Він тут

Лань Ванцзи був дурнем. Він був телепнем, йолопом, дурнем, і всіма іншими лайливими словами, які позначають тупих людей. Принаймні так від думав, коли дивився на себе в дзеркало кожного ранку.

Він був дурнем по багатьох причинах. По-перше, він приїхав в село до бабусі, думаючи, що тут можна купити улюблене французьке рожеве. Спойлер: найсмачніше що було в місцевих магазинах – самерсбі з чорницею в пластикових пляшках.

По-друге, він думав, що взяти в село найгарніший одяг і нові кроси, це хороша ідея. Спойлер: кроси він роз’їбав на третій день в лісі.

По-третє він наївно вірив, що його кросівки з адідасу з Німеччини дійдуть за пару днів… Тут без спойлерів все зрозуміло.

Взагалі причин було ще дуже багато, але найголовніша, насправді, звучала так: “Лань Ванцзи наївно вірив, що забув Вей Вусяня”. Звідси випливає ще одна: “Лань думав, що в останній день в селі зможе непоміченим пройти по тій самій вулиці”.

Тому і він і ми, законно можемо називати його дурнем, телепнем, йолопом і просто тупим. І Вей Вусянь теж може. Що, в принципі він і зробив, але повернемося до нашого Ванцзи.

Тож, цей придурок (ще одне слово, яким можна описати його) пробув в селі місяць. Місяць це 30 днів. Говорячи мовою Ванцзи з молодості, це приблизно по 3 виходи на вулицю кожного дня. 

В свої 15 вони з Вусянем стабільно виходили курити в одне і те саме місце біля старого стадіону три рази в день. Вранці, в обід, і вночі. До, речі, їх майстерність досягнула такого рівня, що за три роки їх жодного разу не спалили. Навіть, коли Вусянь п’янючий як чорт завалився додому з такого ось нічного перекуру. Можливо, тому що палити його тоді було нікому, окрім названого брата, що такий же п’янючий заснув, накрившись подушкою. Можливо, тому що йому пощастило. Йому взагалі часто в житті щастило. (Мабуть, карма за те, що його батьків не стало, ще коли Вусянь був маленьким.)

Ванцзи виходив на вулицю 90 разів, тільки на перекури, а ще до цього потрібно додати ті приблизно 45, коли він виходив прогулятися, або купити щось бабусі. В сумі отримуємо 135. За ці 135 разів, він жодного разу не додумався зустрітись з Вусянем, ба, навіть, не написав жодного повідомлення. Навіть, коли вже всі в селі знали, що Ванцзи приїхав до бабусі, а Січень, сидячи в Києві питав, чому Лань ігнорує колишніх однокласників, коли зустрічає їх. 

Він не знав що відповісти, бо, насправді, просто не помічав їх. Або не хотів помічати. Кожен з цих людей нагадував Ванцзи про юність. Про ті щасливі, що здавались зараз лише кадрами з фільму, моменти, які він провів з Вей Вусянем.

На кожній з цих вулиць вони ходили разом. Їли дешеві сухарики з морозивом після школи, і ховались від вчительки, коли прогулювали. Вони ходили разом на місцевий базар щосуботи. Ванцзи, щоб купити одягу для переробки, а Вусянь, щоб купити булочок. Лань Чжань завжди дивувався, як у стрункого Вей Вусяня влазить стільки їжі, а той завжди дивувався, як Лань Ванцзи може не їсти нічого годинами.

А за отим деревом зліва, біля крамниці, яку зараз зробили магазином ритуальних товарів, вони вперше п’яні поцілувалися. Точніше не так. Вперше свідомо поцілувалися. Бо до цього вже цілувалися у 8 класі в шкільній роздягальні. Там було темно. І холодно. І пахло сирістю і брудним взуттям. А їх випадково закрили там вдвох. В ті часи, вони ще багато сварилися, а Ванцзи наївно подумав, що притиснути Вусяня до стіни і нічого не робити це хороша ідея. Губи Вусяня тоді пахли жуйкою з магазину, що знаходився біля школи, а ноги Ванцзи тоді тремтіли сильніше, ніж його однокласники, коли підіймалися по канату. Вусянь тоді не підіймався, бо в нього боліла голова і була розбита губа…

Тож, їх другий, але вже свідомий, перший поцілунок стався вже коли обом було по 18, за тим самим деревом біля магазину. Лань Чжань знову притиснув Вусяня, до дерева. В спину було трохи боляче і їх могли помітити, але було все одно. Перша ночі, всі тусуються в інших місцях. Вусянь пахнув алкоголем, а губи Ванцзи були зі смаком сухариків. М’яко вони торкнулися губ Вей Вусяня, а руки Ланя стискали його руки, піднявши їх над головою.

Здавалося тоді, ніби весь світ зник кудись, а вони у якійсь паралельній, своїй реальності, де їм добре і буде добре завжди.

Ванцзи ненавидів проходити повз цей магазин тепер. Ненавидів і заходити в єдину на все селище крамницю, де продавались його улюблені домашні булочки з цукровою пудрою. Ненавидів, бо згадував, як тягав сюди за собою Вусяня і змушував чекати по 15 хвилин разом із ним в черзі.

 А ще, згадував, як прямо на сходах цього магазину вони їли ті солодкі булочки, запиваючи їх зеленим ліптоном в пляшечці. Вусянь казав, що так вони зароблять цукровий діабет, а Ванцзи встромляв булочку йому між зубів і просив не псувати йому день хоч раз.

А ще Лань Ванцзи ненавидів їх ліс. Саме тому ходив туди кожного дня. Він же дуже не хотів ходити тими самими доріжками, якими блукав завжди з Вей Іном. Не хотів збирати дикі ромашки, з яких колись плели один одному віночки і не хотів курити такі самі міцні цигарки, залишаючи недопалки в одному і тому ж місці. Не хотів згадувати і слова і обличчя Вей Вусяня настільки, що по десять разів передивлявся старі фото і відео, замріяно згадуючи його гучний сміх і тупі жарти. Все ж таки, Лань Ванцзи був дурнем і тому робив все навпаки. Завжди.

Він не хотів іти тією вулицею додому. Але в ньому було дві пляшки самерсбі з чорницею, а надворі було вже темно і холодно. Ноги його плутались, як і язик, яким він пояснював бабусі, що вже доросла людина і може о першій ночі тинятись бозна де. Бабуся, звичайно ж, це розуміла, але все одно переживала, як і будь-яка бабуся. Ноги самі привели його до величезного червоного паркану недалеко від школи. А руки самі знайшли ту таємну відкривачку, що залишили тут ще 7?8?10? років тому, ці двоє дурників.

“Якщо я помру поки буду один вдома, а ти захочеш мене добити.” сказав тоді Вусянь, за що отримав по лобі. По-перше, він би не помер просто так. По-друге, Ванцзи, при всій своїй, іноді навіть ненависті до Вусяня, не зміг би його добити. “Дивись щоб ти не помер один дома, якраз від того, що я прийшов.”

Паркан так само скрипів, а фарба так само прилипала до світлих пальців, поколюючи на кінчиках. Лань Чжань думав, що зайшов тихо, але, бляха, розбудив всіх. Кота, що прибіг мурчати біля його ніг, сусідського собаку і навіть племінника Вусяня, що спав міцніше за мертвого зазвичай. Відро, яке він зачепив ногою, покотилося по дворі, а вазон з квітами, що висіли біля входу, голосно розбився. Ванцзи був ще й незграбою.

Двері будинку відчинилися з гучним скрипом, від якого заболіло у вухах, а по шкірі пробігли мурахи. Світло з коридору боляче било в очі, тому Ванцзи заплющив їх на декілька секунд. Насправді, він заплющив їх ще й тому, що подумав, що це сон. А коли відкриє, нікого перед ним не буде.

Лань Ванцзи був дурнем. Завтра ввечері у нього автобус до Києва, а він стоїть тут перед Вей Вусянем, що тримає на руках засинаючу дитину. Стоїть і не знає, що сказати і чи треба щось говорити в такому стані. Сидр вивітрюється з його крові за секунду, а мозок прояснюється від такого приливу адреналіну. Вусянь теж не знає що казати. Точніше, знає, але не може при сонній дитині. Тож він кидає у Ванцзи пачку цигарок і швиденько вкладає малого спати, а коли повертається надвір, налітає на Ланя з кулаками.

– Йолоп, телепень, ідіот, придурок, дибіл, ти тупий, дурень, Лань Ванцзи! – Він б’є кулаками в груди Ланя, що стоїть, немов та статуя, і з його вуст виривається лише голосне зітхання. Ну, і справді, що йому казати? Він не може заперечувати правди, та ще й чудово розуміє Вусяня. Тож він хапає його за руку і тягне до себе.

– Я ненавиджу тебе, Лань Ванцзи! – Вусянь цілує його. Цілує різко, грубо, і все одно, що не бачились близько трьох років. Він цілує, не відриваючись і відчуває міцні руки на своїй талії, відчуває, як стискають пальці його шкіру. Тепло.

В них немає часу думати. Немає часу говорити і курити. Вони зачиняються в кімнаті і їм все одно. Швидко, різко, ніжно і тихо. Голосно, затикаючи поцілунками, до синців на стегнах, залишаючи синці ще й на шиї, царапаючи спину і прокушкючи губи до крові. Вони хочуть бути ближче, загубитися в цьому назавжди, хочуть відчувати себе так добре все своє життя.

Місячне світло ніби підсвічує бліду шкіру Ванцзи, яку Вусянь цілує, поки той підпалює їм обом цигарки. Вони курять прямо в будинку, так. Їм все одно. Занадто багато часу було втрачено на ті дурні переїзди-втечі один від одного і на ті сварки, які ні до чого хорошого не привели. Вони говорять про все на світі обережно, не торкаючись тих самих важливих тем, від яких залишаються шрами. Вони знову багато цілуються.

– Я їду завтра вечірнім автобусом. Поїхали зі мною? – Ванцзи дивиться в темні, з червоним відблиском очі, знаючи, що отримає не ту відповідь, на яку очікує. Але так не хочеться йому розбивати той замок надії, який він вибудував у себе в голові.

– Ти ж знаєш… Я не можу. В малого зовсім нікого не лишилося, окрім мене і тітки, а покинути я їх не можу. – Вусянь ковтає голосно, бо в горлі болить від кому сліз, що став десь всередині. Звичайно ж, він не може. Точніше, навіть якщо зможе, не впевнений що захоче після стількох років руйнувати життя Лань Ванцзи в Києві. Можливо, він і сам був дурнем?

– Будь ласка, збреши мені зараз. Я знову запитаю чи ти поїдеш, а ти скажеш що так. Ти поїдеш зі мною, Вей Вусянь? – Лань Ванцзи лягає на його гарячі груди. Чує, як швидко б’ється його серце і робить висновок, що вони обоє дурні.

– Поїду. – Вусянь цілує його в лоб і закриває очі. Їм вставати за дві години, а ще, треба розійтися спокійно і взагалі це була погана ідея. Погана тільки тому, що вони обоє повні дурні. Йолопи і телепні, по іншому не назвеш. Але зараз вони разом, хоч на декілька годин. Декілька останніх годин разом.

Ванцзи їде наступного дня. Вонючим, величезним рейсовим автобусом, який завжди терпіти не міг Вей Вусянь. Їде, наївно думаючи, що в Києві знову загубиться в роботі і місцевих барах, а потім, потроху, почне влаштовувати нове життя, вже без Вей Вусяня. І коли наступного разу поїде до бабусі, більше точно не буде пити і ходити тією вулицею. І він живе з цими думками до вересня, вони гріють йому душу і роблять з нього, в його ж уявленні, меншого дурня. А потім, одним похмурим ранком, в його двері стукають, і Січень, що, ненавидів ранні під’йоми, залітає в кімнату настільки щасливим, ніби щойно побачив улюблену акторку з того серіалу, що крутили по телевізору.

– Він тут. – Два слова, що перевертають життя Лань Ванцзи з ніг на голову. І в цей момент він усвідомлює, що, все ж таки, правда дурень. Дурень, бо наївно вірив, що зможе прожити без Вей Вусяня. Дурень, бо вірив, що Вей Вусянь зможе прожити без нього.