Вічність (aeternitas)

Темрява. Біль. Всередині неспокій. Чому  йому неспокійно? Щось не так.

Він щойно снідав, просив передати тост. Він слухав, як Сем розповідає про своє рішення зробити пропозицію Ейлін, і кидав веселі погляди на Каса. Він щойно сидів за столом зі своєю сім‘єю.

Зараз перед ним темрява, як за помахом руки. Страх.

— Дін, Дін, Дін… Ти правда думав, що тебе врятують? Що ти вартий спасіння?

  Ні. Цього не може бути.

Голос Аластара прозвучав звідкись зліва, крізь пелену дурману в голові і непроглядної пітьми в очах.

— Тебе?

  Дін намагався відкрити очі, намагався побачити хоча б щось. Зажмурився. Цього не може бути…

— Ти найнікчемніша людина з усіх, хто потрапляв до мене. А, повір, через мої руки пройшло багато людей. Я багатьох бачив на цій дибі. І зламав. Як тебе.

Діном опанував відчай. Це нереально. Цього не може бути! Він не в Пеклі. Його тут немає. Його врятували. Кастієль врятував його. Він щойно розмовляв з ним, подумки уявляючи їхні поцілунки за переглядом «Dr. Sexy MD», вони снідали з мамою і батьком в новому Раю…

— Кому потрібен праведник, який зламався через нікчемних 30 років? Хоча, ламати тебе – істинна насолода. Мій улюблений вид тортур – і твій теж, зізнайся, – подарувати тобі ілюзію, в якій тебе врятували.

Голос звучав поряд, зовсім близько, прямо перед ним.

Це не так. Він не тут. Він в Раю, з Семмі, Касом і батьками. Вони щойно сміялись  з його історії про Чудо. Він не може бути в Пеклі, він помер і потрапив до Раю, який створив Джек з Касом.

Його тут немає. Це не так… не так?

Зненацька серце зжала сильна рука.

Дін відкрив очі і закричав від болю.

Демон поруч оскалився. Витягнув руку з грудної клітки і жорстко схопив за підборіддя, змушуючи дивитись в очі:

— Все так. Ти тут, зі мною. Ніхто не рятував тебе, Діне. Ти нікому не потрібен. Ні таткові, чиї накази ти так старанно виконував, як слухняний пес, ні брату, за якого продав душу.

Аластар приблизився до вуха і прошепотів:

— Жалюгідний.

Крізь прикриті повіки Діна блиснула зелень очей, які колись були невимовно красивими, але втратили свою яскравість десятки років тому.

В голові все розпливається, образи близьких людей розтікаються, як акварельні фарби на вологому аркуші.

Це нереально. Він не тут. Його врятували, а потім і він врятував світ ще декілька разів, разом з ангелом – як його звали? – у нього з‘явилась сім’я, він не тут…

Біль стає нестерпним.

Аластар жадібно спостерігає за його обличчям, посміхаючись.

Його не врятували?

Дін стогне. З краєчка ока капає сльоза.

  Оскал Аластора стає більшим, очі блищать від задоволення, він стирає сльозу кінчиком пальця, залишаючи кривавий слід.

— Ну-ну, мій хлопчику, нас чекають великі звершення. У нас з тобою попереду вся вічність.