В дорогу!

– Отже, що ми маємо? – Локвуд ляпнув по кухонному столу руками, висунувшись уперед і нависаючи над усіма нами.

– Тихше хлопче, увесь чай мені розльопаєш. – Фло Боунс дзвінко розмішувала маленькою ложечкою цукор на денці чашки. Потім гучно відсьорбнула.

– Ми маємо скупе досьє від Скотленд-Ярду, що вже тиждень використовуємо як підпорку, бо хтось стесав ніжку стола рапірою і відмовляється зізнатися. – Юнак засуджуюче поглянув у наш з Локвудом бік. – Дві газетні вирізки відвойовані у агентів Фіттес з центральної бібліотеки і багато боргів за світло, які стара поштарка просовує нам під двері. Ох, а ще у мене ниють на дощ коліна. – Закінчивши свою іронічну доповідь, Кабінс потягнувся за коржиком.

– Джордже, будь трохи серйознішим, благаю тебе. Ця справа досить складна аби відноситися до неї зі зневагою.

– Так, справа дійсно не з простих, але інформації кіт наплакав. – Тепер вже я втрутилася до розмови. – Нам відомо лише те, що на групу археологів в Північному Йоркширі напав кластер привидів другого типу, яких там бути не повинно. Голову розкопувальної групи вбили і на тілі знайшли ножові поранення, не одразу помітні на розбухлій від примарних доторків шкірі.

– Тобто, серед них був зрадник? – Голлі зацікавлено поглянула на мене.

– Або хтось зі сторони не хоче аби розкопки продовжувалися. – Підсумував Локвуд. – Після цього випадку сталися ще декілька спроб нападу, проте безуспішних. Археологи призупинили свою роботу поки парапсихологи не очистять місце від небажаних привидів й не дослідять місце вбивства.

Почулося змучене зітхання Джорджа.

– Я не розумію, чому купка підлітків, припустимо досить компетентних на свій вік, повинна розгадувати діло, з яким не можуть впоратися здорові дядьки полісмени, замість пити вдома імбирне пиво перед телевізором й славити королеву Британії? – Фло гортала вийняте з-під столу досьє. – Та ще й їхати аж до Річмонду  добрих годин п’ять. Інспектор намагається заховати вас подалі від своїх очей? – Вона покосилася на Локвуда.

– Ніхто нас не ховає Фло. Рано чи пізно Гості в Лондоні повинні були закінчитися, а нам все ж потрібні гроші. Ми можемо дозволити собі їздити за межі міста бо ми…

– Так-так, незалежна агенція, яка сама вирішує у кого брати замовлення, коли відпочивати і все таке. – Сміттярка засунула до рота вкрадену з піали грудочку цукру й почала неї хрумтіти.

Ні, знову почалося. Якщо суперечка цих двох продовжиться, то ми до наступної неділі тут так і сидітимемо. Треба щось зробити. Я делікатно штовхнула Монро ногою під столом.

– О, дивіться, я знайшла інформацію щодо кластеру. – Енергійно почала Голлі. – У вирізці сказано, що привиди були достатньо агресивними по відношенню до людей і це дивно, адже Абатство Вітбі колишній чоловічий монастир, де люди помирали від старості, у них немає причин повертатися у світ живих.

– Чи є варіант, що джерела були підкинуті в руїни заздалегідь? – Я перехопила погляд Локвуда, який сверлив очима Боунс злизуючу з пальців цукрові крихти.

– Мені здається, духам не сподобалося втручання археологів на їх територію. – Джордж знову подав ознаки свого існування. – Перевіримо це на місці. Як відомо, монахів та служителів церкви ховали в підземних склепах. Почекаємо поки гості з’являться, закидаємо їх грецьким вогнем і побачимо куди вони дременуть.

– Чи все буде в порядку з стінами костелу? Грецький вогонь часто призводить до пожеж.

Я згадала одну з тих перших справ, коли ми спалили літній жінці котедж відбиваючись від гостя Другого Типу ,бо один симпатичний дурень забув вдома ланцюги. Заждіть, що? Чи давно я вважаю Локвуда гарним у своїх думках? Та мабуть цілу вічність. Як можна не любити цю трохи косу посмішку, яка світиться в цілковитій темряві немов ліхтарик. І ці тьмяні очі, схожі на спокійне море, де на дні танцюють бісики. І ці дурні жарти, які допомагають зняти напругу під час завдання. Гм, а коли навкруги стало так тихо?

Я озирнулася на напарників, які чомусь мовчали і витріщалися на мене.

– Люсі, ти себе нормально почуваєш? – Голлі приклала мені до чола свою прохолодну долоню. – Ти зненацька почервоніла.

– Все гараз…

Я запнулася, бо відчула на язику солоний металевий присмак.

– Люсі, в тебе з носа йде кров. – Локвуд занепокоєно дивився на мене протягуючи свою нагрудну хустинку.

– Д-дякую, мабуть тиск підскочив.

Притуливши до обличчя носовик, я побігла в ванну за аптечкою під тихий регіт Фло. Невдовзі кровотеча зупинилася і ми продовжили оговорювати деталі майбутньої поїздки, але мені було ніяково знову дивитися в очі своєму начальнику.

* * *

Настав той самий день, коли нам було час рушати до Римонду. Ми невеликою юрбою примостилися на вході відкритої платформи поки чекали потяг. Прохолодне зимове повітря розбавлялося парою, що вилітала з наших вуст поки ми балакали між собою. Кожен був зайнятий своїм ділом. Я перевіряла цілісність спорядження, Локвуд документи та білети, Джордж харчі. Голлі олівцем викреслювала усе наявне. Ми будемо далеко від цивілізації, тож треба мати з собою усе, включаючи шприци з дозою адреналіну про всяк випадок. Фло, яка прийшла нас проводжати ловила долонями поодинокі сніжинки поки ми чекали на потяг.

– О, а ти чого прийшов, Кіпсе? – Вигукнула здивовано сміттярка забачивши ще одну фігуру на платформі. Ми озирнулися, покинувши свої речі.

– Пан Барнс сказав, що вам потрібен керівник, але я б не хотів щоб ви вважали мене чимось типу наглядача. – Промимрив Квілл, обсмикуючи рукава своєї куртки на вкриті ципками пальці.

– Ми тебе ніколи таким і не вважали, – Кабінс поправив з’їхавшу з носа нову оправу.

– Я майже втратив свій зір, тому мало чим можу допомогти  без окулярів. – Руди юнак поплескав по обідцю зі скельцями на голові.

– Де ти їх відрив? – Я зацікавлено розглядала пристрій.

– Аби ви знали скільки дивовижного конфіскату в підвальних приміщеннях Скотленд-Ярду.

– Мені необхідно якось навідатись туди, – очі Фло Боунс хитро заблищали.

– Вдам, що не чув тебе.

– Ну, зайві руки нам не завадять. Руїни це все ж велика територія, – Ентоні Локвуд натягнув на обличчя свою стандартну ввічливу посмішку, запрошуючи юнака до нашого гурту.

Потяг прибув зовсім скоро. Залізна тварюка пашіла теплом металічних пластин, з труб клубив вугільно-сірий дим. Підхопивши сумки, наша команда зайшла до вагону першого класу. Локвуд сказав, що ми можемо хоч раз дозволити собі проїхатися з комфортом. Очі б мої не бачили скільки коштують ті білети та вагон виглядав розкішно. Збиті з цільної деревини стіни прикрашені різбленням, сидіння обтягнуті м’яким червоним оксамитом. Важкі сині портьєри з золотими китицями обрамлювали вікна. Усі поверхні навколо були ретельно відполіровані настільки, що наші сонні пики відзеркалювалися на скляних дверцятах купе.

Ми чинно позапихували речі під свої місця й гарненько вмостившись почали чекати відправлення. Коли потяг нарешті рушив, кожен займався своїми справами. Я милувалася краєвидами. За вікном пропливали лісисті пагорби, вкриті льодом озера, лисі поля з посіяною озиминою. Це трохи відволікало. Мені не часто доводилося подорожувати у своєму житті так далеко, тож поїздка до Північного Йоркширу стала справжньою пригодою. Крім нас, у купе на шістьох нікого не було. Можна було сісти як заманеться чи мінятися місцями, бо навряд чи комусь потрібно в неділю вранці до Річмонду окрім як парапсихологічним агентам.

Коли минуло добрих дві години в дорозі й час близився до обіду, а в кожного з нас в животі вила зграя китів, ми вирішили навідатись до вагону ресторану. Всередині пахнуло свіжоспеченими булочками з мигдалевим кремом і кавою. Ми переглянули запропоноване меню й зробили замовлення.

Офіціант приніс тацю з напоями і печиво. Ми з Локвудом одночасно потягнулися за кавником і наші пальці зіткнулися на його ручці. Я відсахнулася, неначе ошпарена і сунула руку під стіл, скоса дивлячись на неї, наче там справді щось могло бути.

– Дозволь мені.

Локвуд наповнив чашки та підсунув одну мені. Я вдячно кивнула, розпливаючись у посмішці. Сподіваюся, моє лице не почервоніло мов буряк.

Покінчивши обідати, ми повернулися до купе. Я сіла біля віконця, обпираючись на нього головою. Вагон трохи качало з боку в бік, чутно було як стукотять колеса по рейкам. Звук заколихував. Смачно поївши, мене завжди тягнуло дрімати, не дивно, що я заснула.

– Ні, так не піде. Давай-но краще ось так.

Чиясь рука відслонила мене від шибки і пригорнула до себе. Під щокою зашаруділа сорочка й відчувалося трохи кістляве плече.

– Ммм…Локвуде? – Я пролупала сонні очі й поглянула догори.

Хлопець уважно відслідковував рядочки заголовків у газеті по найму. От же ж, ще цю справу не завершив, а вже шукає наступні.

– Що Люсі? – Юнак відклав газету й поглянув на мене.

– Чому, ммм….ти ж сидів разом з Джорджем та Квіллом, чи не так?

– Мені в очі світило сонце, було неможливо читати, тому я пересів.

Його фраза звучала так чітко і невимушено, наче він сотню разів до цього повторив її у голові.

– Ммм, ясно. Я тобі…не заважаю?

Запитала я, краще вмощуючись на його руці. Локвуд захихотів.

– Ти схожа на кішку, Люсі. – Зовсім тихо промовив хлопець.

Він зі мною фліртує? Прямо тут перед іншими? Знітившись, я крадькома озирнулася. Голлі поряд читала роман, підстукуючи в такт чобітком граючій в купе платівці. Квілл і Джордж були зайняті розгляданням коміксів, тому взагалі не помічали і не чули нас.

– Яку саме кішку? – Майже беззвучно запитала я.

– Дуже самостійну і незалежну, але все ж дуже милу.

Він попестив долонею моє скуйовджене волосся, заправляючи те за вухо. Його пальці трохи затримались біля моєї щелепи.

Здалося, що мій шлунок вибухнув неначе феєрверк і тепло стрімкою хвилею прокотилося тілом до обличчя.

Я непомітно провела рукою по верхній губі, але крові не було. Вже добре.

– Не буди мене до самого прибуття, гаразд?

Прикривши очі, я знову лягла на плече.

– Добре, сопи собі на здоров’я.

А ось це вже було зайвим.