Вітер

Повільно падало те листя
полум’яне
І його кістки холод сковував
уранці.
Він десь далеко в полі.. Не один,
Його закружить вітер в
своєріднім танці.

Хотів би він тримати її руки
В своїх руках, та замість цього,
Стискає міцно він лиш автомат.
Воліючи не пам’ятати вже нічого.

В окопах, тихо посміхнувшись,
Дивився він на неба ту блакить.
І тихо проспівавши колискову,
Він сподівався, що вона спокійно
спить.

В його душі було місце для
всього,
Для сонця, хмар, для неї, для
квіток,
Та зрозумів він, що давно там
поселився
Лиш вітер, що все знов веде в
танок.