Війна

Частина 4

Cut the rope

And let us go

We will find the way.

Detach — We Are

На лінії вогню

Я віддав тобі любов мою.

На лінії вогню

Ти була моєю тайною.

Океан Ельзи — На лінії вогню

У понеділок Крістоф прийшов до офісу ще на світанку. Як він і припускав, там було все перевернуто шкереберть, а на робочому столі лежали шматки майже згорілого паперу. Магістр і не сумнівався, що це залишки його звіту про перевищення повноважень. Змахнувши попіл у кошик, Крістоф почав перевертати меблі та розставляти книги та теки з документами. Максиміліан прийшов, коли демон доставляв останню полицю.

— Привіт, Крісе. З самого ранку перестановку затіяв?

— Так, з Шульцем шпалери вибирали.

— А, то ти вже в курсі. Ну і нахрена ти туди ліз?

— Я повинен звітувати тобі? – уїдливо кинув Крістоф, навмисне голосно гепнувши книгою об полицю.

— Та ні, даремно ти це зробив, – Максиміліан розвалився на шкіряному дивані. – Шульц із тебе живого не злізе. Це тепер просто питання часу.

— Похуй.

Слухання Генеральної ради призначили на середу. Крістофа трясло, поки він писав промову для виступу. Він повинен розв’язати війну, повинен. Хоча він знав, що вона й так буде. Його звіт тільки пішак в хитромудрій грі вищих. Ну їх і до біса.

На щастя, Амаріє не передалися зневіра та тривога карна. Вона сиділа біля нього, плеча чергову стрічку і втішала його карнськими казками. Вони й справді діяли. Багато років тому мама розповідала їх маленькому хлопчику, до якого все не йшов сон. Казки, що змучена карнська жінка розповідала маленькому зеленоокому хлопчику.

… — В одній далекій країні жив молодий принц. Він був гарний та розумний. І він полюбив принцесу з іншого королівства. Вона була прекрасна і ніжна, як квітка лілії. Принцеса теж покохала принца, але її батько, злий король, захотів розлучити коханих, бо батько принца був його найлютішим ворогом.

Видав злий король свою доньку за дуже багатого графа, і повіз граф її далеко від палацу, у свій замок на високому березі моря, і сховав принцесу в найдальшій і найвищій вежі, щоб вона не втекла. Плакала принцеса, сумувала, думала про свого коханого принца. Не витримало її серце, і вона вистрибнула з вікна в море. Прийняли її води, і принцеса сама стала морем.

Принц виходив на берег моря, сумував за своєю коханою. Не знав він, куди повіз її граф. Не милим став принцу білий світ. Раптом почув він голос своєї коханої з моря. Вона кликала його, хвилі нетерпляче розбивалися об скелі. Розбігся принц і зістрибнув зі скелі. Він теж став морем, і нарешті возз’єдналися кохані. І жили вони вічно.

— Мам, а у карнів є щасливі казки. Ти тільки сумні розповідаєш…

— Може й є, хороший мій. Тільки я вже їх не пам’ятаю. Спи, малюче…

У день слухання Крістоф знову зібрав волосся і одягнув лінзи, обіцяючи собі, що це востаннє. Бордовий колір камзолу і плаща вигідно відтіняв синювато-чорні крила демона. Амаріє одягла одну з нових мантій, на її обличчі вже з’явився легкий здоровий рум’янець. У волосся вона вплела кілька стрічок, тим самим зібравши їх в акуратний напівхвіст. Крістоф усміхнувся, його зап’ястя теж гріла стрічка, захована під манжетою сорочки.

Генеральна рада проходила в резиденції фюрера на іншому кінці міста. Вийшовши з дому, Крістоф взяв дівчину під руку, не звертаючи уваги на погляди і шепіт демонів, які проходили повз. «Та що він собі дозволяє?», «Він, що, вважає її рівною нам?», «А ще син такої поважної людини». Начхати. Він не частина цього світу. Він піде звідси, піде туди, де його дім. До біса все!

Амаріє було некомфортно. Погляди демонів змушували її втиснутись у мантію, сховати обличчя в її високому комірі. Їй не подобалося це місто, їй не подобалися демони, вони не набагато кращі за янголів. Вони хочуть допомогти карнам? Та начхати вони хотіли! Це просто питання поділу влади. Повітря було важке від напруги, що витала навколо. Настає буря, причиною якої стане вона. Почнеться війна, але не заради неї.

У залі Генеральної ради рясніли червоні, чорні та бордові камзоли. Деякі зневажливо оглядали Амаріє, грубо проводячи поглядом від голови до ніг, дехто з цікавістю пожирав очима Крістофа. Проходячи ближче до трибуни, демон натрапив на невисокого міцно збитого чоловіка.

— Гере Шульц. – Крістоф злегка кивнув головою.

— О, гере Ангст. Вітаю, все ж таки Вам вдалося зібрати нас тут, щоб почати війну. – Нудотно-солодким голосом вів Шульц. Погано награна усмішка все не сходила з його обличчя. – Тільки пам’ятайте, гере Ангст, на війні іноді куля може потрапити не у ворога, а в союзника. Тому будьте обережні.

— Неодмінно прислухаюся до вашої поради. – Крістоф не менш награно посміхнувся і попрямував далі, не відпускаючи руки Амаріє. Шульц провів поглядом дівчину. А гарна ж, тварюка! Може, від неї живої більше користі буде?

Раптом усі голоси стихли, на головну ложу вийшов сам фюрер, старий згорблений чоловік, схожий на крота в окулярах. Зі спини безвільно звисали два майже прозорі, як скинута зміїна шкура, крила. Голос його був сиплим і ледве чутним, тому в залі не було чути жодного зайвого звуку.

Приблизно півгодини пішло бюрократію, перерахування титулів і посад. Нарешті слово дали Крістофу. Демон гордо випростав спину, розправив крила і вийшов до трибуни, чим уже приголомшив присутніх. Адже про Крістофа чули тільки як про жалюгідного молодшого сина того самого генерала Ангста, звичайного безвольного каліку.

Крістоф говорив недовго, засипав слухачів лише фактами і підкреслював, що янголи зробили замах на суто демонське, таким чином натискаючи на потрібні важелі тричі проклятої гідності. Потім запросив на трибуну Амаріє. Та скинула мантію і вийшла до демонів у легкій сукні, яка підкреслювала її худорлявість, блідість і випнуті кістки. Спочатку її голос тремтів, але потім, як квітка під теплим промінням, він став міцніти, луною розростаючись по всьому приміщенню. Дівчина все зробила правильно. Миттю після її виступу стояла тиша, потім вибухнули гучні оплески.

Фюрер підвівся, і всі стихли. Зараз вирішувалася доля країни.

— Гере Ангст, все це добре і складно, ви навіть притягли цю дешеву акторку. Але я не бачу причин для початку війни. – У залі почали ремствувати. – Збори Генеральної ради оголошуються за… – звук пострілу перервав його промову, з грудей полилася чорна, як нафта, кров. Старий безпорадно впав на землю. На ложу вийшов Шульц, і, переступивши через тіло, промовив:

— Ми оголошуємо янголам війну!

У залі зчинився галас, і почалася метушня. Крістоф застиг на місці, Амаріє притулилася до нього, сховавши обличчя у складках плаща. Хтось смикнув його за плече.

— Крістофе, сину. – За спиною стояв генерал Ангст. Крістоф повернувся, і погляд генерала впав на Амаріє. – Бачу, що ти точно мій син. Слабкість до пістрявих. – Крістоф трохи посміхнувся. – Тепер, якщо не заради себе, то заради її блага, тікай звідси подалі. Війна з янголами лише вершина айсберга. Шульц не залишить вас живими.

— Дякую, батьку, – вперше Ангст зміг щиро це сказати.

— Моя повага, пані Амаріє, сподіваюсь майбутня пані Ангст. – Чоловік кивнув головою і зник у натовпі.

Крістоф востаннє подивився на бурхливий океан Ради і, потягнувши Амаріє за руку, вийшов із резиденції. Їм тут більше не місце. У квартирі він вийняв і закинув лінзи, скинув камзол, обравши зручніший одяг. Порадив Амаріє зробити те саме і сунув їй в руки рюкзак для речей:

— Збирай швидко все потрібне.

Сам він дістав із схованки золото та демонські гроші, біля виходу треба буде знайти міняйл. Кинув все це в ще один рюкзак, туди вирушив теплий одяг, а потім і весь їстівний вміст кухні. У коридорі на нього вже чекала Амаріє, в руках вона тримала коробку з хамелеонами.

— Ти ж не кинеш їх?

— Подумаю. – Кріс стурбовано глянув на ноги дівчини. Її взуття нікуди не годилося. У шафі знайшлися його старі черевики, вони будуть завеликі. Взявши в кімнаті вовняну формену сорочку, він розірвав її навпіл, і обмотав ноги дівчини. Він навіть не уявляв, що йому стануть в нагоді отримані в академії вміння в’язати онучі. Тепер туго зашнуровані черевики майже не бовталися.

— Хамелеонів занесемо Максиміліану, моєму заму. Він живе недалеко. Готова?

Дівчина кинула. Кріс зав’язав ще один шарф навколо коміра її мантії, зняв зі стіни карту поверхні. Найближче вільне поселення карнів було за три дні пішого ходу звідси. З Амаріє, напевно, вийде довше. Крістоф відчинив двері востаннє, подивився на своє житло і без тіні жалю покинув його.

Максиміліан довго не відкривав, потім стало зрозуміло чому. Опухле обличчя, неохайний вигляд і сліди червоної помади натякали на те, що той не марнував свій вихідний.

— Крісе, ти зі смереки йобнувся? Чому стукаєш, як тукан?

— І тобі не хворіти, Максе. Ти казав, що давно хочеш собі хамелеонів? Тоді тримай. А тут, – Кріс поклав складений лист на коробку, – рекомендації щодо догляду за ними. Моя заява про звільнення  у верхній скриньці столу. Прощай!

Макс нервово ковтнув, намагаючись зрозуміти сенс почутого.

— А ти куди?

— Подалі звідси. Ти проспав початок війни.

Демон окинув оком супутницю свого вже колишнього керівника.

— А вона того варта. Хай щастить. – Напевно, це був перший щирий вислів Макса у бік Крістофа.

Поверхня зустріла втікачів шаром снігу, що сяяв тисячею іскор на яскравому сонячному світлі.

— Ну що, ходімо додому?