Він не вірив у чари…

Почніть писати…

Йонджун не вірив у чари чи магію. Він перестав вірити у чудеса ще в дитинстві та переконався в цьому він півроку тому. Вже протягом шести місяців він здавався оточуючим справжнім привидом чи навіть зомбі. Його щоденна поведінка була однаковою і іноді здавалося, що він проживає день бабака.

Будильник, перерваний сон, що практично без сновидінь, прохолода після скинутої з тіла ковдри. А потім ванна кімната і лякаюче відображення у дзеркалі. Темні мішки під очима, впалі щоки, пустий погляд з повністю відсутнім бажанням жити і вицвівший червоний колір волосся, яке поступово замінювали темні корені.

Йонджун, як завжди, чистить зуби, вмивається, а потім, як запрограмований робот, прямує на кухню, щоби приготувати локшину швидкого приготування, яка є єдиною їжею для нього протягом цих півроку. Просто тому що ліньки готувати щось інше та й стан душі був такий, що хлопцеві було байдуже що пхати до рота.

Закінчивши всі процедури, юнак натягує куртку, дурнувату шапку з помпоном і виходить на вулицю. Люди снують з неймовірно радісними виразами обличчя, у когось на голові шапочка Санта Клауса, хтось несе в руках запакований подарунок, хтось стискає чужу руку, з ніжністю дивлячись в кохані очі. А Йонджун просто прямував до власного старенького седана, що дістався йому від батька.

Невеличка машина сріблястого кольору стояла на парковці біля самого під’їзду, виділяючись незвичним номером, де було написано: “Не холостяк”. Ідея для такого безглуздого напису була сказана спонтанно під градусом, та Йонджун просто не міг відмовити тому, хто це запропонував. Спогади про це утворили комок, що боляче стис горло.

Лапатий сніг летів на землю, накриваючи її білою ковдрою і Джун сильніше укутався в куртку, оглянувши прохожих. Холод пробирав до кісток, але люди навколо були щасливими, чого не скажеш про Йона. Він пирхнув, борячись з бажанням збити щастя з обличчя якогось підлітка, і просто натиснув кнопку на брелоку і автомобіль весело клацнув, дозволяючи Йонджуну зайти в середину.

Хлопець сів за кермо, звично дочікуючись доки ввімкнення двірники не зітруть сніг з лобового скла. Джун відкинув голову назад, ввімкнуши пічку, і стис в руках кермо аж до побілівших пальців.

Так, Йонджун не вірив у чудеса, але зараз, чекаючи доки прогріється машина, він молився всім існуючим богам лиш про одне…

Нарешті сріблястий седан зрушив з місця і Йонджун покинув парковку, рухаючись до болю в серці знайомим маршрутом. Хлопець робить кілька зупинок і на сусідньому сидінні з’являється милий букет магнолій і плюшевий кролик.

Знайомі стіни міської лікарні зустріли його занадто привітно. Над головними дверима висіли дощик та гірлянда, біля стійки адміністрації стояла невеличка ялинка, прикрашена різнокольоровими яскравими кульками, а медсестри, що виходили з дитячого відділення, навіть замість своїх формених чепчиків носили такі ж червоні шапочки Санта Клауса, як і деякі люди на вулиці. Навіть в такому місці атмосфера свята. Тільки не в душі Йонджуна.

Юнак підходить до стійки і бачить медсестру, что привітно посміхається йому. Та якщо придивитися, в цій посмішці видно співчуття.

– З наступаючим, Йонджуне. – вітається дівчина і він киває, зовсім не дивуючись, що вона знає його ім’я.

Вони знайомі. Та краще б не знайомилися, бо обставини, пов’язані з їхнім знайомстврм, були не надто веселими.

– Навзаєм… – хрипло відповідає хлопець адже з моменту пробудження це перше сказане ним слово.

– Тримай. – медсестра протягує йому білий халат відвідувача, розуміючи його без слів. – Головний дозволив тобі лишитися сьогодні.

Йонджун нічого не відповідає, а просто йде за нею, на ходу накидаючи на плечі халат. Вона веде його знайомим лабіринтом коридорів. І він би міг сам дійти – настільки він добре запам’ятав дорогу. Але правила є правила. Нарешті вони дістаються великих дверей, над якими виділявся великий напис: “Реанімаційне відділення”. Джун зітхає і вони зупиняються біля однієї з палат.

– Удачі. – незрозуміло для чого бажає дівчина і йде геть, лишаючи Йона одного перед дверима.

Юнак набирає в легені повітря і на видоху відчиняє ті самі злощасні двері. Палата всередині біла і стерильності чиста. Йонджун робить кілька кроків під акомпанемент неприємного писку аппарата підтримки життєдіяльності і бачить його. Як завжди, худий і блідий настільки, що, здавалося, шкіра просвічує, очі заплющені, а глибокі впадини під очима лякали не менше різних фільмів жахів.

Йонджун мовчки підходить до тумби поруч з ліжком і прибирає вже зів’ялі магнолії, викидаючи їх у смітник. Він набирає чисту воду у вазу з крану, що стояв при вході, і ставить новий букет. І все це в повній тиші. Нарешті, сівши поруч з ліжком, Йонджун протягує руку, стискаючи чужі холодні пальці, і починає говорити.

– Привіт, Субіні. Я приніс тобі нові квіти. Я все ще пам’ятаю, що ти любиш магнолії, їх важко дістати в такий час. А ще в честь свята я приніс тобі ось це. – Джун кладе плюшевого кролика поруч з лежачим нерухомо Субіном. – Він схожий на тебе. Такий же милий. Я вже не можу дочекатися коли зможуть дратувати тебе, коли ти сердишся, твої губки нагадують мені кролячу мордочку.

Йонджун замовкає на кілька хвилин, ніяково поправляє й так ідеально лежачу ковдру і продовжує.

– Мені дозволили сьогодні побути з тобою. Сьогодні свято… – тяжке зітхання. – Мені б хотілося зустріти з тобою цей Новий рік якось інакше… Я… Я так сумую за тобою…

Мовчання знову перериває його монолог і тільки зараз Йонджун розуміє, що по його щокам стікають сльози. Вже не дивно. Так завжди. Джун витирає набридливі солоні краплі, що лоскочуть шкіру і сильніше стискає руку Субіна.

Він ходить сюди уже дев’ять місяців. Дев’ять місяців тому, сталася жахлива аварія. Йонджун розмовляв по телефону зі своїм бойфрендом, стоячи на зупинці. Джун стискав в руках букет магнолій і намагався розгледіти серед людей знайому широко плечу фігуру.

– І де тебе носить? – обурювався Йон. – Ще п’ять хвилин і я йду геть.

– Я ж знаю, що не підеш. – хихикнув Бін по той бік екрану. – Повернись, я вже підходжу.

Нарешті Йонджун побачив його. Сонячного, усміхненого, коханого всім серцем. І злість від довгого очікування кудись зникла, уступаючи бажанню зацілувати цього неймовірного хлопця. А потім все сталося швидко. Автомобіль нісся на величезній швидкості. Зупинка, на якій вони стояли, знаходилася одразу за поворотом. Машину занесло. Удар, біль, темрява.

Йонджун отямився в лікарні. Він отримав лиш легкий струс мозку і кілька подряпин. А от Субін уже оселився в реанімаційному відділенні. З того часу життя Йонджуна перетворилося в пекло. Спочатку він ридав. Кілька днів майже безперервно. Потім настала апатія і цілий тиждень хлопець харчувався, як Дюймовочка.

Ходити у лікарню стало для нього звичкою, але він не міг жити без навіть можливості побачити його і впевнитися, що він принаймні ще живий. Йонджун не вірив чудеса, але вірив, у Субіна і в те, що він повернеться. Обов’язково повернеться.

Губи Йонджуна ніжно торкнулися холодних пальців Субіна і він притис його долоню до свого лоба, заплющивши очі. На вулиці люди співали пісень, звучали привітання, але йому було байдуже на всі ці святкування. Новий рік не новий рік без коханих йому очей. “Я б усе віддав за те, щоб побачити його очі знову. Навіть власну душу…” – подумав Йонджун, таємно отримуючи задоволення від дотику до нього.

Згодом зайшла медсестра, аби замінити крапельницю, а Йонджун тим часом повернувся до машини, аби взяти з багажника невелику спортивну сумку, і знову ввійшов до палати.

– Як він? – запитав Йонджун, але прозвучало це автоматично, без всілякої надії.

– Стабільно. – відповіла молода дівчина. – Пульс і дихання в нормі, та мозок все ще не готовий вийти з коми.

– А коли він буде готовий? – трохи претензійно запитав Джун. – Вже шість місяців він отак лежить! – тяжке зітхання. – Пробачте, я просто…

Йон провів долонею по обличчю, заплющивши очі. Його плеча раптом торкнулася чиясь маленька рука і хлопець поглянув на медсестру.

– Все добре. Я вас розумію. На жаль, ми достеменно не можемо сказати коли це відбудеться, у кожного організма своя реакція. Але я впевнена, що ваш… Хлопець… – вона ніяково закусила губу.

– Наречений. – виправив він її. – Він мій наречений. В тім не важливо. Він… Хоч колись отямиться?

Останні слова дряпали йому горло, але він мав це запитати.

– Я думаю, так. Його стан стабільний. Все вказує на те, що він має отямитися. Не хвилюйтесь. – медсестра м’яко посміхнулася. – А тепер вибачте. Я маю зайти до інших пацієнтів.

– Так, звісно. – кивнув Йонджун і знову залишився наодинці з Субіном.

Джун підійшов і знову сів поруч з ліжком, в черговий раз взявши його за руку. Великим пальцем він мимоволі провів по обручці, що сяяла на пальці Біна. Така ж була і у Йонджуна, тільки менша на один розмір. Йон мимохіть посміхнувся і знову заглибився в спогади.

– Субіні… Сьогодні рівно два роки як ми разом. Пам’ятаєш? – гірко посміхнувся Джун.

Вони познайомилися на вечірці якогось старшокурсника в честь Нового року. Йонджун не знав хто він, але запрошені були всі бажаючі у великий особняк багатого студента. І Джун пішов, бо любив вечірки. Тоді у нього було русяве волосся – єдиний колір, на який погодилися його батьки. Під кінець стало дуже нудно і хлопець уже планував йти геть. Аж тут побачив його.

Яскрава посмішка, мелодійний сміх, широкі плечі сховані під шкіряною курткою і красиві темні очі. Йти вже не хотілося і Йонджун залишився, аби поспостерігати за красунчиком. Про “підійти і познайомитися” він чомусь не подумав. Але така думка прийшла в голову Субіна, який з тою самою неймовірною посмішкою підійшов до нього, змусивши серце Йона битися частіше.

– Привіт. Вибач, що так одразу, але… Ти дуже красивий. – видав Субін.- Твоє волосся, ніби карамель.

– Ти теж красивий. – не подумавши озвався Йонджун. – У тебе чарівна посмішка, як у кролика.

Вони одночасно розсміялися і, Джун подумав, що їхній сміх разом звучить дуже гармонійно. Рівно через рік саме тридцять першого грудня Субін запропонував Йонджун зустрічатися, притискаючи того до стіни в незнайомій кімнаті. Вони знову були на вечірці у тому самому особняку.

А за місяць до аварії сталося те, чого Йонджун зовсім не очікував. Цілий день він не міг додзвонитися своєму бойфренду і це його неймовірно дратувало він подзвонив їхнім спільним друзям, та ніхто не знав де він. Джун вже закипав і від злості написав: “Де ти лазиш кроляча дупа?! Якщо я до тебе не додзвонюсь, то сьогодні на вечерю у мене буде кролятина!”

І як не дивно, це спрацювало. Через кілька хвилин Субін надіслав йому відповідь: “О, ні! Не сердься, карамелько! Я просто хотів підготувати побачення. Виходь. Я чекаю на тебе біля центрального парку”.

Думка про побачення розвіяла його злість і хлопець почав швидко збиратися. Коли він дійшов до місця призначення Субін стояв з широкою посмішкою на обличчі. З тією самою, що й у день їх знайомства.

– Що ти вже вигадав? – награно насупився Йонджун, але Субін мовчи взяв, його за руку і повів за собою вглиб парку.

Кілька хвилин вони йшли мовчки, а їх прогулянку супроводжували запитання Йонджуна і мовчазна посмішка Субіна. Нарешті вони дійшли до великого водоспаду, що приємно шумів розбризкуючи малесенькі краплі води на обличчя. Йонджун захоплено розкрив рота. В цій частині парку він ще не був.

Субін посміхнувся ще ширше, задоволений реакцією Джуна, і, поки той розглядав прекрасний краєвид, повільно опустився на одне коліно. Щойно Йонджун помітив це, його очі округлилися від здивування і він мимоволі закрив рота долонею, вже здогадуючись, що відбувається.

В руках Біна опинилася невеличка оксамитова коробочка у вигляді рожевої троянди. В коробочці була неймовірно красива обручка з рубіном. Під колір волосся Йонджуна. Все таки батьки змирилися з його бажанням пофарбувати волосся.

– Джуні, ми з тобою вже більше року разом і цього часу мені вистачило, щоб прив’язатися до тебе. Я люблю, коли ти обіймаєш мене вранці. Я люблю, коли ти стоїш на кухні без нічого, крім моєї сорочки. І нехай це банально, мені це неймовірно подобається. Я люблю, коли ти кажеш, що я красивий, хоча це не так. Я люблю коли ти ганяєшся за білочками в парку і смієшся при цьому так красиво. Я люблю, коли ти бурчиш, ти такий чарівний. І я люблю тебе. Таку ніжну карамельку. І я б хотів, щоб ти був назавжди моїм. Ти… Вийдеш за мене?

Поки Субін все це казав, очі Йонджуна наповнилися слізьми щастя. Не довго думаючи він активно закивав головою, викликаючи на обличчі Субіна щасливу посмішку. В якійсь ейфорії він відчув як йому на палець одягли обручку, а потім згребли його у неймовірно теплі обійми.

– Я кохаю тебе… – прошепотів Йонджун, стискаючи руку Біна, що все ще лежав непритомний. – Якби ти знову запитав мене чи вийду я за тебе, я б однозначно сказав би “так”.

Йонджун відвернувся і нарешті згадав про сумку, що приніс з машини. Він м’яко посміхнувся і розкрив її.

– Пам’ятаєш, що ми планували відсвяткувати наш третій спільний Новий рік вдвох? Трішки зламалися наші плани, правда ж? – Джун дістав з сумки два обручі – з заячими і лисячими вушками. – Ти якось сказав, що я схожий на лиса. Так от…

Йон натягнув на голову руді вушка і зніяковіло хмикнув.

– Тепер твоя черга. – сказав він і обережно одягнув обруч із заячими вушками на голову. – Як завжди чарівний…

Йонджун продовжував стискати руку Субіна, розповідати всілякі небилиці і поглядати у вікно, де темне небо розмальовували феєрверки, будинки прикрашали гірлянди, а на вулиці людей ставало все менше. Всі порозбігалися по домівках, щоб зустріти Новий рік зі своїми рідними. Йонджун зітхнув. Він ніколи не вірив у чудеса, але так хотілося, щоб саме зараз Субін розплющив очі.

В лікарні теж стало тихо, лишилося лиш кілька лікарів та медсестер, яким судилося чергувати в новорічну ніч. Стрілки годинника повільно наближалися до числа дванадцять, а Йонджун продовжував дивитися у вікно.

Дванадцята ночі. Знову чуються салюти, люди з вікон вигукують привітання, а десь в коридорі лікарні чути невеличкий балаган з ординаторської. Йонджун закусив губу, не відриваючи очей від вікна.

– З Новим роком, кролику… – зовсім тихо озвався він.

Минуло лиш кілька секунд, як раптом сталося неймовірне. Холодні пальці, які стискав Йонджун в своїй долоні, раптом дуже слабо, але стиснули його у відповідь. Джун раптом завмер, відчуваючи як тілом пішли мурашки. В тиші палати почулося його тремтливе дихання і він знову прислухався до своїх відчуттів. Та кілька хвилин нічого не відбувалося, а Йон ніяк не наважувався повернути голову до Субіна.

– Карамелько? – ледве чутно прохрипів атрофований за такий довгий час, але рідний знайомий голос.

Тепер Йонджун не зміг стриматися і різко повернувся на голос, відчуваючи як почали пекти очі від сліз, що ось-ось, здавалося, потечуть по щоках. Обличчя Субіна більше не було безжиттєвим. Він трохи скривився від яскравого світла лампи, але дуже повільно розплющив очі. Йонджун сильніше стиснув його руку і з надією дивився на нього, не вірячи власним очам.

Субін розфокусованим поглядом поглянув на нього, насилу повторивши:

– Карамелько…

Як же Йонджун обожнював, коли він так його називав. А надто зараз, в такий довгоочікуваний момент пробудження. І не важливо, що це прізвисько з’явилося через колір волосся, яке зараз далеко не карамельне. Але кого це зараз хвилює?

Йонджун зойкнув і від радощів притиснувся губами до його довгих пальців. По щоці таки покотилася клята сльоза. Джун замружився, відчувши, як чужі пальці повільно торкнулися його щоки в намаганні стерти дурнувату сльозинку. Рухи Субіна були кволими і незграбними, але це нормально, зважаючи на його стан останні кілька місяців.

– Боже… – прошепотів Джун, який весь тремтів як листок на вітрі. – Як так сумував… Я встиг подумати, що ти більше ніколи не прокинешся…

Бін слабо посміхнувся і невизначено показав на Йонджуна.

– Вушка… – ледве вимовив він.

Йон захихикав крізь сльози.

– Так, вушка. Я знаю як тобі подобається, коли я одягаю їх. А мені подобається, коли ти одягаєш обруч із заячими вушками. Ці, що на тобі.

Субін підняв руку і намацав на голові обруч. Його посмішка стала ширшою. Не стримав посмішку й Йонджун. Шість місяців він чекав цього моменту. І нарешті це сталося. Він може дивитися в ці чарівні темні оченята. Чи має до цього стосунок загадане в новорічну ніч бажання, чи несвідомі молитви різним богам? Не важливо. Головне, що Субін нарешті прокинувся. Все інше не важливе.

– Субіні, ти змусив мене понервувати. Так і знай щойно ти оклигаєш, я тебе поб’ю за це.

Йонджун жартує – отже він прийшов до тями. Бін видав щось схоже на тихий смішок, а Джун тим часом пересів на край ліжка, нахилившись над ним.

– Я сумував за твоїми губами… Я можу…? – обережно запитав Йон.

– Я теж… Сумував… – відповів Су.

Йонджун сприйняв це як згоду і дуже повільно і дуже ніжно торкнувся його губ своїми. Губи Субіна були холодними, але як і раніше солодкими, як мед. Через кволість Бін майже не відповідав, але й Джун не довго мучив його. Він солодко посміхнувся, відірвавшись від нього.

– Тобі потрібно покликати лікаря. – згадав Йон. – Зачекай. Я зараз повернуся.

В пам’яті Біна збереглися спогади тієї аварії. Вмить все тіло охопив фантомний біль. Субін поглянув на календар на стіні. Він показував тридцять перше грудня. Він лежав тут шість місяців… Щойно Йонджун добіг до дверей, аби вийти, його зупинив голос Субіна.

– Йонджун…

Джун подивився на нього питально з ноткою хвилювання.

– Дякую… Що чекав на мене…

Йонджун тепло посміхнувся.

– Я зараз повернуся, кролику.

Поки всі в новорічну ніч загадували бажання на кшталт нової приставки або крутого телефона Йонджун благав всіх існуючих богів про те, щоб нарешті кохані темні оченята розплющилися вперше за півроку… Він ніколи не вірив у чудеса, але те що сталося він запросто міг приписати до справжньої новорічної магії…