Вітаємо у Балтіморі!

Урок релігії: Якщо твій Господарь вирішив забрати твоє життя,

скажи йому дякую за цю благодать.

      Машина плавно рухається нічною дорогою, заколисує своїм ритмом. Я не вмикаю музику, вона дратує. Все найскладніше позаду, але досі мене трясе та здають нерви. Після приготування я закинула все, в чому може бути Сем, у машину та забрала сумку з останніми доказами, що Сем Паркер колись була іншою людиною.

Відправила поштою всі речі цієї відьми по різних організаціях допомоги безхатнім, решту просто викинула, перед цим щедро залила миючим. Зібрала свої речі, повністю перевірила будинок на прекмет крові або залишків ліків. Розпорошила з пульверизатора хлорку і нарешті просто закрила цей чортовий будинок. Залишила все так, як Паркер домовлялася з новими власниками будинку.

Насамперед я відвідала притулок для дітей, у рудій перуці та вульгарному макіяжі. Я хотіла досягти ефекту відеоблогерки, що намагається нажити собі славу годуючи бідних діток із ресторану. Мене розривало від сміху, коли помітивши вишукану подачу страв у прозорих коробках, вихователька обімліла. Прикусивши губу, заявила, що вони не можуть мене пустити, але обов’язково все це передадуть дітям. І віддаляючись все далі від пункту пропуску, мої губи все більше розпливалися в посмішці. Я не дарма старалася, викладаючи в кільце пюре та рис, а потім поливаючи покупним соусом бешамель.

Наспідометрі 190, і я згадуючи з якою легкістю вихователь забрала їжу заспокоїлася, зменшила до 160 швидкість і різко видихнула. У мене вийшло. Звичайно перед тим як віддавати Сем у притулок, я спробувала шматочок і він абсолютно нічим не відрізнявся від свинини, проте Сем навряд чи можна назвати людиною.

Мені потрібно було виїхати з міста, де відносно багато людей могли мене впізнати, але було б ще гірше якби вони помітили як я перевтілююся в Сем Паркер, тому вже в Оклахомі я зайшла в не найдешевший салон і попросила зробити каре, як у Сем . Майстер кілька разів запитала, чи точно я хочу цього? Адже моє волосся, яке довге було нижче попереку в прекрасному стані і ніколи не фарбувалось. Я лише посміхнулася і попросила виконувати свою роботу, вона ж не знає, що Паркер любила це волосся, стежила за його блиском, щоб потім намотувати на кулак і робити мені боляче чи…неважливо.

Через три години я з брюнетки перетворилася на блондинку з ідеальним каре по плечі. Блакитний колір очей ще до входу в салон я змінила на карій за допомогою лінз, і мішкуватий одяг підлітка кинула у смітник, тепер лише по-діловому блядський стиль. Мені потрібно надати віку, мені потрібно виглядати на двадцять п’ять, як і вказано у моєму паспорті.

Зупини мене зараз патруль, вони не відрізнять від оригіналу. Я — Сем Паркер і мені двадцять п’ять років, я викладач історії мистецтв і мені страшенно набридло моє рідне місто тому я поїхала жити в Балтімор. Ви можете зателефонувати на минуле місце моєї роботи і запитати, і всі вони підтвердять. Ах, так, у минулому я була художницею, у якої картини купляли відразу, як тільки вони виходили з-під мого пензлика. Я розбагатіла до двадцяти років і подвоїла свою спадщину від батьків, я випивала за вечір по дві пляшки текіли і знюхувала більше кокаїну, ніж робила Мексика за рік. Поки не загинули мої батьки і я… Чорт. Це вже зайве. Достатньо переконливо для провінційного містечка.

Як добре, що Сем заздалегідь зробила річний план роботи для місцевого університету, моїх знань у галузі мистецтва навряд чи вистачить, щоб відрізнити Мане від Моне. Але я читаю, я багато читаю, я дивлюся на ютуб ролики і до початку навчального року точно буду найкращим учителем. Таким яким вона хотіла стати.

Проїхавши ще кілька кілометрів від знаку під назвою міста, я зупиняю машину. Ніч у самому розпалі і тільки місяць підсвічує дорогу. Таких густих лісів я ніколи не бачила у своєму житті, звуки природи напевно повинні налякати мене, але ні темрява ні вуханьє сови не зрівняється з монстрами, які називають себе людьми. Я вимикаю машину і з багажника дістаю будівельний молоток, пакет із насінням, воду, ліхтарик та спортивну сумку. На телефоні вмикаю компас та йду вглиб лісу. Я не ідіотка довбати молотком кістки біля дороги, зараз ніч, але тут будь-якої миті може проїхати машина і в кращому разі вона буде не поліцейська.

Навіть у черевиках складно переступити гілки та трухлю. Мені здається гілки вже порвали джинси і подряпали все обличчя, я обертаюся і бачу свою машину. Потрібно йти далі, щоб ці кістки ніхто й ніколи не відкопав. Навіть якщо все розкриється, немає тіла немає справи. Це моє перше вбивство і кожну секунду я думаю чи не зробила я десь помилку? Може, в духовці забула шматочок Паркер, чи десь у речах якась згадка про мене? Ні, я не могла пропустити таке. Вже ніхто не розповість про неї. Останні фотографії із нею я видалила, спалила, знищила. Мого існування ніхто не підтвердить.

Нарешті Машину ледве видно, гущавина настільки густа, що половину шляху я пройшла на пілузігнутих. Гострим кінцем молотка я рою землю, неглибоку ямку і поруч на пеньку починаю розколювати на найменші шматочки кістки, що залишилися. Щоб цей пазл назавжди залишився не зібраним, і вони піддаються легко так ламаються як шоколадні яйця. Одна кісточка за іншою вирушають у ямку, тепер вони більше схожі на каміння. Справа доходить до стегнової кістки та гомілки, вони навіть після кувалди залишалися великими та міцними, я б’ю з усієї сили, стискаю губи від болю у м’язах і продовжую ламати. Залишаються найскладніші залишки, які майже не піддаються моєму натиску. Покрутивши в руці гомілку, шукаючи слабкі місця з яких можна почати кладу її на пень і шарудіння десь позаду змушує перестати дихати.

Як передчуваючи зупинившись тут я вимкнула ліхтарик, та зараз присівши до землі це могло лишити мене непоміченою. Може це закохана парочка вирішила усамітнитися у лісі? Яка гидота.

Ні, я помилилася, і це буде не остання моя помилка.

З боку дороги біжить жінка, якщо судити з криків та стогонів. Вона постійно спотикається, падає, різко піднімається, роблячи собі тільки болючіше і рухаючись углиб лісу. Якби чоловік, який не спокійно йде за нею, то можна було б подумати, що мала просто напилася, заблукала і запанікувала. Але друга постать тримала в руці ніж, ніби він вже тут був, не спотикається і обминаючи гілки, він наблизився до своєї жертви.

– Прошу, будь ласка. В мене сім’я! — Крик такий несамовитий, вибиває повітря з легень. Вона боїться, знає, що її чекає, що торгуватися недоречно.

– Я дам грошей, чого ти хочеш? — Здається, її не чули просто в одну мить смикають за волосся, тінь різко проводить рукою з боку на бік і кров фонтаном заливає все. Хрип і шарудіння тіла, що повільно опускається. Він незабаром піде, головне не ворушиться і не дихати.

Тінь дивиться під ноги, витирає обличчя мабуть від крові і тут мій телефон пищить – повідомляє, що скоро сяде батарейка. В одну мить стрибаю за дерево і чую повільні кроки у свій бік, шарудіння одягу і ось світло від ліхтаря супротивника спрямоване в мій бік.

– Стій де стоїш! – мій крик настільки впевнений здається прицвяхував незнайомця до землі і я сподіваюся він побачив молоток у моїй руці. – Направ свій ліхтар у право. Не поспішаючи, але він підкоряється. Мовчить. Я знаю, де він знаходиться, але серце б’ється як скажене. Я все продумала! Якого біса ти тут забув??? — Здається, у нас у обох є таємниці. — Ліхтар спрямований на пеньок із людською гомілкою. – залишимося ж кожен при своєму. Вимкни ліхтар і дай мені приховати свій секрет, а я не заважатиму тобі.

Він недовго думав. Загалом секунд двадцять, вимкнув ліхтар і присів поруч із трупом, почав орудувати ножем. Я видихнула і вмостившись обличчям до Тіні продовжила дробити дві кістки, що залишилися. Він обробляв труп, я дізналася ці рухи так схожі нещодавно на мої. М’ясник, він наче м’ясник. Чи то від адреналіну, чи то від жаху кістки кришилися набагато швидше, ніж до приходу незнайомця. Я згрібла залишки, зробила ямку трохи більше і перемішала з листям, що валялося, а після намацавши в кишені пакет з насінням малини висипала зверху і залила питною водою. поверх засипала землею і накидала гілок та іншого сміття. Перевірила чи все прихопила зі своїх речей і підвівшись помітила, як він стоїть з пакетом, дивиться на мене. Серце пропустило удар. Я відчула тваринний страх перед ним. Він небезпечний, передбачити його дії неможливо. Він не повинен це зрозуміти, я не покажу свого страху. Щойно вдихнувши повітря рушила вперед, міцно утримуючи в руці молоток. Здається, він чекає, але чого? Не важливо, просто потрібно пройти повз нього до машини і поїхати. Я проходжу буквально за півметра від нього і не дивлюся, він не ворушиться і я мовчу. Вже й так забагато сказано. Він більше, ніж я думала, вище майже на дві голови і якщо захоче, може просто згорнути мою шию. Я повільно моргаю і швидко йду далі, не обертаючись. Все далі від цього незнайомця, я вже бачу силует своєї машини та з іншого боку дороги ще одну. Сем Паркер таки житиме.