Фанфіки українською мовою

    – Ти знаєш, що ангели існують?

    – Знаю.

    – Ти знаєш, що демони також?

    – Знаю. Вони як підступні тварі ховаються у предметах, людях, тваринах… Ненаситні.

    – Вони неймовірні.

    Очі сяють лимонно – жовтим у темряві, вуста торкається нахабний вищир. Це кінець.

    Кінець для бідного чорта.

    Білосніжна немов сніг блуза обтягує кожен міліметр тіла, писаний золотом рукава акуратно торкаються блідого обличчя, неприємно колють на рівні носа. На диво тепла долоня покладається на щоку, ласкаво фалангами проводячи по нижній шкірі.

    – Для демона ти занадто… – на довгождане закінчення слів людство ще не придумали. На опис краси цього спокусника знадобляться мільярди років, десятки мільйонів туші та пір’їв та ще сотень аркушів паперу.

    – Занадто закоханий у тебе. – шепотом додає, у думках вимальовує фресками обличчя його божого ангела.

    Темнота окутує тіла, завдає шкоди обом їх дотики ніжні. Їхні слова ніби ніж у серці та отрута у горлі.

    – Демоне, мій милий. Не кайся по думках у світліших цілях для небес. Будь поруч і зі мною. – мантрою читає з пам’яті святої, усі вчення його коханого.

    – Ангеле, мій любий. Грішниками бути нам до віку, в озерах крові варто нам купатись та знищити усіх на цій землі. Від Сатани до Бога. – білю вимовляючи, серце б’ється вже в останнє.

    Демони ми чи ангели, Всевишній знає як не живі серця зупинити. Як змусити покаятися у гріхах. Навчити жити не живих.

    Невже це правда?

    – Ти знаєш, що ангели та демони існують?

    – Знаю. Вони живуть серед нас.

    – Юнгі, фігня повна. Давай нову історію. Сьогодні Гелловін!! А не дідівський вечір. – невдоволено кричать підлітки дивлячись на свого старшого. І за що хлопцю такі “проблеми” впали на плечі, ніяк відчепити не може.

    Зітхаючи в’яло парубок передає
    “естафету страшних історій” поряд сидячому хлопцеві й покидає кімнату де усі святкують. Темні коридори зустрічають осіннім холодом, а вулиця льодовитим вітрюганом, що за останні дні розігрався.

    Не для мене це все вже.

    На душі коти скребуться, просять вийти
    А на обличчі ні емоції. Усе осточортіло до тремтіння. Гучне, яскраве і дістане. Це не те що любить Юнгі. Та й взагалі, це життя не те.

    – Хьон, розкажи мені більше про демонів і ангелів. – дзвінкий голос роздався поруч, а поглянувши на джерело шуму хлопець зітхає. Молодий, яскравий, галасливий Пак Чімін з третього курсу до котрого Юнгі є наставником на шлях вірний або просто “чувак який купе нам алкоголь і прикриє”.

    Смішно до болю у животі.

    – Нащо тобі це?

    – Бо цікаво. Тебе слухати цікаво. – бентежно промовив парубок і пальцем водити по поручнях від нервів почав. Смішний.

    – Кохання. Любе кохання про яке писали у всіх підручниках з міфології про демона та ангела, що впоперек усім були разом. Не бентежила їх заборона двох правителів різних царств. Ні нестерпний біль через дотики. Готові були вмерти у пекельних боях за один одного, але королі терпіти перестали. Ув’язнили їх разом у темряву страху…

    – Але ж для них це було добре? Вони були разом, без інших.

    – Вони були загублені темнотою. Вона забороняла відшукати один одного, не давала торкнутися, сказати… Вона була злішою за двох месій. Пошук без кінця призводив до божевілля. Так прагнути, але не мати. – приймаючи холодний вітер в обличчя Юнгі повернув голову до хлопця і вдивляючись в його золотисті очі мовчав.

    – А що було далі, Юнгі?

    – Їх серця не витримали цього покарання. Вони здалися. Благали, молили, вили, просили… Чорнота с жалілася над бідними душами убитих горем і розвіяла свій туман для них. Їхні тіла кричали в агонії болю від дотиків, вуста горіли отруйним червонцем, а нутрощі нищилися. Це була їх остання зустріч... ” Я знайду тебе в іншому житті, я буду поряд з тобою, я захищати буду тебе вічність… Тільки будь живим, не дай розвіятися крилам на пір’їни мливі. Не давай собі бути в печалі, мій милий демоне”. – утираючи сльози завершує хлопець і на зірки погляд перекидає, аби тільки не бачити обличчя навпроти. Аби тільки не згадувати свого милого ангела.

    – Мій любий ангеле, не дай темряві заполонити твою душу. Не дозволь своїм правителям судити твоє серце по кодексу правильності й честі. Не смій забути моє обличчя, моє кохання, моє серце… Воно палає лиш для тебе, о дивний ангел. – тихо продовжує Чімін вдивляючись в акуратне бліде обличчя.

    – Не смій піти забувши так мене.

    – Не смій забути та не піти.

    Без болю дотики відчуваються приємнішими. Вуста не кровоточать кров’ю і не палають. Очі більше не сяють дивними кольорами. Вони не живуть більше вічність.

    Вони разом.

    The devil is real.

     

    0 Коментарів