліз під Мюреол до решти ларів, і намагався ще спати. Хоч майже не виходило – та малий не здавався.

І от, нарешті, вибрався з спальні. А у вітальні, як завжди, його чекала Ванесса з ранковим коректуванням та сніданком. Як же він любить свою маленьку сестричку… Ештон проігнорував всі “добрі ранки” і поліз просто обійматися, ніби ларів йому мало…

– Ештон… Та що таке?- Ванесса справедливо дивувалася, з його поведінки, а особливо того, що він, бицюра, обіймав її зовсім не ніжно – по-братськи, виваливши на неї свої важкезні руки і майже повиснувши. Але не пручалася і не відштовхувала… Якісь оточуючі до нього такі делікатні останніми днями…

– Я хочу медитувати…- Поскаржився Ештон. Ну, от дуже хочеться!

– Знову на кілька місяців зникнеш?- Поцікавилась Ванесса без жодних докорів.

– Не можу нічого обіцяти…- Він і справді не знає, куди його занесе медитація.

– Можеш ще трішки почекати? Графік уже звичайний, але є ще важливі зустрічі, я просто постаралась тебе розвантажити…- Якось заспокійливо пояснювала Ванесса.

– Я розумію…- Пробубнів Ештон і вивалив на неї ще й голову, зітхаючи як старий пес. Тоді підняв голову все таки, аби побачити портрет Мерін, що сам і написав.

– Сумуєш за нею?- Учасливо поцікавилась Ванесса, точно знаючи куди на коректуванні кожного ранку час від часу дивиться Ештон.

– Так… Сумую за нею… Окрім того… Соромно зізнатися, але мені тяжко без її підтримки. Це ж я чоловік. Я повинен її підтримувати, дбати про її комфорт… І про неї цілком. Але виходить якось… Не так. З самого початку вона дбала про мене. Хоча я, здається, і наздогнав її хоч трішки.- І, справді, як сестрі поплакався Ештон.

– Ештон… Ти не знав і не відчував Повелительку до вашого знайомства. Знаєш, Шазарія змінилась. Кожен тут відчуває любов до тебе. Ту, якою з нами ділиться Повелителька. І в цій любові… Ми відчуваємо, що про тебе слід дбати, і допомагати… Але… Не знаю як інші, але я відчуваю… Твій захист. Ніби… Тяжко пояснити. Ніби сама Повелителька почувається з тобою в безпеці, ніби…- Усміхнулась із зітханням Ванесса.

Ештон підняв своє тіло з Ванесси та поглянув їй в очі. Хотіла втішити його якось, це зрозуміло. Але… Виходить Мерін покладається на нього? Тобто… Вона і справді просила допомоги з рашазом і довірила йому збереження Шазарії, доки не повернеться з розкопок Талії… І… Свою смерть йому довірила… Але… Та що він розклеївся, як сопля?! Ану, негайно зібратися в купу!!! Йому ще світ рятувати, Шазарію до розквіту вести з Елізіумом на пару, наслідників їм з Мерін шукати, безсмертну алубі, свою кохану, вбити – хоч це і через років так тисячу, не раніше!

– Ясно.- Усміхнувся врешті Ештон. І сів за стіл. Їсти і проводити коректування. А опісля з спальні вийшов Рікон і вони пішли на їхнє тренування.

Нарешті. Рікон.

***

Вони тренувалися в тій самій печері, що Шазарія виділила Ештону для експериментів. Тож стримуватись не було ніякої потреби – заходили поглибше і віддавалися процесу на повну – не жаліючи один одного ні краплі.

От і зараз Ештон залишив пальто при вході, в спеціальній малесенькій кімнатці, що свита для нього тут обладнала(нічого особливого кілька шафок з запасною переодягачкою та рушниками і душ) і одразу футболку зняв – як практика показує від неї мало залишиться, тож Ештон став знімати її для економії. Рікон теж переодягнувся чи то роздягнувся – Ештон не слідкував. І вони вдвох прогулянковою пробіжкою рушили вглиб печери, аби розім”ятися перед тренуванням.

Зазвичай бігли мовчки, по всім правилам, але не зараз:

– То що думаєш на рахунок… моїх рішень?- Ештон дуже вже хоче почути одобреня Рікона з приводу нових членів зграї. Але якщо Рікон не одобрить, Ештон воліє і про це знати. Тобто будь яку позицію Рікона прийме, але спробує пояснити свої вчинки, якщо той не одобрить…

– З приводу чого?- Уточнив Рікон без підтексту і підковирочок, не тому що затягує час, не тому що хоче щось обдумати в паузі. Просто прямо, як завжди. Просто уточнює.

– З приводу нових членів зграї.- І Ештон затамував би подих, якби при тому не біг по неосвоєній печері, де постійно змінюється рельєф через те, що він же її і руйнує: всюди каміння, уламки, пісок з породи, та й темно піпець – мряка. Ще при вході є трохи освітлення, але тут – щось видно лише коли з”являються спалахи енергії, тож Ештон зазвичай орієнтується з допомогою сприйняття. Рікону то легше – він же лар. Зір значно кращий, аніж в людей.

Рікон обдумував кілька митей відповідь, поки Ештон відволікся на оцінку нового маршруту. Але зрештою кинув короткий уважний погляд на вожака і заговорив:

– Я прийму твої рішення. Я довіряю їм.

– Я знаю.- Без заминки відгукнувся Ештон. Знає він. Знає. Просто не про це мова.- Але хочу почути, що говорять твої інстинкти й… Що ти думаєш взагалі… Так багато всього робиться одночасно…

– Ну, що думати? Мюреол? Ти неймовірний. Я навіть не пам”ятаю, коли перестав дивуватися з того, що ти вичворяєш те, що раніше вважалося неможливим… Пишатись тільки не перестаю.- Усміхнувся широко Рікон, зиркнувши на Ештона.- Боюсь тільки, що одного разу вже не зможу за тобою встигнути… А Мюреол… Та який був вибір? Кинути її помирати чи в зграю взяти? Якби ти її кинув, не був би ти Ештоном.- Стенув плечима Рікон. Задумався:- Звісно якби ти так вирішив, то я і це б прийняв. Просто я вірю, що у тебе на це були б причини у такому разі. Це те про що я кажу, Ештон. Це ж життя. По-різному зграя формується. Це нормально.- Запевнив він серзно, трохи насупившись. Ештон усміхнувся на це.

– А Ланс?- Зітхнув Ештон. Тут взагалі каша якась…- Він же не заради мене пішов в зграю… Що мені взагалі з ним робити?

Рікон поглянув коротко, оцінююче на Ештона. Добре він розумів, що не так порада Рікона тут потрібна, як… Участь. Та й… Рікон і справді свою лепту внести може. Щось підказати…

– А що Ланс? Буває так, що хтось приєднується до зграї, бо хоче бути з якимось членом зграї, а не з вожаком. Сам знаєш це. Сірін та сама… Ейнар навіть. Головне аби вони прийняли тебе як вожака, і всіх наших як свою нову зграю. А от щодо Ланса…- Хитро посміхнувся Рікон, скоса зиркнувши на Ештона:- Ти ж його помітив, ще як той в десятирічному віці по полю гасав. І не кажи мені, що ні.

Ештон трошки здивовано поглянув на Рікона. Він і сам так думав, коли почув від Картера про Ланса. Наскільки ж Рікон вивчив його?

– Я тоді не думав, що він колись приєднається до моєї зграї… Просто сподівався, що його вожак дозволить йому тренувати дітей і далі…- Пригадував Ештон ті дні, коли… Все починалося.

– Значить хотів бачити його поруч. Просто дорога що привела його до тебе не настільки пряма і зрозуміла. Нічого перейматись.- Заключив Рікон.

– А Ейнар…- Тяжко зітхнув Ештон.

– А про це ми вчора говорили. Я вірю твоєму серцю. І ти вір.- Який же Рікон може бути категоричним. Хоч питання дуже вже філософське… І неможливо бути тут однозначним. Але ми про Рікона говоримо…

– А якщо для неї все погано закінчиться?- Це й справді каменем впало на душу Ештона.

Рікон стиснув губи і поглянув уважно але швидко на нього. І Ештон відчув, що Рікон навіть не подумав над відповіддю. Вона уже у нього була:

– Якщо лар не готовий ризикнути життям аби бути з вожаком, значить або він не достойний, або вожак не той.- Він напружено ще раз зиркнув на Ештона, а тоді продовжив біг вже без реплік. Навіть не подумав… Це настільки очевидно для ларів? Чи для Рікона? Хм…

Ештон поглянув вперед і побіг трохи швидше, аби тяжче було вибирати маршрут, потренувати реакцію, інтуїцію. Рікон не відставав, ловлячи ритм вожака, але і не обганяв. Відповідь вже була у Рікона… Але він явно переживав, як Ештон сприйме цю інформацію… Щось за цим стоїть…

Ештон зупинився, віддихуючись. Обернувся до Рікона прямо. І він теж виструнчився, приймаючи прямолінійний погляд вожака.

– Ейнар я скажу про ризик. Тут ясно.- Стиснув губи Ештон.

– Так.- Кивнув Рікон, повністю підтримавши Ештона:- Ти не повинен звалювати усю відповідалтьність за це рішення на себе. Ти сам так постановив: лар повинен обирати партнера, тому що це справедливо, адже потім він все життя коритиметься вожаку.

Чорт, і слова зайвого сказати не можна – все ловлять, наче від мудреця якогось… Ну, а чого він очікував? Він же їх Повелитель… Так, стоп… Про що він хотів спитати? Так, точно:

– Рікон… Що ти цим хотів сказати, що лар має бути готовий ризикнути своїм життям, аби бути з вожаком?- Ось. Так з ларами найкраще. Прямо в лоб, не підбираючи фраз і тону. Подобаються йому лари через це… Хороша риса.

Рікон насупився і поглянув зосереджено на Ештона з-під лоба. Він знав, про що хоче сказати, але обдумував, як донести цю інформацію. Тоді раптом підняв підборіддя і гордо поглянув на Ештона так, як той, хто пишається тим, ким він є. У Ештона аж тьохнуло щось всередині:

– Ми лари. Нащадки алубі і людей. Народжені для того, аби захищати предків нашої раси. Народжені для бою, для битви.- І серед цих фраз просковзнув хижий оскал, що у Рікона побачиш не часто. І інтонації були жорсткі. Особливі:- Ми народжені, аби віддавати свої життя. Ми щит. Ми зброя.- Чеканив він речення за реченням, ставлячи після кожного чітку крапку.- І достойний той лар, що виконує своє призначення, незважаючи ні на що. Що йде за своїм вожаком невідступно. Краще згинути достойним в бою, аніж тікати, покинувши вожака. А Ейнар вибрала не просто вожака – Хранителя. Тож якщо вона достойна цього – не посміє відступити, чого б це їй не коштувало. І я поважатиму її, навіть якщо вона не витримає цю ношу. А якщо ж не насмілиться навіть своїм життям ризикнути, аби бути в твоїй зграї – значить їй тут не місце.- Рікон так жорсто обірвав це, ще й схилив голову на бік під кутом до плеча і подивився на Ештона з-під лоба гостро і безкомпромісно, так не схоже на нього… І Ештон думав, що все… Але Рікон додав уже м”якше:- Це те, про що ти казав Ештон.- І усміхнувся тепло, як він вміє. І на фоні з тим Ріконом, що говорив про смерть і про честь, це спрацювало як контрастний душ:- Це та сила душі, що не вимірюється величиною звіра, і що оку невидима, та яку кулаками не покажеш, але та яка так потрібна для того, аби прожити достойне життя.

Ештон мало не розплакався. Розуміє він, чому Рікон був таким хорошим вожаком, як каже Сірін. Він і сам пішов би за Ріконом, якби сам його вожаком не був…

– Ну, добре.- Шморгнув носом Ештон. Глибоко вдихнув, відступив на кілька кроків. Приготувався:- Давай.- Годі ніжності розводити. Тренуватися пора.

І Рікон хижо і щасливо посміхнувся. Висмкнув свій Кіготь, паралельно вивільнив звіра. Ештон теж дістав Ліам.

Не жаліти вони один одного вже звикли. І билися не стримуючись, не думаючи ні про що, не хвилюючись про наслідки, чи про почуття один одного. Билися кожен раз, наче… Наче немає більше нічого окрім битви. Окрім цього моменту, що належить лише їм обом.

Без паузи. Без застережень. Без сумнівів. Без страху. З скаженим задоволенням та азартом. Рікон кинувся на Ештона з усією своєю звірячою швидкістю та силою, з скажено-радісним оскалом. А вслід, трішки відстаючи – звір. Атаки сипались один за одним. Аж повітря бриніло. Аж стіни трусилися. А з склепіння печери падали дрібні (і не дуже) камінчики. Перші кілька атак Ештон відбивав з зусиллям. Та з кожною миттю… Ештон ловив кураж битви. Віддався інстинктами Ліам. І було враження, що тіло саме – якось автоматично реагує на фізичні атаки. Ештон теж не гаяв часу: він навчився користуватися підтримкою Ліам майже досконало, як на людину. І до першої краплі крові Рікона зусиль контролювати Ліам – зовсім не потребувало. Тому Ештон навмисне не порушував цілісності шкіри Рікона.

Втім, і Рікон час не гаяв зовсім. З того часу, як вони познайомились, Рікон виріс до невпізнанності. І мова не лише про його особистість, знання, та вміння жити серед суспільства. А й про бойові навички. Рікон використовував усі доступні йому способи аби вдосконалитись: починаючи з медитацій, та індивідуальних тренувань з звіром та Кігтем, закінчуючи боями на рингу з розвідниками та іншими ларами, моделями бою в тренувальних кімнатах, енергетичним технікам… Словом про них – з якогось моменту Рікону ставало мало просто атакувати Ештона, й він підключав ментальні атаки, атаки енергетичними потоками, і навіть заготовленими наперед бар”єрами(з допомогою печатей, що Рікон розмістив в оболонці колишньої Клятви Вірності, з допомогою Ештона), які виникали то тут, то там – і Ештону доводилось викручуватися й вигинатися, аби не напаротися на найнатуальнішу енергетичну бензопилу. Звір теж не відставав, діючи самостійно – без вказівок Рікона, або ж комбінуючи атаки з ним. І Ештон заледве встигав, нехай навіть з допомогою Ліам, сприйняття, бойового досвіду, інтуїції, того, що він слідкував за зміною біоритму й енергетичних потоків Рікона. Якщо бути чесним, не буть у нього, бодай чогось із вищеперечисленого – він і десяти секунд проти Рікона не вистояв би. Але воно було. І Ештон секунда за секундою. Мить за миттю. Перебудовував свою власну свідомість в режив битви. Без думок. Віддавався рефлексам, і в рідкісні мілісекунди між атаками Рікона умудрявся атакувати сам – просто висмикував з власного арсеналу що доведеться: бар”єр, вибух, перенести енергію на лезо Ліам, зруйнувати звіра ущільненням енергії, збільшити кількість енергії, аби не випускати енергію Рікона, вивільнити густющу енергію зграї, в іншу мить – жбурнути цей плазмовий фаєрбол… І з кожною миттю, що бій затягувався – все довкола перетворювалося на територію Ештона – густу ауру його енергії, в якій непомітно, наче в болоті, застрягав

Рікон, і кожен його рух потребував більшого зусилля, йому ставало гарячіше, тяжче. І навіть вивільнити звіра – завдання було непосильне. Аж доки все довкола не перетворювалось на пекельну атмосферу Ештона – ніби ти й сам в Ештоні. Але він свободи зовсім не давав – стискав в своїй могутній хватці. Й вдихнути вже була не сила.

Бувало, Рікон не здавався до того моменту, поки й ворухнутися вже не міг – просто падав посеред бою на коліна. Тому він намагався закінчити бій ще до того, як Ештон ввійде в режим бойового Повелителя (чи то вожака). Адже Ештон все ще залишався людиною – і його тіло слабке. Інколи Рікон йшов на ризик і віддавався Кігтю всеціло – дозволяв йому скуштувати кров Ештона і вести себе за жагою Кігтя. Тоді Ештон і справді не встигав. Пропускав удар за ударом. І його тіло перетворювалось на щось середнє між боксерською грушею і мішком з побитими тельбухами… Тоді Ештон, не маючи іншого вибору, теж віддавався кровожерливим поривам Ліам – відповідав Рікону тим же. І самоусвіомлення зникало з ефіру, Ештон втрачав відчуття свого тіла начисто, відчуваючи лише криваво-ейфоричні відголоски Ліам, десь на периферії свідомості. В якійсь божевільній мірі Ештон довіряв Ліам. І як би безглуздо це не було – дозволяв себе вести, лише на кілька скажених митей, поки Рікон втратить перевагу. Сам же в той момент зосереджувався в стані, що був пекельно схожим на рухому медитацію – на рухах Рікона. Ештон буквально віддчував кожен його м”яз. І якби Ештон захотів – по тілу і свідомості Рікона пройшлась би в цей момент першокласна ментальна та енергетична атака, створюючи шалене перенавантаження всіх тканин та енергетичних потоків організму. Ештон міг би засмажити Рікона живцем. Спалити кожен його нейрон, зварити його м”язи та судинни… Варто лише необережно натрапити не енергетичний, такий непомітний у ході битви, енергетичний потік, чи навіть його залишок – енергетичну, таку собі хмарку Ештона, якщо вона з”єднана з Ештонном бодай найменшою ниточкою. А вони були. Ештон не полишав навіть найменші згуски своєї енергії. І… Торкався Рікона, досліджував… Не шкодив. Не можна. Як би Ліам не бажала смерті Рікона в цей момент, вона б не змогла затьмарити справжні почуття Ештона – його любов і його шалену, по міркам Ліам, волю, душу. Натомість Ештон дозволяв собі трощити все навколо Рікона – каміння і сталагміти, породу під його ногами, і навіть створювати вибухи газів повітря, там де мав би бути вдих лара. І нехай це складніше, аніж просто вбити суперника – та Ештону… Подобалось…