Віртуальний друг

(Примітка авторки: Ця робота початково була створена як домашнє завдання до письменницького курсу “РИБА” на тему “Останній день дитинства”, втім я не глянула на ліміт знаків, через що пізніше довелось здавати зовсім інший твір. Тим не менш, я пишаюсь роботою над персонажами та конфліктом, а також декількома деталями, що вийшли в цьому оповіданні, тому закину це чудо хоча би сюди. Дякую, що вирішили переглянути цю роботу, буду рада конструктивній доброзичливій критиці!)

— Маєш аптечку?
— Та нє, я не брав ту, що роздавали на спавні.
— Ех, шкода.

Вони нетерпляче очікували кінця раунду в своїй схованці. У їхньої команди була вже достатня кількість очків, аби виграти матч; можна було розслабитися та ліниво спостерігати, як маленькі фігурки монстрів снували туди-сюди, даремно намагаючись дібратись до їхньої криївки. Ет ні, хлопці, для того, щоб сюди залізти, треба мати преміумний подвійний стрибок. Не у всіх гравців він є, що вже мовити про безпорадних мобів. До речі, а куди це вони?..

— О, погналися за нубом. — гигикнув Макс, поки його аватар — пузатий лисий мужичок — ліниво розмахував гігантською базукою. Втім, його напарник напружився.
— Це ж наш! — вигукнув він, розгледівши синій значок поряд з іменем фігурки, що нестямно бігла геть, поки ціла орда монстрів, занюхавши легку здобич, посунула слідом.
— Тю, і шо?.. Андрюхо, ти куди? Андрюхо!

Втім той уже зістрибнув униз і щодуху побіг до нещасного новачка. Бідолаха нажахано втиснувся в кут карти, вже рахуючи, скільки очок він втратить для команди своєю дурістю; але Андрій опинився поруч швидше, аніж тому встигли відняти й половину здоров’я. Тепер він міг розібрати не лише саму модельку персонажа (яка особливо не вирізнялась, маючи стандартний дизайн і, схоже, нещодавно куплені сині вуса), але й його клас. 6-рівневий воїн, тьху, в них ж є спеціальна зброя проти цих монстрів!

«Бий їх Ескалібуром!» — гарячково написав він в чат. Сам Андрій не мав потужної зброї, яка б могла здолати таку орду одним махом. Втім, у нього, як у 53-рівневого рейнджера, була достатня швидкість, щоб заставити монстрів кумедно волочитися за ним довкола дерева, поки новачок, оговтавшись, шукав необхідний меч.

— Нащо ти рятуєш того довбня?! — лютував Макс в голосовому чаті. — Подивись на нього, 6 рівень і вже купує собі шмотки! Типовий закомплексований школьнік! Гидота!
— Але він в нашій команді! — заперечив Андрій. Він лайнувся: його персонаж випадково врізався в дерево і закляк на декілька секунд.
— Я набрав достатньо очок, щоб наша команда могла не паритись! Навіть якщо би цей низькорівневий йолоп і здох, ми б все одно виграли!
— Але йому потрібна допомога!
— Допомогу ще треба заслужити. — буркнув хлопець. Він мовчки спостерігав за тим, як монстри, скориставшись затримкою, почали атакувати рейнджера, оточивши з усіх сторін.
— І мені ти теж не допоможеш? — роздратовано хмикнув той, з усіх сил тицяючи по клавіатурі, аби вибратись з засади.
— Сам вирішив героя корчити, сам і рятуйся тепер. Все одно до кінця матчу… Та щоб вас! — голосно вилаявся Макс, а з його мікрофону почулись звуки вибухів. — Чекай, я вікно зачиню.
— Все окей? — схвилювався Андрій, але, схоже, той зняв навушники.

Усі ґвалтування клавіатури були марними: хоч він і зміг відволікти орду від новачка, проте тепер ті так щільно обступили його, що, здавалось, персонаж швидше загнеться від шкоди, яку завдавав ліміт істот на одну клітинку. Йому не залишалось нічого, окрім як понуро спостерігати, як таймер раунду завершується повільніше, аніж спустошувалась його шкала здоров’я. Ех, не дотягне.

У чаті вигулькнуло засмучене «Вибач 🙁 » від гравця, якого Андрій кинувся захищати. «Та ніц, я сам винен» — тільки й спромігся відписати він, перш ніж його персонаж драматично впав на землю. Декілька секунд, — і екран потемнів, змінившись на фінальну таблицю матчу. Раунд завершився.

— ЯКОГО БІСА МИ ПРОГРАЛИ?! — замість «привіт» пролунало в навушниках. Було чутно, як Макс гучно вмощується в кріслі.
— Та ти ж сам бачив, що я був у патовій ситуації. — огризнувся Андрій. Так, смерть 6-рівневого гравця була би дрібничкою для загального рейтингу. Але не 53-рівневого.
— А чого ти не скористався багом з подвійним стрибком?
— Так його ж пофіксили в останньому оновленні, забув?
— Ех… — тільки й почулося з навушників.

Андрій похмуро стежив за тим, як святкує червона команда в чаті, дивуючись, яким чином вони взагалі виграли. Персонаж Макса — темний паладин 138 рівня — роздратовано кинув свою базуку на землю, тупаючи куцими ногами. А от його власний аватар — робот-мандрівник — зажурено хитав головою, втупившись поглядом в землю. Мовби відчував, що програш команди — це його провина.

Взагалі, зазвичай Андрій милувався своїм аватаром, на збір якого пішла вся його перша стипендія. Він навіть продумав для свого персонажа цілу історію і світогляд — надто вже йому подобалась ідея грати за мандруючого робота, що досліджує світ і рятує супутників. Звісно, в деяких місцях цей аватар мав на-а-адто багато спільного з самим хлопцем, але він старався залишати це в таємниці: якби про це дізнався Макс, то сміявся би з нього, як з навіженого.

Сам Максим зневажав гравців, які занадто серйозно ставились до зовнішності своїх персонажів. Він навмисне поставив собі на аватар дядька, якого ніколи ніхто не обирав, хоч він і був одним із стандартних персонажів, що доступні вже з перших рівнів. Макса смішило, коли необізнані гравці здалека сприймали його за новачка і потім дуже боляче за це розплачувались. Така зверхність була рисою, яку Андрій водночас і терпіти не міг, і в той же час захоплювався нею — тому що навички Максима були настільки майстерними, що, здається, він був одним із тих небагатьох гравців, яким цю зверхність можна було пробачити наявністю таланту.

— Що там бахкало, до речі? — нарешті спитався він, коли зміг заспокоїтись після такої ганебної поразки.
— Та прильоти, нічого нового. — буркнув Макс, шумно попиваючи енергетик. — Але то далеко, тому не критично.
— Знову ті скоти обстрілюють? — співчутливо обурився Андрій. — Не дають спокою, довбані окупанти.
— Та без поняття, чи ті скоти, чи інші. Яка різниця, головне що бахнуло і головне що не поряд. Я вікна зачинив, мало б тепер бути не так гучно.
— Ага… — ніяково відповів Андрій. Він почувався винним, що взагалі підняв цю тему: — Продовжуємо? Чи може краще перечекати, поки вони заспокоються? А то мало що, може й дійсно прилетіти…
— Та воно щодня лупить, що мені, не жити тепер чи що? — плюнув Макс. — Зараз, я тільки сестер з дитсадка заберу і продовжимо. Буквально п’ять хвилин дай.
— Та-та, звичайно.

Андрій від’єднався від голосового чату і задумано глянув у вікно. Золотисте листя дерев вбирало в себе яскраве денне сонечко, віддаючи вітру густе бабине літо. Вулицями йшли люди, десь гуділи автомобілі. Життя в його місті було майже мирним.

Він дістав пляшку води з «тривожного рюкзачка» і, відкоркувавши, зробив декілька ковтків. Взагалі, цей рюкзак мав би залишатись недоторканним аж до наступної тривоги. Але ніде правди діти, Андрій частіше купував нову воду для цього рюкзака, аніж ходив разом з ним до укриття.

Андрій почувався винним. Навіть важко було сказати, за що саме. Фрустрація від гри, від власної безпомічності, награного героїзму та недостатнього таланту, доповнилась почуттям провини за те, що він просто тут є. Тут, а не поруч з фронтом і постійними вибухами. Він десь читав про таке, коли гортав новини; і хоч у тій статті й писало, що це — нормально, втім на душі було паскудно.

Було би більш справедливо, якби він з обдарованим Максом помінялись місцями. Той ставиться до обстрілів, як до чогось буденного і неважливого. Якщо й є страх, то Макс не показує його. Макс не лише розумний, але й сильний. Тоді як Андрію потрібно ще вчитись і вчитись, щоб стати хоч трохи таким дорослим, як він.

«Дзинь!» — на моніторі випливло сповіщення про нове повідомлення. Побачивши знайомий аватар, хлопець стрепенувся і одягнув навушники: Максим повернувся з малечою і був готовий продовжувати гру.

— Ну що, ходімо?

Робот-мандрівник на головному меню витанцьовував брейк, а карикатурний товстопузий дядько, який щойно до нього приєднався, безцеремонно колупався в вусі.

— Та, зараз, тільки покличу Нікіту, а то замахався грати з ким попало.
— Нікіту? — здивовано перепитав хлопець. День за вікном раптово перестав бути сонячним. — Я думав ти перестав з ним спілкуватись?
— Ні, чому?
— Ти що, він ж таке писав в чаті! «Аткуда інтєрнєт в падвалє», «іґри внє палітікі», «бамбєзнава тєбє утра, Андрєй», ну нормальний взагалі?
— Так ти ж його сам спровокував. — насупився Макс. — Чого ото починати політику під час гри? Краще б відволікав мобів, ми через тебе програли, бо ти весь раунд стояв на місці і переписувався з Нікітою, чия армія крутіша.
— Він підтримує війну, Максиме! Він сміється з того, що нас обстрілюють!
— Так ти ж теж підтримуєш її і смієшся з обстрілів їхньої країни, бовдуре!

Андрій вражено замовк. Не стільки через те, що Макс був правий… Ні, якраз через те, що він був АБСОЛЮТНО неправий.

Той ж продовжував:
— Правило чату №5: «Ніякої політики в чаті!». Ти перший порушив це правило, отож не дивно, що за тобою пішли всі інші! Скільки разів товкмачу: політика — це собаче лайно, через яке люди сваряться і вмирають по найдурніших вигаданих причинах! Нікіта просто виріс там і був, відповідно, промитий одною пропагандою…
— Ну я помітив. — вставив своє слово Андрій.
— …А ти був вирощений там у себе, відповідно, під іншою пропагандою! Оцей весь ваш надуманий патріотизм, націоналізм, там і до нацизму рукою подати…
— Що?.. — не вірив своїм вухам хлопець. Здавалося, що це був якийсь неймовірно недолугий сон.
— Ви всі вірите в одне й те саме, просто під різними соусами! Будьте вище всього цього, хлопці!
— ЙОГО КРАЇНА АТАКУВАЛА НАС, А НЕ МИ ЇХ! — заревів Андрій. — Не ми порушуємо усі норми ведення війни, а вони! Не ми захоплюємо території і міняємо конституцію кожні 5 хвилин, аби вдовольнити нову хотілку! Не ми…
— Це тобі так каже ВАША пропаганда! Тобі промили мізки, отямся!
— Гаразд, якщо ти не віриш нашим доводам, що стосовно міжнародних спостережень? Що стосовно знімок з супутників? Що стосовно того, що немає жодних реальних доказів наших «військових злочинів», якщо ми такі однакові? Що стосовно того, що тебе обстрілюють саме зі сходу, а не зі заходу?!
— Не смій! — заверещав Макс. — Ти не був тут, ти не можеш казати, звідки саме вони стріляють!
— Ти ж сам розповідав!
— Я міг помилятись! Я не можу знати нічого напевно! Ніхто не може! Досить корчити з себе героя, не все є чорно-білим! Не все так однозначно, дурню!
— Ну Максе, — благально перебив його Андрій, — ну ти ж старший за мене, ну ти б мав розуміти, що це все відбувається не через якусь «домовленість» далеких політиків.
— Саме так! — вигукнув Макс. — Я старший і тому достатньо розумний, щоб не вникати в це гадюче кодло! Там одна тільки брехня і маніпуляція! Сподіваюсь, до тебе це з віком теж дійде!
— Ти ж навіть не відповів стосовно усіх існуючих доказів, що… — Андрій не встиг договорити, бо його друг розлючено вийшов з голосового чату. Як він міг?..

Навушники голосно вдарились об стіну, а вслід за ними — й клавіатура. Макс злісно сперся на спинку крісла, відчуваючи, як пульсує жилка на скроні. Який ж дурень! Який ж ідіот!

Він мовчки спостерігав за тим, як аватар з роботом-мандрівником зник спершу з головного меню, а потім — і з друзів. Впертий осел.

«Вони всі там що, показились?!»

Це був вже чотирнадцятий друг за цей місяць. Чомусь раптом усім вдарив в голову цей огидний патріотизм. І як тільки вони дізнавались про його аполітичну позицію, то негайно намагались його переконати, надсилали якісь статті, фото, відео. Він ж казав, що не хоче в це вникати! Він ж казав, що він вище всього цього! Йому не потрібні всі ці “докази”, це ж очевидна підробка! Це все підробляється через ботів та фотошоп! Наскільки треба бути дурним, щоб цього не розуміти?!

Але він розумніший. Він знає, що насправді це все — лише політичні ігри. Він знає, що всі вони — лише пішаки. Їх просто намагаються посварити брудні політики. Але він розумніший за стадо. Його це не стосується.

І коли він це подумав, щось єхидно просвистіло та голосно вибухнуло в сусідньому дворі.