Вітер

– Сьогодні товар просто прекрасний, друже, – задоволено всміхається знахар, прибираючи щільно накритий кошик під стіл. Всередині плетеного незадоволено шиплять, коли кутиком випадково вдаряють об стіл, на що старий пошепки вибачається. – Тримай, – звертається вже до хлопця. – Заслужив.

У руках того опиняється важкенький мішечок із золотими монетами, як плата за змію. Схиляє голову на знак подяки і виходить із крамниці, хапаючи за повіддя свого коня. Той фиркає трохи незадоволено через запах трав на одязі хазяїна, проте по-іншому не можна – там усе просякнуто ароматами лікарських відварів.

– Ех, – зітхає старий, дивлячись гостю в спину. – Хто ж проводить свій золотий вік на самоті, – незадоволено цокає язиком. – Де ж вона, моя молодість…

Хлопець, вдавши, що нічого не почув, потроху віддаляється, прямуючи вглиб міста, до ринку. Кінь іде поруч спокійно, зрідка пирхаючи від пилу й піску, що в повітря підносить вітер. Той розгойдує чорний одяг мисливця, ніжно торкається оголених частин тіла – кистей та тоненької смужки зап’ястків. Лютує, дмухає сильніше, бажаючи торкнутися волосся, однак те надійно сховане під хусткою, що залишає не затуленими лише очі.

– Вершник гнідого, вершник гнідого!

Люд поширює звістку швидше від вітру, який уже втратив свої надії побачити чуже обличчя. Нахабно. Хоч би робили то пошепки.

У мисливця слава гучна, хоча й не дуже захоплива; його бояться і поважають водночас. Загадковий незнайомець, що «втамовує жагу до крові» вбивством змій та іншої отруйної живності. Базікають, навіть не знаючи, що для вироблення ліків з отрути тварини потрібні живими; тому-то й знахар так щедро йому платить. Він не тутешній – з’явився в місті роки два тому, однак його особистість досі окутана загадками, з ніг і до голови, як і, в принципі, його тіло, з якого вітер може пестити лише кисті. Ось люд і говорить. А йому не дуже й то заважає.

– Ти глянь, яка тканина, точно із багатої сім’ї, – шепочуться за спинами. Він їх чує, хоча на ринку, як зазвичай, стоїть нестримний гамір.

Поділ одягу сповитий срібного кольору вишивкою, що нагадує листя пальм. Тут, у пустелях, пальми означають воду, а значить – життя.

– А прикраси тоді де? – яро заперечують у відповідь. – Кожен чоловік, що себе поважає, має показувати свій достаток зовнішністю, а цей-то взагалі обличчя приховує – певно гидкий зовсім.

Хлопець усміхається. Під платком цього, звичайно, не видно, однак прищур очей легко видає глузування з чужих слів. Він набирає садовини з ящиків, ігноруючи набридливого торговця, що намагається впихнути йому ще інший товар, і розраховується, залишаючи необхідну кількість монет.

– Та хай і бридкий, що з того, – продовжується суперечка. – Знаєш скільки йому наш знахар грошей віддає? Точно заможний.

– Або цей хлопець настільки дурний, що не може скористатися тим золотом, або сидить по вуха в боргах, – приєднується ще один голос.

Хлопець підходить до іншого торговця, знову набираючи все необхідне в кошик, не роняючи й слова.

– Вітаю! – марно сподівається на взаємність чоловік, що стоїть за прилавком. – Можливо, Вам щось підказати? – усміхається. Робота в нього така: усміхатись. Інколи і кричати, якщо бешкетні діти захочуть щось вкрасти, іноді й нарікати на безжальну спеку, що змушує людей втрачати свідомість посеред базару. – Пане? – намагається отримати хоч якусь відповідь, однак, нарешті піднісши погляд, покупець просто віддає йому монети. – Дякую?.. – не знає, як правильно відповісти чоловік, просто приймаючи.

Перераховує – точна ціна того, що вершник набрав. Ще кілька секунд дивиться тому в спину, проте швидко переводить увагу на нових покупців. Ну, подумаєш, бувають диваки на цьому світі – то що, кожному дивуватися?

– Не знаю, я б віддав свою доньку за нього, – продовжується перешепт. – Цікаво, скільки верблюдів я б отримав.

– Е! – б’ють його в плече. – Обміняєш свою доньку на верблюдів? Розум маєш, чоловіче?

– Та а що!

Хлопець проходить далі, воліючи не слухати чудацькі розмови за спиною. І це він-то дивак?

Кінь поруч іде гордовито, незадоволено пирхаючи, коли хтось до нього ненароком доторкається. Люди дивляться з подивом і навіть віддаленою зневагою, повторюючи собі під носа: «Який хазяїн, такий і жеребець».

Брунатна шкіра останнього манить погляд, чорна грива заплетена, аби не падала на очі, хвіст здригається, висловлюючи бажання вже звільнити себе й хазяїна від метушливого народу, зірватися пустелею, здіймаючи копитами пісок і повністю віддаючись у владу тутешньому вітру.

Хлопець же високий, статний – хоч тканини й покривають тіло, однак сміливо можна сказати, що складений добре. Брови густі, як вугіллям підфарбовані, а очі… Карі, мовби під стать гнідому коню, з переливами пустельного золота й відображенням піску в німій гладі. Дивляться гордо, впевнено, нагадують соколині, хижацькі. Схоплять у полон, а ти й не помітиш, як безвольною лялькою висітимеш у гострих кігтях хижих лап.

– А живе він? Знаєш де?

– Ні, – хитають заперечливо головою. – Взагалі мало що про нього чув… Хіба що застереження і плітки. Кажуть, що він не показує свого обличчя через бридкий шрам на всю щоку.

Люди різні, а плітки одинакові…

– Та хтозна-що там із його обличчям, – незадоволено цокають язиком. – Живе собі один, у такому-то віці, у забутому Аллахом кварталі. Там зустрінеш тільки гадюк різних та скорпіонів, людським духом і не пахне.

– Ну та, може, і добре. Живе серед собі подібних. Хтозна-що буде, якщо поміж людей жити стане…

Жеребець, ніби відчуваючи, що недобре про хазяїна говорять, б’є задніми ногами, здіймаючи в повітря пісок, який продовжує нести вітер. Ті двоє, що говорили, миттю замовкають, затуляючи обличчя платками. Вершник же ніжно погладжує коня по загривку, заспокоюючи. Карі очі непомітно звужуються: усміхається.

***

Гучні оплески лунають спільно з викриками та безкінечним потоком компліментів, на які юрба щедріша, ніж до будь-кого. Юний танцівник, іноземної крові, повільно рухається під ритм, що йому дає плескіт долонь музи́ки, а двоє інших – теж неймовірно талановитих людей – підлаштовуються негучними барабанами і флейтою. Музика, в’юнка, мов та пустельна змія, просочується в тіло, проходиться розрядом по спині, змушуючи вершника зупинитися. Він уперше в місті в таку пізню годину, і цікавість бере верх, спокусливо нашіптуючи підійти ближче і глянути на видовище, що так гучно зустрічають люди.

Полум’я освітлення відбивається в кількох рядах монет, що навішані на поясі танцівника, їхній дзвякіт мав би дратувати чутливий слух мисливця, проте дарує щось нічне, потаємне. І хоча душі завжди було любо слухати тихий тріскіт хмизу, охопленого вогнем, зараз усе нутро тягнеться за звучним дзенькотом. Відблиски від позолоти приємно заграють із темрявою ночі, засліплюючи зірки, якими встелене темне полотно неба, а звук монет супроводжує кожен рух стегнами, на які юнак зовсім не скупиться.

Тонка тканина вільних штанів, поверх якої перебуває цей пояс, не приховує напруження м’язів молодого тіла; ноги те й діло, що струшують браслети на щиколотках, ненадовго здіймаючи пісок у повітря. Верх одягу зроблений із такого ж напівпрозорого матеріалу, що тонкими смужками звисає на плечах і обтягує стан до рівня нижніх ребер. Талія оперезана тонким золотим ланцюжком, що тільки дужче вабить погляд до манких вигинів, підкреслюючи невидану ніколи гнучкість.

Блакитні очі, що відображають пустотливий усміх, пливуть, розважаються із кожним із гостей, що обов’язково щедро заплатять за видовище. Золоті пасма, настільки незвичні для тутешніх країв, граються зі світлом, точно як і монети, на весь голос кричачи про вроду свого володаря. І всі, зачаровано спостерігаючи, небезпідставно із ними погоджуються. Хлопчина, що танцює босоніж по вже охололому піску, випромінює грацію і плавність, чимось нагадує мисливцю пустельного лиса, який щоразу приходить до нього по воду.

Люд щедро осипає мішок, з яким ходить ще один із трупи, монетами, віддячуючи за розвагу. Мисливець, прекрасно розуміючи, що за все в цьому світі потрібно платити, кидає золоту монету, на що хлопчина із мішком здивовано витріщається кілька секунд. Спохвачується, дякує усмішкою і йде далі, у більш гарному настрої.

Жеребець, стомлений за день такою великою кількістю людей, роздратовано тупцює на місці, розмахуючи хвостом. Вершник, відриваючи ціпкий погляд від танцюриста, погладжує коня, трохи відходячи, і, осідлавши того, їде геть, навіть не підозрюючи про палахкий погляд, який йому кидають у відповідь блакитні очі.

***

Від того випадкового вечора вершник частіше почав затримуватися в місті, спостерігати за вуличними гуляннями, а то й інколи приходив до оази разом із сутінками.

– Ти глянь! – захоплено вигукують. – Техьон-а сьогодні прекрасніше будь-якого рубіна!

Кім Техьон. Син торговця кришталем і іноземки-мандрівниці, яка, не витримавши пустельного життя, покинула їх обох, зникнувши назавжди, загубившись за піском. Ходячи між людьми й мовчки слухаючи, люди можуть дізнатися більше, ніж будь-хто собі уявляє.

– Казковий… – шепочуть.

– Цей хлопчина щоразу вродливіше і вродливіше!

І мисливець, хоч і не говорить вголос, погоджується. Його вечірнім візитам є одне пояснення, яке той до скрипу зубів не хоче признавати. Пояснення, червоні шати якого зараз пустотливо розвіюються вітром, а дзенькіт монет продовжує гратись із чутливим слухом.

Шарлахове вбрання сьогодні із цупкої тканини, проте живіт однаково не прикритий і все так же змушує вершника повільно і глибоко дихати, забуваючи, де він перебуває. Змушуючи дивитися лише в блакитні очі, повернуті до нього, не відривати погляду від золота волосся, мимоволі уявляючи його між своїх пальців. Рухи тіла збуджують щось невідоме, щось гаряче, що заливає з головою і спокусливо нашіптує, марно силуючи, зняти хустку із голови, аби не було так спекотно. Кінь, що вже наче звик до таких вечірніх походеньок, копирсає переднім копитом пісок, покірно чекаючи, допоки хазяїн бореться із внутрішніми демонами.

– Ох, як би я хотів стиснути його у своїх обіймах, – жадібно говорять десь подалі. Мисливець намагається знайти поглядом, однак юрба не дає цього зробити, а чутливий слух зараз стає прокляттям, тому що він змушений це вислуховувати. – І що, що хлопець, тілом краще дівчини буде! – чомусь уява малює відгодоване обличчя якогось чоловіка за сорок, який ненажерливо спостерігає за феєрією.

– Та ще б пак, – підтакують йому. – Це він у матір пішов, бачив би ти її… – збуджено зітхають, приспівуючи під ніс. – А цей – вилита вона. Дарма, що хлоп, вміє пробуджувати дике в чоловіках.

Густі брови похмуро зводяться досередини. Мисливець,  спритно заскочивши на жеребця, змушує підняти копитами пісок на метр від землі; а тому тільки таке й подавай – залюбки вибрикує на місці, голосно іржучи. Музика припиняється, занепокоєний народ замовкає, спрямовуючи всі погляди на хлопця в чорному. Люди ближче починають кашляти й затуляти лице одягом, аж поки вершник, гордо вирівнявшись і глянувши в наповнені нерозумінням блаватні очі, за мить після не мчить геть, повністю руйнуючи святкову атмосферу.

 

Очі ледве вловлюють щось після заходу сонця, проте кінь, напам’ять знаючий цю дорогу, впевнено веде хазяїна до місця їхнього проживання. Люди з оази думають, що мисливець живе в забутій частині міста, однак той, розбивши собі шатро за ним, спокійно уживається з іншими жителями пустелі.

Над головою лунає крик сокола, сповіщаючи, що вони вже близько. Вершник гладить жеребця по довгій шиї, поки той задоволено пирхає, і дозволяє собі зняти хустку із голови. Вітер одразу боляче дмухає по шкірі, мовби ріжучи піском. Не пестить, як Техьона, а лютує через постійну скритість. Проте мисливцю однаково: він заплющує очі, розводячи руки в боки, і, безумовно довіряючи своєму коневі, насолоджується диханням пустелі, кожним її шерхотом і тихим зітханням.

Кінь повільно скидає швидкість, аж допоки повністю не зупиняється. Вершник зіскакує на землю, відчуваючи пісок під ногами, і, знявши повіддя, смачно плескає жеребця по стегну, відпускаючи. Той, вдячно загоготівши, зникає в темряві, гублячись під безкраїм небом.

Мисливець, полегшено зітхнувши, повертається до шатра. Воно в нього розміром під дві кімнати, встелене килимами. Простору багато, тому що так і дихається легше; з-поміж іншого тут два-три невеличких столи, декілька скринь, часто одна на одній, і, замість ліжка, кілька м’яких килимів вкупі, зараз закиданих подушками.

Хлопець іде надвір, до трьох сплетених між собою залізних прутів, і запалює під ними вогнище, нагріваючи в казані воду. Сокіл, голосно розрубуючи крилами повітря, приземляється на плече, обережно кігтями тримаючись, аби не завдати шкоди.

Хоч його і прозвали мисливцем, із тваринами вершник знаходить спільну мову набагато краще, ніж із людьми.

Він підіймається, ідучи до яхчала – купола із глини, що є єдиним холодним місцем у пустелі, і дістає шмат м’яса. Відкидає його вбік та трохи вгору, і сокіл, задоволено крикнувши, хапає в повітрі, приземляючись на один із широких кілків шатра, і, допомагаючи собі кігтистими лапами, відриває по декілька менших клаптів.

Вітер цієї ночі незвично тихий, у порівнянні з іншими, які довелось провести в пустелі. Вершник закоханий у пустелю. У її піски, дюни, вітри. І думав, що вона буде єдиною в його серці, однак у цьому житті не завжди так, як люди собі вимальовують.

Чай смакує ягодами. Вода парує на тлі вогню, що досі горить, фруктовий аромат лоскоче рецептори. Для чого було злитися і робити стільки дурниць? Тепер хтозна чи його впустять на ринок після такого. Як ні – треба буде перебиратися до іншої оази, а він навіть не знає, за скільки миль вона знаходиться.

Вершник сидить так не знати скільки часу, уже давно допивши розділену на двох із пустелею чашку чаю. Вдивляється в зорі, десь підсвідомо бажає побачити хоч одну, що падає, аби загадати бажання.

Люди ніхто без бажань. Вони не вітер і не пісок, аби просто існувати; їм потрібні мрії. І хлопець, вглядаючись у всипане сузір’ями полотно, розуміє, що геть не знає що загадати.

На душі від цього стає сумно.

Проте, наче не даючи потонути в зайвих думках, на горизонті з’являється клубочок із шерсті, що боязливо притиснув великі вуха до голови. Мисливець йому усміхається, проте не робить різких рухів. Підпирає голову рукою, іншу спускаючи донизу. Маленький лис підходить повільно, з обережністю оглядаючи все навколо, а потім швидко підбігає до хлопця, ластячись об опущену руку.

– Вухасте диво, – ласкаво називає його низький баритон, погладжуючи гладку шерсть. Фенеки зазвичай менше кішки, а цей ще молодий зовсім, фирканням виказує своє задоволення, вигинаючись животом доверху і притискаючи вуха до голови.

Всесвіт завжди так. Допомагає нам, завжди рятує від внутрішньої спустошеності дивними випадковостями.

Хлопець піднімається, струшуючи пісок із чорного одягу, і прямує всередину шатра, обмотуючи голову хусткою. Запалює свічки в спеціальних ліхтариках, так освітлюючи приміщення, і зовсім не дивується, коли перед наметом з’являється кінь із невмілим вершником. Маленький лис, проте, миттю драпає геть, аби сховатися від незнайомця. Останній злазить, кілька секунд тремтячими ногами відчуваючи землю, а потім різко піднімає голову, наляканим поглядом впираючись у сокола, що криком реагує на незваного гостя.

– Йой, – тільки й шепоче собі під носа, шоковано роззявляючи рота. – Сокіл, – роздивляється, поки гордий птах бундючиться, стріпуючи крила. – Ніколи не бачив… Соколів, – підтискає губи, переводячи погляд на хлопця в чорних шатах, у якого видно лишень очі.

Юнак прочищає горло, полишаючи коня, і підходить ближче до мисливця, що всівся біля вогню. Той піднімає очі. Карі. Мов під стать гнідому коню – темні й насичені. У його брунатних райдужках мов відображається вся пустеля, весь її пісок; можна помітити переливи золотого, і Техьон бажає думати, що то колір його волосся відображається, а не безкрайні дюни.

– Я… Дякую? – не знає, як почати розмову. Пильний погляд вибиває землю з-під ніг, та й ситуація сама по собі дивна: він сам на сам із незнайомцем, більше того, вершником гнідого, котрий отруйних змій голими руками ловить. – Арго мені розказав, що юрбою почали ширитися чутки про мене й мою матір, і, певно, тому Ви так себе повели. Якщо це не так, то я провалюся під землю від сорому за те, що приїхав сюди, – закушує губу і скидає брови, спостерігаючи за реакцією. – Ах, Ви ж не знаєте! Арго – то хлопець, що збирає гроші, Ви маєте його пам’ятати, кожного разу ж у його мішок золоту монету кидаєте, – чарівно усміхається. – Я радий, що моя творчість настільки Вам подобається. Ох, а може, на ти перейдемо? Здається, ми майже ровесники.

У відповідь мовчання. Чується тріскіт вогню та поодиноке лопотіння крил сокола, що вичищає пір’я. Мисливець повільно переводить погляд на полум’я, нечутно заламуючи пальці.

– Мене Техьон звати, – з ентузіазмом продовжує той. – Кім Техьон, син торговця кришталем і іноземки, – й усмішка так сяє, що аж серце стискається. – Заробляю на життя танцями, ми з трупою часто виступаємо в різних оазах і містах, тому що люду набридає бачити одне й те ж тривалий час. З впевненістю можу сказати, що наша трупа найкраща у видовищах, і щиро вдячний, що ти так щедро ціниш мій талант.

Вершник впирається поглядом у темну далечінь, і Техьону здається, що той вишукує поглядом молодого фенека.

– Як я можу до тебе звертатись? – скидає брови. Схоже, поняття сорому або ж ніяковості цьому юнакові не притаманне.

Стоїть, щосили заглядаючи в чужі очі своїми, блаватними, чистим джерелом у пустелі, а людям пісків такого показувати не можна – зажадають полишити собі. І тремтить, хоча з усіх сил намагається це приховати. Схоже, пустельний вітер не так уже й пестить його напівоголене тіло.

– Пане? – не здається.

– Чонгук, – відповідають йому низько. – Без прізвища.

Хлопець піднімається, ховаючись у шатрі. Техьон, повністю ошелешений глибоким тембром, проводить його загубленим поглядом, навіть не розуміючи, коли той повертається назад. У руках має одяг – чорну накидку, яку простягає йому.

– Це мені? – запитує, навіть пальцем на себе вказуючи, однак у відповідь знову мовчання; рука однаково простягнута в повітрі. – Дякую, – обережно забирає, накидаючи на плечі. Тепло.

У багаття летить ще декілька гілок. Чонгук не вміє спілкуватися з людьми, з ними важко. Постійно підлаштовуватися під чужі емоції, забаганки, підбирати слова… От із тваринами простіше – вони відчувають. Не потрібно нічого придумувати, просто бути собою, і вони тебе приймуть.

– Як довго ти тут живеш? – сідає поряд Кім. Майже торкається плечем чужого, так близько, і від цього мисливцю хочеться смикнутись – він зовсім не звик до такого. – Люди говорять, що ти живеш разом зі скорпіонами й кобрами, ще й у забутому Аллахом кутку міста. Вони й не здогадуються, що ти живеш у шатрі, – не чекає відповіді, просто говорить і знає, що його чують і слухають.

У блакитних очах відображається полум’я. Шкода, що маленький лис утік – Техьон би з радістю поділився із ним своєю Любов’ю. У нього її хоч лопатою греби – не закінчиться. Певно, тому він і збирає так багато грошей під час своїх танців: люди жадібні до Любові, а в нього її хоч відбавляй.

– У тебе дуже гарний сокіл, – позіхає. – Він чимось схожий на тебе, не знаю чим. І жеребець теж. Гордий, вільний, вольовий. Ти такий самий, – говорить усе повільніше, дивлячись, як викривляється від температури простір над вогнем. – Не думай, що я прийшов, тому що ти заможний, як кажуть інші, або ж тому що постійно давав нам по золотій монеті. Я так відчуваю, а отже, так правильно, – замовкає.

Чонгук під хусткою підтискає губи: хочеться, щоб Техьон не замовкав. Однак сказати про це вголос буде вершиною невігластва.

– І зовсім ти не страшний, – промовляє тихо, головою падаючи на чуже плече. – Не вірю, що ти огидний, очі ж бо в тебе гарні. Щирі, – промовляє з якимось захопленням. – І що, навіть як шрам маєш? Хіба ж то головне? Знаєш, мій батько завжди казав, що шрами прикрашають чоловіка, коли я колінки в дитинстві розбивав, – сміється хрипко. Мовчить. За кілька хвилин повільно продовжує: – Мені ось верхи страшно їздити, від того й ноги трусилися, зовсім не через страх до тебе. І сокіл твій теж… Налякав мене… А ти – ні… – бурмоче, уже дрімаючи.

Чонгук прислухається до тихого сопіння, чекаючи, поки сон стане міцнішим. Ще певний час дивиться на вогонь, думаючи про все й ні про що водночас, а потім, обережно піднявши юнацьке тіло, вкладає на подушки, накриваючи зверху накидкою і намагаючись не прикипіти поглядом до розсипаних золотих пасом на його подушках.

***

– Доброго ранку, – вітається Кім, протираючи очі. Йому, як уже стало звичним, відповіді не дають. – Як спалось? – підходить ближче до мисливця, заглядаючи за плече: той розчісує та омиває коня. – Ох! До речі, де я можу вмитися? – скидає брови, оглядаючи все навколо. Чонгук повертає голову в потрібний бік, поглядом затримуючись на великих глиняних горшках неподалік від шатра.

Техьон дякує, босими ногами зариваючись у пісок глибше: той уже починає нагріватися від палючого сонця. Вода в глечиках теж літепла, схоже, та, що для пиття, зберігається в яхчалі, аби була прохолодна. Вмиває обличчя, зачісує вологими пальцями волосся назад, повністю прокидаючись.

Цікаво, чи виспався мисливець? Прокинувшись вночі, Кім мимохіть побачив, як той спить на плетеному кріслі, злегка закинувши голову назад. Невідомо звідки з’явилося бажання підійти і зняти хустину із чужого обличчя, однак, по-перше, це буде дуже негарно з його боку, а по-друге, мисливець прокинеться ще на етапі того, як Те підніматиметься з килимів. Тому, вирішивши залишити вибір Чонгуку, юнак повернувся до нього спиною, аби швидше знову заснути.

Дивлячись, як Чон вправно дбає про жеребця, Техьону все сильніше й сильніше кортить дізнатися про нього більше. Не про жеребця, звісно, про Чонгука. Скоро потрібно буде повертатися в місто, аби встигнути підготувати нову виставу до вечора, тому часу в них обмаль.

– Як його звати? – підходить несподівано, як йому здавалося, однак вершник і бровою не веде – вчув, що до нього наближаються.

– Самум, – відповідає. Ім’я коня – не те, чим він горить бажанням ділитися, однак Техьону хочеться розповісти хоча б це.

– Вітер, – гмикає. – Самум, – смакує, заплющуючи очі. Ім’я, що народжено пустелею. – Я можу його торкнутися? – вигинає брову. Глядить своїми незвичними для їхніх країв очима, і Чонгук на мить у них губиться, однак досить швидко киває, дозволяючи. Про всяк – кладе руку на гриву коня, аби той не збунтувався. – Самум, – знову називає на ім’я, погладжуючи коня по шиї.

Той гордо вирівнюється, задираючи голову, і махає хвостом, ржанням відкликаючись на звернення. Чонгук переводить погляд з одного на другого, і карі очі видають його усмішку. Самум – жеребець мудрий, розуміє, коли людина хазяїну в душу впала.

– Ти просто казковий, – шепоче Те, на свій ризик лобом до кінського притуляючись. Тварина тупцяє на місці, однак головою не отряхує, дозволяючи дотик.

Чонгуку дуже сильно кортить сказати: «Ні, це ти… Казковий», – проте лише ковтає, відводячи погляд від червоного вбрання. Під час руху пояс із монет дзеленькає, проте не дратує. Талія все так само оперезана тоненьким ланцюжком, що її підкреслює, а верх одягу прикрашений камінням, схожим на рубіни.

«Ти глянь! Техьон-а сьогодні прекрасніше будь-якого рубіна!». Ненароком у пам’яті виринають спогади з вчорашнього вечора, і мисливець незадоволено підтискає губи. Переводить погляд на юнака, що продовжує говорити Самуму якісь нісенітниці, і відчуває розряд струму по тілу, коли ці незвідані океани направляються на нього.

Небезпечно отак. Втонеш – і не втямиш навіть.

– Чонгук, я… – з легкою усмішкою набирає повітря в легені Те, однак його грубо шарпають за руку, тягнучи на себе. Він втрачає рівновагу й ось-ось звалюється на землю, та рука поперек живота притримує.

Те широко розплющує очі, намагаючись знайти в чужих пояснення, однак погляд інших не на нього направлений – а кудись униз, на пісок. Рука, що його підтримувала, зникає, і Те відходить, чи краще сказати відхитується, на кілька кроків назад, аби побачити картину: Чонгук, ставши ногою на змію, майже біля її голови, креслить на піску кружало навколо неї.

Кім дихає важко, налякано, і Чон це помічає. Переводить суворий погляд, і тепер Те розуміє, що перед ним мисливець. Від такого погляду холод по тілу, хоча на вулиці спека.

– Тобі варто їхати, – твердо, без шансу на опір.

– Гаразд, – киває юнак, від чого пасма трохи спадають на очі. Чекає. Чонгук приводить його коня, на якому вчора до шатра приїхав незваний гість, і, допомігши вибратися наверх, ляскає жеребця по стегну, аби той зірвався в напрямку міста.

Дивиться, як копита здіймають пісок доверху, аж поки кінь не зникає за хмарою пилу, і тільки потім переводить погляд на змію, що в’ється в колі, намагаючись заритися глибше, аби не пектися на сонці.

– Треба ж було тобі вилізти, – із засудженням махає головою, ідучи по кошик у шатро.

Техьону небезпечно в місті через людей, однак в пустелі його життю загрожують набагато серйозніші речі.

***

– Чому ти так сильно ховаєшся від людей? І як тобі виживати в пустелі? Та ти справжній самітник! Навіть не уявляю, як це ось так жити.

Чонгук на мить заплющує очі, аби почути власні думки, а не чергову низку запитань із чужих уст, на які все одно не отримують відповіді. Схоже, що Техьон життям своїм не дорожить, як після майже укусу отруйної змії продовжує сюди навідуватись. Їхні зустрічі тривають уже більше місяця і, як тільки вершник з’являється до знахаря, Техьон щоразу дивом його виловлює, аби повернутися до шатра разом. Далі сценарій один: полум’я, зірки, безкінечні питання.

Як на них тільки уяви вистачає?

– А чому кінь? – скидає брови після кількох хвилин мовчання. Мисливець, до слова, навіть був здивувався такій раптовій переміні в поведінці. Проте даремно хвилювався – усе швидко повернулося на свої місця. – Ну, тобто… – протяжно гмикає, формулюючи запитання. – Це ж пустеля. А в пустелі зазвичай використовують верблюдів… – повертається, бездонними океанами в саму душу зазираючи. – То чому кінь?

Чонгук знає відповідь. В принципі, як і на всі інші питання. Інколи йому здається, що він мовчить, аби просто й далі чути приємний голос золотоволосого, упиватися ним, смакуючи, як найсолодші фініки.

– Верблюд пройде п’ятсот миль і впаде замертво, а ти й не зрозумієш, що той був на межі. Коні – тварини витривалі і втомлюються поступово. Їх можна зрозуміти, – розливає чай, підіймаючи в розжарене за день повітря солодкий аромат ягідного настою.

Техьон розтулює губи й дивиться, не вірячи: це найдовша фраза із тих, що мисливець говорив до. Приходить до тями лиш коли йому до рук притуляють гарячу чашку, миттю забираючи, аби не обпекти.

– Дякую, – відповідає, зручно її перехоплюючи. Вершник, як і завжди, налив і собі, проте ніколи не п’є – обличчя ж то сховане. – А мене… – затримує дихання від схвильованості. – Мене ти розумієш?

Чесно кажучи, так. Техьона легко прочитати – той як розгорнута книга із кінцем, який ти можеш легко розгадати, одна із численних казок, що передаються із покоління в покоління, однак… З кожною сторінкою та дивує, затягує в глибину атмосфери й персонажів, змушуючи забути про реальність.

Не буває нудних книг, навіть якщо їхній кінець ти можеш із легкістю розгадати. І на кожну таку «банальну» знайдеться свій читач, попри численну критику інших.

Техьона, неймовірно вродливого сина торговця кришталем і іноземки, язик не повернеться назвати нудним. Він унікальний. Як і пустеля ніколи не буває однаковою, хоча більшість людей скажуть, що та завжди одна й та ж. Однак, спостерігаючи за її німими пісками, тихо розмовляючи із вітром, помічаєш, що дюни щоразу інші. І щоразу самуми створюють оригінальні творіння, які просто не всі вміють оцінити.

– Напевно, це перше запитання, на яке я буду вимагати твою відповідь, Чонгуку, – серйозно проговорює юнак, заплющуючи очі від смаку чаю.

Мисливець, відчуваючи, як всередині все квітне від свого імені із чужих уст, переводить погляд донизу, на пісок. Отак, поміж неохопних оком територій пустелі, він відчуває ледь вловимий аромат жасмину, завдяки подуву вітру. Так пахне Техьон. Щоразу іншими квітами.

– Так, – коротко.

– Дякую, – також небагатослівно.

 

– Для чого тобі стільки золота, коли навіть не знаєш, куди його витрачати?

Знову тліюче багаття, знову всипане зорями небо, знову дивні запитання.

– А для чого ти збираєш стільки монет? – питанням на питання.

Техьон не зважає, лише тепло усміхається, тому що через два місяці спілкування вони нарешті… спілкуються. По-дивному, іноді просто слухаючи пустелю і крики сокола, але всередині від цього здіймаються цілі урагани. Від багаття, від зірок, від їхніх дивних розмов.

– Я мрію про великий будинок і багато коштовного каміння, яким буду прикрашати тільки дорогі тканини свого вбрання. Буду тішити людей своїми танцями, дарувати радість і незабутні спогади, коли їхнє тіло просочуватиметься чарівною музикою, – мрійливо розповідає, заплющуючи очі.

Довгі вії тремтять від захоплення, і Чонгук дозволяє затримати погляд довше потрібного, тому що, як тільки ті знову покажуть блаватні очі, він свої карі відведе, наче й не дивився зовсім. Лишень серце під ребрами буде доказом цього.

– Ну, то для чого тобі стільки золота? – розплющує очі й дивиться на мисливця, що поглядом упирається в пісок під ногами.

– Я живу без мрії, проте завжди знав, що маю бути готовим до її появи.

– Як це так… Жити без мрії? – щиро дивується. Між ними повисає тиша, тільки чути пісок десь далеко, поки Техьон не продовжує: – Люди не можуть жити без мрії… – підтискає губи. – Мрія – слово занадто велике, не вважаєш? Усі думають, що воно має означати карколомне майбутнє, щось грандіозне або ж майже нездійсненне. Однак мрія – це ж не про це… – видихає повільно, роздумуючи. Чонгук вслуховується уважно, не пропускає жодного слова мимо вух, хоча погляду так і не піднімає. – Твоєю мрією може бути кухоль води в спеку або ж чимшвидше опинитися між подушок у своєму шатрі чи, може, просто вже завершити роботу, яку маєш виконати. Наше життя зіткане із мрій, просто люди обожнюють перебільшувати.

Підтискає губи, замовкаючи. Філософія його життя проста, хтось може вважати його останнім дурнем, однак хіба життя не для того й дано, аби насолоджуватися буденністю? Аби знаходити, помічати кожну зміну дюн, які за ніч створюють стрімкі вітри.

– Ти став моєю мрією, Техьоне, – несподівано, аж вибиває повітря із легень. – А я готовий стати піском під твоїми ногами.

Золотоволосий завмирає, вперше за останній час зустрічаючись поглядом із чужим. Він забуває як дихати, коли карі іриси охоплюють його вогнем, коли тіло плавиться від цього жару, що мурахами повзе по хребту. Забуває про все інше, в’язнучи у відображенні золотого в цих очах. Ні, це не пісок пустелі, тепер це колір волосся танцівника, що поселився в серці.

– Я… – судомно вдихає.

Неначе паралізований отрутою кобри, сидить і не ворушиться. Збоку пролітає сокіл, який так любить лякати Кіма, проте цього разу той навіть не кліпає, повністю грузнучи в сипучих пісках очей навпроти. Хустка продовжує прикривати обличчя, яке Кім ніколи не бачив, проте й очей вистачає, аби потонути в почуттях.

– Ти ж казав, що розумієш мене… – нарешті знаходить сили промовити хоча б щось. – Казав, що розумієш. Хіба не можеш прочитати, що це взаємно? – дихає часто, поверхнево. Очі починають пекти, і Те згадує, що потрібно кліпати. – Невже моїх дій було замало?

– Ні.

– Тоді чому?

– Серце страждає, коли його кохання є невзаємним. А Серця не люблять страждати.

Техьон завмирає, вслухаючись у мову свого Серця. Те б’ється нестримно, зі всіх сил товчеться по ребрах зсередини, кричачи про бурю почуттів, котрі, чомусь, не бажають помічати.

– Проте кохання саме по собі і є страждання… – поривом підсовується ближче,  заглядаючи у вічі. – Муки сумлінь, журба, коли ви порізно й навіть коли разом! – захоплюється, відчуваючи прилив енергії. Ще ніколи він не був так близько до своєї Мрії. – Тому що це не навічно. Ваше кохання не навічно. І Серця страждають, прекрасно знаючи про швидкий плин часу.

У відповідь, як уже стало звичним, мовчать. Золотоволосий, зовсім не бажаючи заминати тему, коли вже ось-ось схопить мрію за хвіст, продовжує:

– Ти ж сказав, що знаєш про взаємність, чому ж далі ховаєшся? – стискає в руках тканину накидки, поглядом продовжуючи непокоїти чужий спокій. – Це теж питання, на яке я вимагаю відповідь, – скидає підборіддя, поправляючи пасма, що спали на очі.

– Тому що це омана, – нерозважливо зітхають. – Міраж, котрий насилає пустеля, даючи надію на те, що це взаємно.

– Але ж ось він, я, який тобі про це говорить!

– І я й досі не розумію, чи це реальність, – піднімають на нього іскристий легким роздратуванням погляд.

З людьми важко. Вони не розуміють тебе, а ти – їх, і це завжди призводить до конфліктів. Краще б Чонгук тоді не зупинявся, краще б не слухав свого Серця, що шепотіло. Горіло бажанням глянути, захопитись яскравим видовищем, як і всі інші. А тепер ось страждає. І що, тепер задоволене?

Вершник різко повертає голову вперед. Вдивляється в темряву ночі й гучно свистить, аби прибіг його жеребець. Його Самум, що розвіє всі думки сухим вітром. Юнак піднімається, чутливим слухом вловлюючи шум піску, що здіймається копитами, і, не дивлячись на танцівника, ступає. Грузнучи в нав’язливих думках, Чонгук уперше за своє свідоме життя не чує кроків, не чує босих ніг, що стрімко опиняються позаду. За руку шарпають, змушуючи повернутися, і губи своїми накривають, притискаючи поверх чорної тканини хустки.

Серце кудись донизу падає, разом із собою повітря все забираючи. Легкий аромат жасмину пробирається до легень, а шокований погляд не може сфокусуватися на обличчі, що так близько опинилося. Доторк триває лічені секунди,  губи обпікаючи, а потім зникаючи, й мов у абсолютну порожнечу закидаючи.

Ще… Молю… Трохи довше…

Чонгук руки в кулаки до болю стискає, бачачи, як Техьон повіки повільно розтуляє, хмільним поглядом із розуму зводячи. Усміхається. Усміхається так щиро, і навіть не знає, що з Чонгуком творить, просто розтягуючи вуста. Накидка лежить на піску, проте юне тіло не тремтить; тонкий одяг для танців розвівається вітром, як і чарівний квітковий аромат. П’янить. Краще від алкоголю, яким Чона частували на ринку й у кабаках.

– Тепер віриш? – запитують тихо.

Самум топче пісок незадоволено, піднімає пил у повітря, проте сухий пустельний вітер, наче благословляючи, направляє ті хмари в інший від пари бік, приборкуючи норовистого коня.

– Ні, – хитають головою у відповідь.

Чонгук не може зрозуміти, не може відокремити реальність від міражу, що приходив до нього уночі. Марево ковзає між пальцями, свідомість стікає, як пісок у годиннику, і мисливець не до кінця розуміє, що робить.

Хапає хустку за кінець, смикаючи. Та піддається легко, мов тільки цього й чекала, і спокійно повисає в руці, стійко витримуючи стискання тієї в кулак.

«Задоволене?» – обурено запитує в Серця.

Техьон не сміє рухатись, не сміє і дихати, аби не сполошити мить. Дивиться невідривно, зрідка кліпаючи, і не розуміє, як таке обличчя можна було ховати. Чонгук смуглявий, а волосся – чорне-чорне, як обпалене дерево, що постійно залишається від вогню, біля якого вони гріються. Підборіддя гостре, зараз ще більше виділяється від стиснутих у напруженні щелеп. Поверх носа, від щоки до щоки, тягнеться шрам, давній, по ньому видно. Карі очі блукають по застиглому обличчю, рука стискає хустку все сильніше, аби не зірватися і знову не сховати обличчя.

Самум продовжує голосно іржати і здіймати в повітря копитами пісок, обурюючись; вітер продовжує дути в протилежну сторону, лагідно обдуваючи оголене обличчя вершника. Пестить шкіру, забавляється із волоссям, ніжно здуваючи із лоба смоляні пасма.

Техьон йому заздрить. Заздрить вітру, як би дивно не звучало. Він теж хоче, теж хоче торкнутися, й одразу згоріти заживо у власних почуттях. Серця не люблять страждати. Однак вони і всім своїм єством прагнуть спалахнути і стліти до самого останку в коханні.

Боязко підходить ближче, невпевнено порушуючи босими ступнями спокій піску. Боїться, що навпроти передумають. Боїться, що це, як і казав Чонгук, міраж, який насилає пустеля, аби збити з пантелику. Однак крокує, вперто іде вперед, поки долонею не торкається чужої жорсткої від ледь відчутної щетини щоки. Дивиться в очі, намагається щось там прочитати, у цих безоднях, що пожирають із головою.

Вітер забирається під тонкий одяг, але Кіму не холодно. З незрозумілих причин він загинається в спеці, у млості, яку йому дарує шалена спрага. У Чонгука думки такі самі, однак той упивається глибокими океанами, шумно видихаючи. Тут, у пустелях, вода означає життя. Тому без Техьона його життя приречене на безглузде існування, якщо не безпощадну смерть.

Золотоволосий приближається, залишає між ними відстань подиху, погляд опускаючи на чужі вуста. Всередині все палає диким шаленим вогнем, і свідомість потроху скочується в безумство. Стає навшпиньки, торкається м’якими губами шраму. Повільно опускається на всю стопу і знову заглядає в очі, надіючись, що його зрозуміють. Прочитають, як розгорнуту книгу, кінець якої легко вгадати.

Навпроти легко усміхаються, за мить накриваючи чужі вуста своїми й жадано зминаючи. Без набридливої хустки, що зараз перекочується вітром по піску, без брикань норовистого коня, що вже подався геть, без непотрібних завіс, які падають перед Кімом одна за одною, вкінець оголяючи душу.

Лише тліюче багаття, небо, щедро всипане зорями, і їхні дивні розмови без непотрібних слів.

«Так», – стиха відповіло Серце.