Війна

Хочу забути цей рік,

Як страшний сон,

Він для мене був, мов часпік,

Я все поставила на кон.

Три двійки і нуль,

Це було кінцем початку,

Пролетіло занадто багато куль,

Зачепивши ту юну солдатку.

Ракети летіли мимовільно і швидко,

Руйнуючи ті нові будинки,

Для мене було це, мов в зйомці, повільно,

Ламаючи орендовані квартирки.

Пулі летіли,

А люди кричали:

“Тварюки знову напали!”

А люди – не кішки, дев’ять життів ніколи не мали.

Діти ридали й швидко тікали,

А батьки їх ледве шукали,

Старенькі кричали та все проклинали:

” А щоб ви, нелюди, усі повиздихали!”

Місто бомбили, мріїї зникали,

І життя помалу згасали.

Плач звідусіль лунав крадькома,

І верески, й крики, і мати

Один гаваріл : ” Ану іді сюда!”

А інший: “Не треба, тож моя мати!”

Усюди був шум,

Гучний й страшнуватий,

А там, по дорозі, біг чийсь кум,

Спасаючи врага, ото дурнуватий.

Під уламками валялась чиясь душа,

Чи то кота, чи то людини,

Та пішла вона у небуття,

Через дурість якоїсь “тварини”.

Одні гукали своїх рідненьких,

А інші тікали від обстрілу й куль,

Забувши про своїх маленьких,

Які вже не скажуть слова :” мамуль”.

Так було довго,

Доки люди не вмерли,

Доки хтось вже не бачив будинка рідного,

Доки худоби вже трави не жерли.

І то давно уже почалось,

Коли вони рублями їм давали,

І так в світі завелось,

Що вони рублями душі свої продавали.

Потім все пішло на днець,

Вони бомбили і вбивали,

Все пішло на злий кінець,

Та наші Сили там стояли.

Всі думали, що все уже скінчилось,

Що не буде більше куль,

І те дитятко там молилось,

Аби знов сказать : “бабуль”.

Та кінця краю не було,

Тій підлій ворожнечі,

І болю в серці не загуло,

У всій тій колотнечі.

Та знову всі ховались і хрестились,

Господа молили,

Щоб живим залишитись,

І у Війні цій клятій не померли.

Ніхто не хтів втрачать родину,

Батька, матір чи дитину.

Вони хотіли жити мирно,

А не дивиться на політиків огидно.

Тут ніде правди діти,

Вирішують все рублями,

Потоптали усі квіти,

Над тими великими полями.

Одні вмирали,

Інші знову рублями давали,

Аби життя вони своє врятували,

Та народ свій вони, суки, продали.

Так день за днем далі було,

У людей не було вже сліз,

Бо це кожного уже поглинуло,

І залишило глибокий поріз.

Знову тривога,

Люди до погребу просто тікали,

Чи скоро буде наша Перемога?

Бо всі руки вже опускали.

Та Сили наші стояли і бились,

Нікому не дали проходу на мить,

Так є зараз і було колись,

Що трупи врагів почали давно гнить.

Досі не знаю, коли то скінчиться,

Але вірю я у нашу Перемогу,

Там пташка знову в гнізді моститься,

Довіряє своє життя Богу.

Мій братик з друзями знову гуляє,

А я до подруги ходжу,

Мама його поїсти гукає,

А я у неї поїсти можу.

Батько дрова сокирою рубає,

І помалу їх у хижку складає,

Бабуся пляцок знову пече,

І вода з крану спокійно тече.

Я люблю свою родину,

Кохаю я цю домашню рутину,

А інші під обстрілами тихо ридали,

Бо не хотіли вони, щоб їх вбивали.

Уламки були, а не будинки,

Сімей у них не було,

Зруйновані були під’їзні сходинки,

І у небі щось раптом сяйнуло.

Про одних і Бог забув,

За інших він молився,

Один просто взяв і загинув,

А інший жив і грошима ділився.

Ніхто не знав спокійного життя,

І на Різдво була не смачна кутя.

Ті нелюди не знали що таке слово ” думать”,

Бо прийшли вони “сваїх спасать”.

Моєму брату було сім,

Він не знав що то є “Війна”,

Бо щасливий він був у житті отім,

Але стала розвалюватися наша країна.

Він не розумів,

А батьки лякались,

Він не знав нічого й не зумів,

А батьки тільки здригались.

А потім усе стало ясно,

І мені було дуже лячно,

Не було уже слова “прекрасно”,

Бо все сталося необачно.

Я не знаю, що буде далі,

Але вірю я у краще,

Нікому вже не треба ті медалі,

Бо тепер то все пропаще.

Наші стоять і виганяють,

Врагів з наших рідних тих земель,

І нашу Неньку захищають,

Від червоних крові капель.

Люди на колінах моляться,

А винуватці навіть не каються,

Вони усі тим гордяться,

І нові життя з шляху збиваються.

Усі вірять,

А я ридаю,

Нелюди спокійно вечеряють,

А я благаю.

Я чекаю з вірою у серці,

Що душі вмерші вже на небесах,

У розбитому тому люстерці,

Рідних й милих голосах.

Та Перемога уже близько,

Світло ясне бачу я,

Як весело сміється те дівчисько,

І як люди кажуть : “Батьківщина моя!”

Люди голосно сміються,

П’ють горілку і вино,

Перемогой забавляються,

І не згадують те, що було уже давно.