Вілл та собаки

Урок релігії: Якщо твій пан покинув тебе, то ти мусиш піти за ним. У такому разі суїцид не є гріхом, це подарунок за вірну службу.

    Дорогу починали облизувати перші промені сонця. Погода зовсім змінилася з прохолодної на теплу, травневу з довгим днем та короткою нічью. Нечасто позіхаючи я вела машину, кава вже зовсім охолола, але я все одно потягувала її маленькими ковтками. У мене вихідний сьогодні, я хотіла віддати на ушивання дві куплені сукні, але моя кравчиня жила за містом і вільний час за подвійну ціну змогла знайти лише ввечері, а через складні оборки на малиновій, довгій сукні на запах робота затяглася до третьої ночі. Спочатку я думала почекати закінчення роботи у своїй машині, та стоячи у неї над головою я вирішила що вийде швидше, і ось на задньому сидінні два чохли з перешитими сукнями, і я їду додому. Сьогодні в мене побачення з Томасом, а післязавтра вечеря у Лектора. Після тієї зустрічі в Університеті я знайшла час почитати інформацію про Ганнібала та Вілла. І якщо останній був просто викладачем, який іноді консультує ФБР (я більше дізналася про Грема від Фреді Лаунс), то Ганнібал це відома особа в докторських колах. Про його пацієнтів відомо мало, але більшість із них я підозрюю складає багаті психи, які не знають як себе розважити. Відкриваючи кожну статтю, що траплялася в гуглі, я мало не перестала дихати. Як виявилося Сем Паркер особисто зустрічалася з ним у галереї на своїй перші виставці і… Ганнібал не схожий на ідіота, який забуде з ким спілкувався шість років тому. Ну припустимо ще такі давні події могли змінити зовнішність Сем, але якщо перегорнути страховку, паспорт і медичну картку Сем то легко зрозуміти заміну. Ще більшим відкриттям стало що Паркер лежачи в лікарні просила Лектора приїхати до неї і я не пам’ятаю, щоб бачила його, коли відвідувала Сем. Ось чому він так дивиться на мене, але чому мовчить? Чому не розповідає що я самозванка? Над цим питанням я сиджу вже довго. Щось упустила, не думаю що людина, яка має зв’язок з ФБР, стала б приховувати таку підробку як я. Я вище за Сем, у мене не так виражені вилиці і ніс прямий, а не кирпатий. Ми дуже схожі, але той хто бачив наживо Паркер відразу може сказати, що я це – не я.

    За п’ять кілометрів уже видніється перший будинок міста, і я виходжу з цього стану, задумливо зосередившись на дорозі. Легкий туман покриває землю, даючи знати, що сьогодні буде тепліше ніж учора.

Спочатку я не зрозуміла, а потім придивилася, по моїй смузі йшов чоловік у трусах та майці. Погода вже тепла, але не настільки щоб босоніж блукати околицями. Найдивнішим у цьому була зграя собак, яка охороняє того, що йшов. Його хода така повільна, що переступала з ноги на ногу, нагадувала ходу п’яного.

Трохи зменшивши хід, я опустила скло машини і поїхала врівень з тим, хто йшов. Здається, так роблять нормальні люди? Намагаються дізнатися чи все гаразд? Чоловік із закоченими очима навряд чи бачив дорогу, і я не відразу впізнала в ньому Вілла Грема. Оскублене волосся більше, ніж зазвичай, обличчя бліде, виявляється у нього є м’язи, а не тільки довгий язик.

– А, це ти … – Я вже зачинила вікно і проїхала пару метрів. Згадуючи ту його злість щодо мене, але… Я не можу лишити його тут. Щось у ньому є, він нічого не доводячи заслужив мою повагу цим альтруїзмом яким займається. Адже йому все одно що про нього думають, він просто рятує життя, тому що дано.

– Гей, чотиреокий? Куди подів окуляри? — Грем зупиняється, моргає і погляд все ще втрачений, але вже зі зіницями дивився на мене. Собаки починають гарчати, оточуючи свого господаря. Я опускаю погляд на собак і звертаюся до них — Які привітливі… Він з Вами? – і Вілл опускає голову. Збентежений своїм виглядом киває.

— Тоді сідайте, я довезу до дому. Стійте, дайте я заберу чохли! – Як тільки відчинилися двері машини три собаки спробували влетіти з розгону – Сидіти! Одна облизнулася, друга заскулила і ще одна влягла біля розгубленого Вілла. Сукні вмістилися в лежачому положенні в багажнику, куди так само намагалася застрибнути одна з коліжанок Грема. Зрештою, мені вдалося всіх собак загнати на заднє сидіння.

— Бігом у машину. — його трясло від холоду і він шукав якоїсь каверзи. Невже я викликаю у людях недовіру? – Ти часто подорожуєш без нічого?

– не знаю. — чесна відповідь на яку я кивнула, і ввімкнула піч. — я живу за десять кілометрів від сюди, нам у зворотний бік.

— це один з тих будинків на околиці? Такими успіхами ти міг і до Парижа дійти.

— Мені так пощастило тебе зустріти. — Яхидно посміхається, і я теж.

– відриваюся як можу. Нечасто зустрінеш агента ФБР без штанів посеред дороги. Який зазвичай тільки що й робить що огризається на тебе при перші можливості.

– дуже смішно. Скільки часу? — Грем шукає на панелі машини годинник.

– Початок шостого. Тобі пощастило, що моя кравчиня живе ще далі, ніж ти. Інакше прийшов би ти на роботу якраз до початку робочого дня при параді. – рукою провожу від шиї до голих ніг Вілла. Тим часом один із собак переліз на перше сидіння до Вілла на руки, встигнувши лизнути мене в око.

– Що ж. Почуваюся дуже ніяково.

— А що таке? – ехидна посмішка і той важко позіхає.

– Ти мені це будеш пригадувати до пенсії?
– Сподіваюсь що так. – Він відвертається, і мені стає його шкода. Тому закриваю свою скриньку з жартами і перевожу тему. –  Це так позначився вплив роботи з маніяками?

– Алана Блум так вважає. — Нехотя відповідае та все ж таки повертаєтся назад щоб продовжити розмову.

— може краще просто сидіти у теплій аудиторії та вчити молоді розуми? — гадаю я і кидаю погляд на Грема. Не тільки він без одягу, але я не нафарбована, у спортивному костюмі та кедах. Не дуже затишно, коли тебе бачать без образу.

– так само як ти? Ділячи студентів на тих хто тобі подобається, а хто ні? – я здивовано перевожу погляд на Вілла і той зітхає. – Визнай твоє ставлення до Ебігейл було упереджено.

– ах, ось ти про що – закочую очі, і посміхаюся.

— Ти винесла їй вирок, лише прочитавши статтю, де показано думку Фреді Лаунс на всю цю історію, без підтверджених фактів. — і ось злість у голосі повернулася на місце. Його помахи руками здається лякали і песика на його колінах. Треба було залишити його на дорозі.

— Мені абсолютно байдуже, що про неї пише Фреді і що думають оточуючі. Вона вже точно вирішила вступати до нашого Університету, де потрібно мінімум здати живопис, малюнок та тестові завдання. І якщо вона почала малювати лише пів року тому, то навряд чи її таланту вистачить самостійно скласти іспити. Зараз вона є жертвою свого батька і звичайно їй допоможуть зайняти місце справді гідного студента, який ходить у художку вже років шість і довгими ночами готувався до іспитів, Який не раз випадково випивав воду з фарбою, а пензель макав у свій чай, що вже давно охолов! Тобі не здається це не справедливим, Вілл?

— Звідки ти можеш знати, що вона не стане таким же обдаруванням, як ти до кокаїну?

Його прямолінійність убиває на повал. Він всім своїм видом дав зрозуміти що зневажає мене, і ті його слова про взбалувашне дівчисько це дійсно його думка про мене, а не спроба захистити від чогось що там надумав собі лікар Лектор.

— тому що я стала даруванням через десять років старань. – Це не правда. Сем випадково помітили, лише одна зустріч із потрібною людиною і все, ти знаменитий. Та вона дійсно була талановита і старанна.

— і проміняла свій талант на… Виходить, ти теж займала чуже місце свого часу! – Він знервовано посміхається, сжимає щелепу по-Вілловськи з-за чого хочеться накричати на нього.

– Чому ти її так захищаєш? Якщо виявиться, що вона все-таки була спільницею свого батька, ти теж усім розповідатимеш, що вона не винна? — Вілл тре очі, ми завертаємо на сільську доріжку до його будинку. — Мені все одно на Ебігейл, але навіть я далека від психології помітила її здатність до маніпуляцій людьми. Можливо, ти потрапив під її вплив.

— Ганнібал теж вірить у її невинність.

— Ганнібал цей лікар, з яким у тебе сеанси? Тож ти сьогодні лунав? Може варто змінити лікаря, Вілл? — Його ніби б’є струмом від свого імені. Він мовчить хвилини зо дві, не ворушиться. Машина вже стоїть біля його будинку.

– Дякую. — Вілл все ж таки залишає машину і відкриває задні дверцята випускаючи собак.

– Ганнібал хороший психіатр, він не може помилятися на рахунок Ебігейл.

— Усі ми помиляємось. — шепочу сама собі, коли двері машини зачиняються і повертаюся до своїх думок про Лектора.