Вічні гілки глоду.

Двадцять перше століття. Великобританія, Лондон. 

Осінь, вересень. На вулиці був туман. Це явище звичайна річ в Лондоні. Багато листків вже опадало з дерев. Хлопчина, років дев’ятнадцяти, з світлим волоссям та сірими очима, йшов вулицею туманного Лондону. Він йшов у навушниках,слухаючи музику. Хлопчина проходив непомітно поміж людей, які йшли з своїми другими половинками, друзями, сім’єю чи розмовляючи по телефону та сміючись. 

“Самотність переслідувала мене все життя, – думав той, дивлячись на інших людей. – Усюди… В барах, магазинах, на дорозі, тротуарах – усюди. Навіть у власному домі…. Від неї нікуди не подітися…. Я завжди заздрив цим людям. Вони так яскраво посміхаються. І ті малюки, які бігають з батьками за руку. Заздрив і їм. Всім заздрив. Чому вони можуть так жити? Чому вони можуть радіти? Чому вони можуть мати батьків? А чому я не можу? Хто б відповів на це запитання…” 

Алан Вайт, тьмяні голубі очі, світле блондинисте волосся під каре, дев’ятнадцятирічний хлопчина. Цей юнак сирота. Без батьків, без родичів. Тільки він один і все. Його світ сірий, у ньому немає якихось щасливих моментів, його життя сповнене болю, сірих буднів, самотності та відчаю.  

Одного вечора, коли Алан прогулювався по мосту і схилився на нього, щоб глянути на воду, яка постійно кудись тече. Навіть вона знає, що їй робити у цьому світі. А юнак так і не дізнався цього за дев’ятнадцять років. Повз нього проходила дівчина. Довгі світлі каштанові пасма, яскраві, наповнені життям зелені очі. Вона подумала, що юнак вирішив покінчити з життям і схопилась за нього щоб відтягнути хлопця. 

Алан лежав на землі в повному не розумінні ситуації, яка розвивається навкруг нього. 

– Ей, хлопче, тобі треба сто раз подумати, а потім приймати рішення. Я розумію, – стряхуючи з себе пилюку, вела далі дівчина, – в життя буває всяке, але не варто залишати цей світ. Всі проблеми можна вирішити, а життя ти не повернеш! 

– Я вас не зовсім розумію… – тихо промовив той. 

– Що? Т.ти не хотів стрибати? 

– Я про це не думав… – протерши потилицю, піднявся блондин. 

– Т.тоді я прошу вибачення! – Дівчина зашарілася. – Мені потрібно спершу навчитись розуміти ситуацію, а потім діяти. Прошу вибачення! 

– А… – Алан не знав, що йому робити. З ним, зазвичай, ніхто не говорить. Він не вмів вести діалог і не знав, що відповісти. 

– Прошу, позволь мені загладити вину. 

– Н.не думаю, що це потрібно…  – Але дівчина вже не слухала, вона взяла за руку хлопця і повела його у найближче кафе. 

Дівчину звали Емі Еванс. Їй було вісімнадцять, на рік молодша за Алана. Життєрадісна, весела, кумедна, красива. Емі можна було описати по-різному. Вона була повною протилежністю Алана. Після цього випадку у Вайта появилась подруга. Вони часто проводили час разом. Дізнавались багато чого цікавого одне про одного. Звичайна дружба. Завдяки Емі Алан більше не був самотнім. 

З дня їх зустрічі пройшло два місяці. Емі познайомила Алана з її сім’єю. Сім’я Еванс була дуже дружелюбною. Вона з теплом прийняла друга їх старшої дочки. У сім’ї Еванс було дві дочки: Емі та Бетті. 

Бетті була молодшою сестрою Емі, їй було шістнадцять. Темноволоса шатенка, яка плела дві косички, з світло-фіолетовими очима. Батька Емі звали Фред Еванс, а мати – Кларенс Еванс. 

З часом для Алана вони стали справжньою сім’єю. На вихідних він приходив до них і вони разом їздили кудись. Це були найкращі два місяці в житті юнака. 

Одного осіннього дня падав дощ. Це був листопад, останній місяць осені. Листя з дерев опало і тепер дерева залишились голі. Постійний туман, дощ, вологість, прохолода. Погода завжди діяла на настрій, у такі дні ніколи не було бажання кудись йти. 

Алан лежав у себе в ліжку. Коли ранком він переписувався з Емі, то написав, що буде зайнятий цього дня та не зможе їй відповідати. Тому, Алан лежав в повній тиші та темряві. Похмура погода, яка робила настрій ще гіршим. Це відчуття порожнечі та меланхолії. Насправді Алан збрехав Емі. Він не мав сьогодні справ. Хлопець хотів побути цілий день на самоті. Лежачи на ліжку у його голову лізли різні думки. Навпроти ліжка стояло дзеркало, коли Алан почув якийсь звук він підняв голову і глянув прямо у дзеркало. Там було його відображення. Ті самі тьмяні голубі очі, те саме світле волосся, ті самі синця під очима. Все залишається незмінним. От тільки щось все ж змінились. 

– Я знаю, що ти відчуваєш. – У голові хлопця почувся голос. Це був його голос, а ці слова говорило його відображення у дзеркалі. – Тебе не змінить нічого у цьому світі. Ця дівчина стане ще однією жертвою твоєї заздрості. Хіба я не правий? 

– Замовкни.

– А-а, не любиш, коли кажуть правду. Цікаво, а Емі та її сім’я знає, що сталось дев’ять років тому в тому дитячому будинку? 

– Замовкни. – Хлопець закрив вуха. 

– Марно. Ти будеш чути мене все одно. Адже я – це ти, а ти – це я. Признайся, ти заздриш їхній сім’ї. Всі такі веселі ходять, радіють цьому життю. У них є все: гроші, дім, сім’я, любов. А у тебе цього не було. Який жаль. Скажи, чому вони мають це, а ти ні? Хіба це чесно? 

– Зникни! Зникни! Я не буду робити цього! 

– Хах, а чому ні? Давай! Давай зробимо те ж саме, що і минулого разу. Давай! – Після цих слів все замовкло. Алан розбив дзеркало. Його кулак був розбитий з нього капала кров. Вайт просто стояв з неживим поглядом і дивився у підлогу. З його руки капала кров. – Я не можу цього зробити…Вони були добрими до мене…Я…

– До біса їх доброту! Вони знають, що ти сирота, це всього-то жаль. Вони просто жаліють тебе. Більше нічого. Через жаль вони не можуть тебе вигнати. От і все!

– Ч.через жаль…? – проговорив Алан. Голос в його голові тільки погодився. 

Незважаючи на дощ, Алан вийшов на вулицю. Він попрямував до будинку його єдиної подруги, Емі. Йдучи по вулиці, хлопець вже був весь мокрий. Дощ лив, як з відра. Вже стоячи біля дверей будинку він підняв руку та постукав. Двері відкрила молодша сестра Емі, Бетті. 

– Алан? Ти чому з собою парасольку не взяв? Глянь на себе, весь промок. Заходи, я зараз заварю чаю та принесу змінний одяг. – Блондин кивнув та зайшов у будинок. Бетті пішла шукати змінний одяг, а її мати принесла йому чаю. Алан сидів на кухні. Кларенс готувала печиво, а блондин сидів і дивився у чашку з чаєм. В одну мить він піднявся та підійшов ближче до жінки. Та обернулась з посмішкою на обличчі, але враз посмішка зникла. Вираз обличчя жінки виражав страх. У її животі був ніж. Вайт не піднімав очей на жінку. Він різко витягнув ножа і жінка впала на підлогу. Зовсім скоро там все було в крові. Через декілька хвилин зайшов Фред Еванс. Те, що він там побачив шокувало його. Він накинувся на блондина, який стояв з окровавленим ножом над мертвим тілом його дружини. Але і Фреда Алан вбив. Тепер на землі лежали два трупа. Жінці він попав в печінку, а чоловіку юнак просто пробив стегнову артерію. Від цього він втратив занадто багато крові за досить короткий срок. Бетті, яка увійшла на кухню, закричала. Батько хриплим голосом благав її тікати, але блондин був швидший. Він зумів дотягнутись до волосся дівчини, коли та збиралась тікати. Один ударом він запхав ножа у сонну артерію. Кров лилась фонтаном. Стіни, одяг, обличчя, руки – все було у крові. Темно-червона рідина була всюди. Руки блондина тряслись, він сів на диван з ножем в руках та чекав. Він знав на кого він чекає. Алан чекав на Емі. Вона теж має померти. Вона теж винна. Також дружила з ним через жаль. 

Коли вхідні двері відкрились, пролунав дзвінкий голос дівчини, але в ту ж мить він затих. У ніс різко вдарив металевий запах крові. Дівчина кинула на землю речі на побігла у вітальню. Там сидів Алан. 

– А.алан??! Ти мене налякав, – видихнула дівчина, але потім вона помітила кров і ніж у руках, а ще сліди з кухні. Емі не хотіла вірити в те, що було очевидним. Вона вагаючись пішла до кухні. Там на неї чекала жахлива картина: кров, трупи її матері, батька та сестри. Емі закричала, але її рот швидко закрили. 

– Гей, Емі, не варто кричати, ти можеш привернути увагу сусідів, – голос Алана був інакшим. Він завжди був спокійним, але цього разу його голос звучав збуджено. Інстинкти дівчини кричали про те, що варто якось тікати, але що вона могла? Дівчина заспокоїлась, вона взяла свій страх під контроль,тоді блондин забрав свою руку.

– А.алан, навіщо ти..? 

– Вбив їх? – спокійно промовив той. – Вони дивились на мене з жалем. І ти так дивишся. Чому ви всі так дивитесь?! Я заздрю вам, але ви не повинні так дивитись на мене! Я ненавиджу це відчуття. 

– Алан…ти, здається, заплутався….я…я тобі допоможу… – Дівчина простягнула свою тремтячу руку. В душі вона боролась з ненавистю до хлопця. Він вбив всю її сім’ю. Як вона взагалі може зараз простягати руку вбивці?! Гидко….Їй було це противно, але щоб вижити, дівчина інакше не могла вчинити. Блондин вже хотів простягнути свою та прийняти допомогу, але наче відчувши справжні почуття дівчини він просто відштовхнув руку. Зробив юнак це рукою у якій тримав ніж, тому він порізав руку дівчині. Та закричала від болю. В той момент Алан просто накинувся на дівчину та наніс їй кілька ударів ножем. Він наносив удари за кожну річ, яку мала дівчина, але якої не мав він сам. На її обличчі стояв страх, біль та відчай. Емі померла. Вона, її сестра, мати та батько. Вся сім’я померла від рук того блондина, який ще нещодавно проводив з ними весело час.

Весь у крові, Алан вийшов з будинку та пішов кудись. Через кілька хвилин він вже стояв на вершині багатоповерхівки. Звідки відкривався чудовий краєвид Лондону. Можна було побачити все. Дощ далі лив, а з рук хлопця капала кров. З його лиця дощ змив кров. Дивлячись вниз, Алан згадував про знайомство з Емі. Тоді вона подумала, що він хоче покінчити життя самогубством. Але тепер це не тільки думки якогось перехожого, це справжні наміри хлопця. 

– Осінь – час відчуття порожнечі в душі та цих звичайних сірих буднів. Я завжди любив цю пору. Вмерти восени це наче подарунок долі… – З цими словами Алан стрибнув з багатоповерхівки. Він стрибнув з десятого поверху і розбився насмерть. Шансу вижити у нього не було і він цього не бажав. Алан Вайт вже не вперше вбивав. Колись, ще в дитбудинку він запхав прямісінько в серце гостру палицю одній дитині, яка мала красивіший одяг, а одній дівчинці виделкою виколов око, через те, що у неї був кращий колір очей, через те, що її очі яскраво сяяли. Все це він робив тільки через заздрість. Йому не подобалось, що хтось має щось краще за нього.

 Алан Вайт – гріх заздрості, який через, здається, досить повсякденний гріх вбив не одну людину. Він вбив сам себе, але справжнію розплату він приносив роками, коли мучився. Після смерті за свої гріхи йому прийдеться ще довго розплачуватись.