Від неволі до нової неволі

Повільно моя свідомість почала повертатись. І перше, що я усвідомила, це те, що  знаходжусь в чиїсь руках. І ми, схоже, знаходимось в русі, бо мене трясе, наче в дідовому жигулі, хоча й м’яко. Наступне, що відчула, так це перев’язана шия. Не для удушення, а наче перебинтована. Потім як подмухал вітерець та по шкірі пробіглись мурахи і як хтось щільніше загорнув мене в тканину, наче вкриваючи ковдрою. З великим зусиллям змусила себе розплющити очі та знову зажмуритись, бо сонце засліпило кругозір. Знову повільно підняла повіки. Спочатку все розплилось. Проте згодом змогла розгледіти гілки дерев над головою та блакитне небо, яке пробивається через гілки та листя дерев. Повернула голову та тицьнулась носом в чиюсь шию. Ніс одразу спіймав тепло іншого тіла та його легкий запах. Перед очима почали з’являтись картинки останніх подій. 

” Я ще жива…” – промайнула думка в моїй голові.

Повільно почала піднімати погляд вгору, від шиї до обличчя того, хто мене тримав. Якби не тату у вигляді багатоніжки, ніколи не подумала що це він. Хоч й обличчя теж саме й пов’язка на очах, волосся таке ж, але щось у ньому змінилось.

– Чжень…, – прохрипіла спросоння. 

Хлопець повернув до мене обличчя, щойно його ім’я пролунало з моїх вуст.

– Нарешті прокинулась. Нічого не болить? – запитав мене Чжень.

– В очах все пливе, але зір потрохи повертається, – відповіла та заплющила очі, бо вони трохи почали пекти. – Де діти? З ними… Все гаразд?

– Вони позаду нас. Живі та цілі, – промовив спокійно хлопець. Я з полегшенням видихнула. З хлопчиками все гаразд.

– А ми самі куди прямуємо?

– Моу-мантай. Туди, де ви будете в безпеці, – сказав хлопець, усміхаючись.

– А, добре. Я тоді трохи понаглію та посплю в тебе на руках, – мовила я та зручніше вмостилась. По самий ніс натягнула те, що замінило мені ковдру. Вирішила огледіти цю річ. На дотик тканина легка й ніжна, наче шовк, з вишитим орнаментом. Але мене збентежив колір. Він жовтий, наче золото.

– Ти ж знаєш, що жовтий – це символ імператорської сім’ї і що крім неї ніхто не може використовувати його? І за порушення цього правила, можуть стратити? – Чжень лише кивнул, в знак згоди. – То чому зараз на мені ця річ?

Але відповіді я не почула, бо до нас підбіг чоловік у військовій формі.

– Ваша Величність, коні та люди вже втомились. Неподалік є галявина. Чи можемо ми трохи перепочити? – запитав чоловік.

– Думаю так. Година вільна знайдеться.

Чоловік вклонився головою та сказав іншим про зупинку. А в мене голові крутилось лише одне:

” Ваша Величність… Ваша Величність… Ваша Величність… Чому до Чженя звертаються як до короля?  Щось тут не так. … Зачекайте. Йде обробка інформації. Чжен. Їн Чжен. Його слухаються військові. На ньому зараз є елементи жовтого та золоті прикраси…”

Мій вираз обличчя зі стадії спокою переходить у стадію повного шоку, а потім страху від усвідомлення, в яку халепу я потрапила.

” Він і є імператор! Він, мати моя рідна, і є той самий імператор! Цінь Ши Хуан-ді! Мамо, народи мене назад! Я ж з ним на ”ти” розмовляла та сперечалась. Та що там, я його в дупу послала! Він, звісно, не зрозумів, але факт є фактом. Я перша, хто сказав це йому в обличчя! Мені треба пишатись цим чи як? А мене можуть помилувати чи вже потрібно молитись на швидку і безболісну смерть? ”

– Ти чого побілила, наче дізналась, що тебе до тортур приговорили, – весело промовив вже володар.

– В…в…ви ж пожартували, Ваша Величність? – нервово спитала я.

– Що? Я схожий на того, хто  обрав свою дружину, одразу буде її вбивати?

– Д… Дружину? – зі страхом й нерозумінням перепитала, у цей час думаючи: ” Тільки не це. Тільки не це! Нехай це просто жарт! У цій ситуації я згодна буду пробачити його! ”

– Хм. Хіба не знала, що мисливець рано чи пізно спіймає свою здобич, – сказав його величність прям мені на вухо.

” Червоний прапор! Червоний прапор! Червоний прапор!!! Що за пікаперські витівки? Не треба мені такого щастя! ”

– Осмілюсь спитати, з якої миті я привернула Вашу увагу та стала здобиччю?

– З самої першої зустрічі, – не вагаючись, відповів Цінь Ши Хуан-ді.

” Кохання з першого погляду не так виглядає! ” – хотіла протестувати, але швидко згадала, в якої я зараз ситуації. Тому далі сиділа собі тихесенько, розмірковуючи: ” Чого він, трясця, від мене хоче?! Я звичайна людина, яка живе собі спокійнісінько, нікого не чіпає. Тепер слова перед втратою свідомості стають зрозумілі. Мені тепер доведеться жити як наложниця. Ні, він казав, що я тепер його дружина. Це ще гірше! Я не хочу в гарем! Там лише зміюки, які готові будь-кого вкусити, лише б на них звернув увагу імператор. Я там білою вороною буду. Мене ж одразу зацькують. Він не мав імператриці і тут, бац, я, як сніг посеред літа. Треба дріпать. Але як і куди!? Він людина слова. Не просто так його тираном називають.”

Так ми й добрались до того місця, що згадував Мен. Галявина серед лісу з однією лише травою. Охорона поділилась на три групи: перша прив’язує коней та годує, друга готує багаття та їжу, а остання готує місце для відпочинку. Окремо для них та окремо для імператора. Під такий шум я б могла непомітно піти, якби не одне “але”. Його Величність все ще тримає мене на руках! Спробувала скотитись з ”обіймів ”, але він лише сильніше притиснув мене до себе. Оглянула всіх з виразом обличчя про допомогу, але більшість мене проігнорувала. А хто й помітив, лише зі співчуттям поглянули. Схоже, це не вперше.

Місця для відпочинку приготували швидко. Я вже надіялась, що хоч трохи побуду без володаря та подихати спокійно, але він зруйнував мої плани. Потяг мене до себе. Та щоб не просто поруч з ним сидіти, а до нього на колінах. Такої нахаби я ще не зустрічала. Проте й цього йому замало. Вирішив мене сам ще й погодувати. Що в нього в голові відбувається?! Солдати приготували швидку рисову кашу. Просто кашу, без нічого. Але гріх скаржитись для тої, котра не їла нормально десь два тижні. 

– Ваша Величність, я можу й сама, – спробувала я відвернутися від ложки, яку він наполегливо підносив до моїх губ. Але це лише викликало легкий сміх у його величності.

– Ти ще слабка. Та й мені до вподоби про тебе піклуватись.

“Щось раніше я цього не помічала за ним ”, – подумала я, але все ж прийнялася їсти з його рук. Хоч й соромно, але я голодна. Його хватка на талії ніжна, але водночас й міцна. Він продовжував годувати мене. Коли він завершив, він все ж дав мені волю. Звісно, тільки поруч з ним. Я огледілась довкола. Мій погляд зачепився за дітей, які весело розмовляли з солдатами.

“ Все ж не збрехав, що вони з нами. Але чому він узяв ще їх? Та куди ми прямує? І чи безпечно там буде для них й для мене? Напевно краще, якщо діти залишаться з ними. Вони зможуть дати захист, а я що? Я вмію лише вести розкопки, знаю історію, приготувати легку їжу з того, що є, заспівати і все. Я не можу забезпечити їм безпеку, як би прикро це не було. У своєму часі я б не вагалась, бо там вирішують все гроші та й там є ті, хто мене підтримують. А тут не тільки гроші вирішують ситуацію, а й фізична сила, якої в мене немає. Але я боюся їх залишити тут. ”

– Ваша Величність, – звернулась я до майбутнього імператора. Він розмовляв з одним з солдатів, але почувши моє звернення до нього, попросив воїна почекати. – Чи можу я буду впевнена, що щоб не сталося, діти будуть в безпеці?

– Ти сумніваєшся в моїй силі та моїх воїнів?

Висловлювати свою думку такій особі ризиковано, але чи є в мене інший вибір? Залишитися та підкоритися цьому чоловікові? Нізащо! Мама ростила воїна, а не тендітну квітку. В Бохана я була тільки через те, що там місце, де я з’явилась і досліджувала його. А що тут? Казково жити в палаці? Казки є казками, а ми реальності. Насамперед, палац – це гірше, аніж там, звідки мене забрали.

– Ні, просто… Я хвилююся. Якщо Куан ще пам’ятає, як це жити нормально, то інші – ні. Вони ще малі і багато чого ще не знають. Я розумію, Ви як ніхто інший можете забезпечити для них безпеку, але… Я боюся. Боюся, що раптом щось піде не так. Я лише хочу бути впевненою, що з ними все буде гаразд і вони проживуть щасливе життя.

Він мовчав, наче обмірковуючи мої слова. Я вже почала боятися, що все буде навпаки від того, що я в нього щось вимагаю. Але наступні його слова мене заспокоїли щодо цього та водночас набралось багато питань про його ставлення до мене:

– Я ніколи не дозволю, щоб щось трапилось з тими, хто важливий для мене. Саме для цього я й став тим, ким є зараз. Тому, можеш бути спокійна – твоя та їх безпеки для мене є першочерговими.

“Якщо його слова дійсно щирі, то я буду останньою поганню, хто користується почуттями інших. Якби він тільки здогадувався, що я планую зробити. Мене тепер совість буде гризти.” 

– Дякую, Ваша Величність. Чи можна мені води? – спитала я в солдата, що стояв поруч. Він подивився на свого володаря. Той схвально кивнув та солдат простяг мені шкіряний бурдюк. Я трохи відпила та в мене з’явився план, як звідси втекти. Але мені потрібна ця річ. Почала уважно та з цікавістю роздивлятись мішечок.

– Чим тебе так зацікавила саба для води? – раптово спитав Цінь, чого я й добивалась.

– Це саба? Я таких ніколи не бачила. Дуже цікава річ.

– Цікава ця річ? Якщо так, то можеш залишити собі.

– Справді! Щиро дякую, Ваша Високосте, – це навіть легше, ніж я уявляла.

Далі просто поводитися наче дитя і я нічого не планую. Перерва завершилась і ми поїхали далі. Хуан-ді звісно не відпустив мене їхати з кимось іншим. Шкода, було б простіше втекти. 

Я сиділа тихенько, дивлячись у всі сторони. Довкола лише самі хвойні дерева. Нудно. Так хоч з дітлахами побалакала, а тут нема з ким. З королем балакати не хочу. Хоча…

 – Ваша Величність, – звернулась я до короля. Він злегка нахилив голову до мене, даючи знак, що слухає мене. – А скільки нам ще їхати?

– Дні два залишилось. Набридла подорож? – він промовив з ноткою цікавості.

“ Скільки-скільки? Два дні?! Мені терпіти це так довго”

– Є трохи, – відповіла я, злегка усміхнувшись.

– Скоро ми вийдемо з лісу та проїжджатимо повз місто. 

– Місто? – ця тема мене зацікавила. – Яке саме?

– Це невелике торгове містечко. Воно славиться своїми талантливими ремісниками. 

– Колись туди часто навідувались грабіжники. Але наш володар зміг забезпечити там мир та спокій, – з гордістю промовив один з воїнів. Я подивилась на нього з сумнівом, бо пам’ятаю, що Хуан-ді порівнювали з тираном. 

– Цікаво було б побачити це місто. Впевнена, там є багато цікавого.

– Дізнаєшся, коли там будемо.

Ми продовжили нашу подорож. З кожним кроком дерев ставало все менше й менше. Як тільки повністю вийшли з лісу, в лице одразу вдарив вітерець, несучи приємний аромат польових квітів. Я вдихнула цю свіжість. Підняла голову й огледілась. Попереду побачила те саме місто.

Ми швидко добрались до нього. Місто й справді було невелике, але таке затишне. Будинки з дерева та дахами з темної черепиці простягаються в ряд, утворюючи широкі та вузькі вулиці. Звідусіль чувся шум праці: ковалі обробляють метал, продавці закликають до себе, діти бігають граються.

“ Да мені зараз заздрять всі історики сучасності! Я власними очима бачу життя пращурів! ” – мій внутрішній історик радіє. Я крутила головою на всі боки, неначе сова, щоб аловити кожну деталь. Ми пройшли далі по широкій вулиці й опинились на торговій вулиці, схожою на ринок. Люди розходилися перед нами, дивлячись з цікавістю. Я ж блукаю очима по лавках продавців. В одному продають свіжий хліб, в іншому овочі та фрукти, далі трапився продавець посуду, тканини, іграшок, одягу. А он продається зброя, а за нею вироби з дерева. Від різноманіття в мене очі розбігаються, не знаючи за що вхопитись. 

Проте надовго затриматися в місті не вдалося. Пройшли вулицю та вийшли з містечка. Шум цивілізації залишився позаду, а попереду були безкраї поля. Ми продовжили наш шлях. День плавно змінювався на ніч. Було вирішено розбити табір на ночівлю. Солдати швидко поставили намети та розвели багаття. Швидко перекусили та почали розходитись по палатках. Ледь вмовила, щоб спала я з дітьми. Тож сьогодні я ще спокійно посплю перед великими справами. Діти вмостились біля мене та одразу позасинали. А от мені знадобився час, щоб заснути. 

Я з дітлахами звикли прокидатись рано, хоча я б ще трохи побайдикувала. Тому коли вийшли з намету, сонце вже наполовину визирнуло з-за обрію. Як виявилось, не ми одні ранні пташки. Солдати також почали прокидатись та збиратись. Нам дали їжу поснідати. Знову все швидко зібравши, поїли та продовжили шлях. Я, як й вчора, їхала з його величністю, бо йому так захотілось. На це солдати лише тяжко позіхнули й я разом з ними. Так ми їхали до полуденка та знову зробили короткий привал. Саме зараз я й вирішила діяти. Коли перекусила, відпросилася до туалету. Вираз обличчя солдатів, коли я так прямо про це і сказала, був на вагу золота. Всі шоковані та червоні від сорому. На це імператор лише посміявся та відправив зі мною двох чоловіків. Я повинна зробити свої справи до того, як всі зберуть речі і ми рушимо далі. Для мене часу вдосталь. Я останній раз поглянула на дітей та мене на хвилину захопило сумління щодо того, чи правильно я роблю. Але швидко його відкинула. Тепер все вирішено, та й імператор дав обіцянку, що не нашкодить їм.

Я залізла за кущі, але охорона не відводила з мене погляду. 

– Ви будете підглядати, як дівчина ходить в туалет? – спитала я в них. Солдати одразу розчервонілись та відвернулись.

Я присіла та почала втілювати заплановане. Відірвала кілька палиць з куща та зв’язала між собою травою, утворюючи каркас у формі куба без нижньої сторони. У верхній стороні перев’язала ще двома стеблинками та встромила конструкцію в землю. Зверху поклала бурдюк та в траєкторії під горлом поклала листя. Трохи відкрила, щоб вода йшла самим малим напором на листя. Так я утворила звук, наче справді займаюсь своїми справами, а сама поповзла якнайдалі поки мене не спалили. Відповзла достатню відстань та прийнялась бігти.

Я бігла як ніколи. Звісно, це безглуздо, але що вже поробиш. Повз пролітають дерева, а мій погляд зосереджений лише вперед. За спиною чую голоси солдатів. Схоже, помітили мою довгу відсутність. Якщо не зупинятимусь, то в мене є шанс втекти. Тож я продовжила гнати, не озираючись, допоки не добігла до обриву. Я не самогубця (хоча тут вже можна посперечатись) стрибати туди я не маю наміру. Треба дати їм хибний слід, щоб виграти час. На моє везіння, тут виявився невеликий камінь, але для імітування мого спуску зійде. Тому покатила його до кручі та далі він сам. Ще скинула лунпао імператора, яке весь цей час було на мені, щоб вже точно повірили. 

Тож я продовжила свій марафон до волі. Пробігла ще не знаю скільки, але шуму позаду немає. Тож можна трішки й перепочити. Але тут мій погляд натрапив на одне дерево і в мене промайнула дуже дивна думка: “ А якщо на нього залізти, мене швидко помітять?” Таким чином, згадуючи дитинство влітку в селі, пішла до моєї жертви. Зачепилась за найнижчу гілку та полізла. До самої верхівки лізти моторошно, а от нижче неї, де багато листя якраз. Що я звісно й зробила. Ось я вже метрів  Зручніше вмостилась й обійняла стовбур та почала спостерігати.

Серце калатає та болять ноги від тривалого бігу. Кілька разів вправи “вдих-видих” і жити вже можна. Але ковтку води не завадило б. З місця свого перебування мені відкрились чудові краєвиди на ліс. Якби не погоня, милувалась би собі на здоров’я. Легкий вітерець розтріпав моє волосся та приніс галас солдатів. Мурашки пробігли по спині і ще сильніше притулилась до стовбура (хоча сильніше вже нікуди). Огледіла всі сторони, наче  сова, та мій погляд засік внизу переслідувачів. Я затамувала подих. Серце, яке заспокоїлось, знову почало віддавати стукіт у вухах. Здавалось, що воно розкриє моє місцезнаходження.

Але це було лише самонавіювання. Солдати пробігли повз, вигукуючи, що не знайдуть мене, то володар відсече їм голови.

– Вибачте хлопці, вибачте діти. Але я теж не хочу до нього, – пробубніла собі під ніс.

Я втекла. Я нарешті вільна. Але куди тепер мені? В лісі мені довго не прожити, одразу стану обідом для диких тварин. Великі міста теж не варіант, там одразу шукатимуть. Села можна, але теж не те. Схоже, доведеться мені поселитися в горах. Бажано найвище та найдалі від імператора. Проте ще постає питання: де знайти їжі? Я не розбираюся в отруйних рослинах, тому можу швидко отруїтись. Єдине що я точно знаю їстівне в лісі, це суниця. Ну може ще яблука, там персики, абрикоси. Але тут їх немає! Тут цілком лише хвойні дерева! Полювання одразу відміняється. Я швидше себе вб’ю, ніж когось упіймаю. Ситуація з ненайкращих. Але й повертатись не збираюсь. 

Раптом голоси знову з’явились. Ще й прямо піді мною. Я напружилась та подивилась униз. Там стояла купка солдатів, що шукали мене, та чоловік, якого я бачити не хочу. Цінь Ши Хуан-ді. З цим ім’ям в мене тепер не дуже гарні асоціації. Нагострила вуха, що б почути про що вони говорять. Але вітер доніс до мене лише уривок: “… Ми не знайшли… Сам знайду… Відправляйтесь…” Якщо я правильно зрозуміла, то сам король буде мене шукати, а солдати поїдуть вперед. Але це тільки припущення. Та навіть якщо так, все одно небезпечно. Схоже, спати сьогодні мені доведеться тут, поки не буду впевнена, що їх тут більше не має.

Всі розійшлись в різні сторони. Мелодія вітру та шелест дерев знову запанував в лісі. Я все ще боюся поворохнутись. Сонце вже почало ховатися за горизонтом, забираючи з собою тепло. Пітьма поступово поглинала ліс. Єдиним, хто не давав темряві повністю настати, став місяць. Дерева, які вдень здавалися звичайними, тепер перетворювалися на мовчазних чудовиськ, що ховають у тіні невідому загрозу. Цикади заграли свої пісні. Тіло оніміло від одного положення, так ще й додався параліч від страху страх. Зробила заспокійливу вправу: вдих-видих. Почала потихеньку ворушити руками. Неприємне поколювання пробігло по ним. Потім покрутилась тулубом та головою. Далі масажними рухами розігнала кров на ногах. Поколювання швидко пройшло, а йому на заміну тіло почало нити, вблагаючи більше рухів.

Мої обмірковування дійшли до того, що майбутнього імператора немає поблизу. Тому я вирішила потихеньку злізти. Звісно, безпечніше було залишитись на дереві, але моя дупця з цим не згодна. Ось так, на дотик, я опинилася на землі. Далі в планах було знайти місце для сну. 

“ Згадуй, Юстино, що зазвичай роблять в таких ситуаціях. Підійдуть навіть поради з фільмів” – подумала я, намагаючись хоч щось згадати. Але думку приходить лише зведення примітивного укриття або пошук печери, пошук води. Але це все потрібно робити вдень, а не вночі! Ось цим й займусь вдень, а зараз просто знайду суху, приховану місцину, щоб поспати. Так я рушила вперед, вдивляючись в темряву. Головне не натрапити на тварин.

Ходила-ходила, аж поки не натрапила на величезне дерево. Його стовбур був такий товстий, що може змагатися з головною вежою Софійського собору. Його гілки покриті такою кількістю листя, що вони зігнулися аж до землі. Вночі на фоні місяця він здавався велетенським чудовиськом, що нависає наді мною. 

– Ось воно, – зраділа я своїй знахідці. я почала обходити його, щоб знайти зручне місце для сну. Під однією з гілок знайшлась невелика западина. А неподалік лежала обірвана гілка з листям. Саме те, що треба. Взяла ту гілку, трохи потрусила, щоб всі комахи злетіли з неї, бо з ними спати не дуже. Озирнулась, щоб тут нікого не було. Кинула її в ямку та лягла поверх. Обійняла себе щоб хоч трохи зберегти тепло тіла. 

– Дядько Морфей, забирай мене до себе в царство, – промовила та заплюшила очі. Я швидко опинилась в глибині своєї підсвідомості, даючи тілу й розуму відпочити.

Ранок почався почався зі співу птахів та променями сонця, що так безсоромно лізуть мені в очі. З великим зусиллям розплющила очі. Ще трошки полежала та сіла. Оглянулась довкола. Ліс, який лякав в темряві, тепер виглядає зовсім інакше. Лише деякі промені змогли пробитись крізь густі крони дерев, танцюючи при цьому на землі. Хвойний  аромат разом з ранковою свіжістю приємно доповнював ранкову ідилію.

“ Шкода що це все не сон. Гаразд, годі нюні розпускати. Зараз потрібно вибратись звідси, нікому не потрапляючи на очі. А ще знайти воду та їжу. Але для початку замести сліди своєї тут присутньості. ”

Я повернула гілку з листям туди, де її взяла. Пам’ятаю, хтось підмітав за собою сліди такою палицею, але меншою. Відірвала гілку розміром з хатній віник та спробувала так зробити. Чесно, так ще сильніше говорить, що тут хтось був. Тому кинула цю справу та пішла собі. Пересувалась якомога тихіше. В лісі було тихо,тільки зрідка можна було почути спів птахів та завивання вітру поміж дерев. Йшла собі спокійнісінько, оглядаючись в пошуках чогось їстівного. Як раптом під ногами щось заверишало і я підстрибнула з криком від страху на місці, схопившись за серце.

– Кья! Свята Мона Ліза! Що це таке? – вигукнула та подивилась на землю. Від мене біжав маленький кабанчик й забіг в кущі. Схоже я на нього наступила. Добре, що хоч живий.

З кущів, куди побігло порося, роздався якийсь рик. По шкірі пробігли мурашки і я навострила вуха й зір у той бік, звідки це пролунало. Звідти вийшов величезний кабан. Чи кабаниха. Неважливо. Важливо те, що вона зараз розлючена. До того ж дуже сильно. Вона почала винюхувати щось в повітрі. Пам’ятаю, в них гірший зір та слух, ніж в людини. Обережно йду назад. Та от невезіння, наступила на палицю й вона голосно хруснула. Кабаниха одразу навострила вуха та повернула свою голову в мій бік. Я з переляку побігла до великого валуна та, нерозуміючи як, залізна на нього. Кабаниха послідкувала за мною, але залізти не змогла. Почала ходити колами й гарчати. 

“Мамо! Тато! Рятуйте! Хто-небудь!” – кричала я в своїх думках.

Раптом почувся ще один звук. Схожий на вдар метала об камінь. Я повернула голову на джерело звуку та вжахнулась. Там стояв Цінь з мечем.

– Боженька, беру свої слова назад! Не кого-небудь!

– То ось де ти, – пропустивши повз мої скиглення, сказав король. – Змусила ж ти попотіти.

Я тремтіла від страху. З однієї сторони кабан, з іншої – король. Якщо буде битва, я вболіватиму за кабана.

– Я і не просила мене шукати! Сам за мною пішов!

– Тобі допомогти? – спитав він, ігноруючи мої попередні слова.

– Ти мене взагалі чуєш! Кажу, йди геть! Мені твоя допомога не потрібна!

– То ти ввічливо розмовляєш, то знову хамиш. Ти хоч усвідомлюєш, із ким ти розмовляєш?

– Саме тому так й розмовляю! Нормальні королі ще б самого початку мене прогнали. Чому ти мене все ще переслідуєш?!

– Я тобі вже казав, – сказав він. – Ну якщо не хочеш сама, я сам тебе зніму.

– Що ти…

Я не встигла за його рухами. Він швидко опинився біля кабана та просто взяв й відкинув його якнайдалі. Я шоковано прослідкувала за траекторією звіра, що втратила з поля зору імператора, що було зроблено даремно. Отямилась я вже коли він швидко зв’язував мене своїм лунпао. Намагалась вибратись, але все марно. Хуан-ді закинув мене до себе на плече та спустився з валуна й пішов тільки йому відомим шляхом.

– Відпусти! Кому сказала, відпусти!? – намагалася вилізти з пастки.

– Відпущу й ти знову намагатимешся бігти.

– Звісно намагатимусь втекти, хто б цього не робив! Встань на моє місце! Спочатку я працювала, як кінь, тепер я маю на тобі одружитись, бо ти цього захотів!

– Ти справді думаєш, що втеча тебе врятує? – сказав він і його хватка стала трохи сильнішою. – Навіть якщо тобі вдасться, куди ти підеш? Всі землі і все що на ній знаходиться в цій імперії належать мені. Я знаю кожен крок кожного її жителя. І ти стала під моєю владою тоді, як тільки тут з’явилась.

– Я нікому не належу! Я вільна людина вільної країни! – вигукнула я. На це він лише посміявся й продовжив шлях. Я висіла в нього на плечі й відчувала себе погано. Мій план провалився. Не бачити мені більше волі. А найгірше, я вже ніколи не побачусь з батьками. Не зможу сказати їм, що люблю їх. Не почую, як бабці знову сваряться, як дідусі обговорюють ремонт жигулі. Не попліткую з Юсею про нову моду, не вип’ю з Дмитром пива в п’ятницю після роботи, не побачу миле обличчя Марка. Всіх своїх друзів та колег. Від такої думки в мене почала збиратись волога в очах. Ледве тримаюсь, але перша сльоза все ж пішла, а за ній й інші.

– Скажи хоч, чому я? Впевнена, в тебе багато гарних наложниць та можна вибрати якусь дочку зі знаті. Але ти вибрав мене, дівчину, яка любить історію та копатися в багнюці. Та ще й саме дружиною, краще вже наложницею. Чому?

Цінь зупинився та опустив мене перед собою. Я тримаю погляд на землі, не хочу його бачити. Але однією рукою він підняв моє лице за підборіддя, а іншою витер сльози.

– Мені постійно казали, що я повинен одружитись, щоб були наслідники. Але я щоразу відмовляв, бо вважав й досі вважаю, що дружина – це не тільки та, хто повинна народжувати. Між чоловіком та дружиною повинні бути особливі стосунки.

– Твої слова не збігаються з реальністю, – з роздратуванням вказала на факт.

– Гаразд, це правда. Мені ще ніколи ніхто не відмовляв, але скажу чесно, мені сподобалось як ти намагалась втекти. Не в сенсі, що ти втекла, а як це зробила. Вперше бачу, щоб хтось так планував свій побіг. Так обдурити моїх солдатів.

“ Шкода що не тебе.” Я подивилась на нього виразом повного роздратування.

– Можу порадити придивитись до дівчат з села, якщо так любиш полювати. Там багато таких я.

– Ні. Вони не ти, – запротестував він. На це я лише тяжко видихнула. І що я зробила, що мені дали таке покарання? – Гаразд. Давай почнемо спочатку. Забудемо про цю ситуацію.

– Дідька лисого я погоджусь! Бє! – вигукнула та показала йому язика, все одно не бачить. Я вже зрозуміла, що йому навпаки це подобається, але він мене дратує. Не можу не сперечатися з ним.

– Схоже компроміс нам не знайти. Хао. Тоді зробимо так, як й планувалось, – він знову поклав мене на своє плече та продовжив шлях. На це я попихтіла під ніс та всю дорогу бурмотіла на нього прокльони. Так минуло хвилин двадцять. Цінь раптом зупинився, підняв мене над собою та посадив на коня й сам сів позаду мене. Так ми й рушили далі в тиші.

Дорога до місця призначення виявилась ще довгою. Я так й не знала, куди ми прямували. Але тепер в мене хоч здогадки є.

Ми вийшли з густого лісу і побачили перед собою поля і маленькі села. Люди зупинялися і дивилися на нас. Побачивши свого володаря, вони швидко схиляли голови в знак поваги. Я норовила уникати погляду перехожих, бо знаю, що в їхніх очах я лише полонянка і ніхто інша.

Тоді перед нами постала велична міська стіна. Високі кам’яні двері прикрашені золотом і виблискують на сонці. В оточенні солдатів, гвардійців і людей, які вітали короля. Для них Цінь Шихуанді був більше, ніж правитель — він був богом у людській подобі. А я… Я просто намагаюсь приховати свою присутність, хоча це майже неможливо. Зараз усі погляди на нас.

Опинившись у місті, ми почали йти вузькими, але акуратними вуличками, оточеними високими будинками з різьбленими дерев’яними дахами. Люди вишикувались узбіччям і дивилися на нас. Місто шумне і багатолюдне. Вулиці були переповнені купцями, перехожими, слугами. Але разом з тим і в цій групі людей відчувається лад і порядок, встановлені владою імператора.

Ми під’їхали до великих масивних воріт, прикрашених золотими драконами. Солдати, що стояли по обидві сторони, вклонилися та відчинили двері. За самими дверима стояли люди з різними соціальними статусами. Позаду знаходяться більш скромніші, схоже це прислуга. Потім чоловіки більш з офіційним стилем, схожі на міністрів. Та на самому вході стояла гарна жінка. Вона одягнена в ніжний зелений ханьфу, що відкриває її декольте. Чорне волосся зібране в зачіску та закріплено срібною паличкою-шпилькою з квітами. Вона легко всміхалась. Коли кінь підійшов ближче, вона вклонилась.

– З поверненням, Ваша Величність, – привітала володаря ця чарівна жінка.

– З поверненням, Ваша Величність, – хором промовила решта присутніх та вклонились.

– Хао, – промовив Хуан-ді та зліз з коня. Я хотіла сама злізти, проте не судилось. Король взяв мене за талію та зняв з свого копитного товариша. Він опустив мене на землю, розв’язав своє лунпао та став позаду мене, але лицем до людей, й поклав руки мені на плечі. 

– Ця дівчина – моя майбутня дружина та ваша королева. Тож служіть їй належним чином.

Всі були шоковані. І я їх розумію. Приїжджає до них замурзана, з не самим приємним ароматом, дівчина, наче порося, пов’яза дорогоцінним лунпао короля й кажуть що вона буде їх королевою. Слуги почали пошепки переговорювати, міністри також. Жінка ж попереду шоковано стояла, але наважилась спитати:

– Мій повелителю, чи є якась особлива причина для такої несподіваної новини?

– Хіба я мушу вам розповідати, чому я обрав її? – похмуро сказав король. Всі одразу напряглися. А мені він таким тоном не відповідав. Схоже, на мене тут чекає повні штанці веселощів.

– Сіжень, – мовив Цінь та з натовпу вийшла жінка середніх літ в простому темно-фіолетовому ханьфу без зайвих деталей. Вона виглядала стримано, але її погляд казав, що вона досвідчена. – Відтепер ти будеш її старшою служанкою. Проведи мою майбутню дружину до її нової кімнати і постав до неї служниць.

– Слухаюсь, Ваша Величність, – мовила жінка, вклоняючись. Потім звернулась до мене. – Прошу за мною, Ваша Високість.

Я пішла за вже моєю служницею. Пройшла повз тієї красуні, та вона кинула на мене гнівний погляд. Я навіть почула, як вона скрипнула зубами. Схоже, я зайняла місце, яке вона вважала своїм. 

“ Чудово. Я тільки прийшла, а мене вже тут хочуть позбутися. Дякую, Ваша Величність, за такий подарунок”, подумала я з роздратуванням, намагаючись тримати лице спокійним.

Сіжень впевнено вела мене крізь коридори палацу. Схоже вона до цього була не простою служанкою, бо вона добре орієнтується. Ми зупинилися перед великими дверима з розкішною різьбою. Вона повернулась до мене й вклонилась.

– Це ваша нова кімната, Ваша Високість. Я зараз піду накажу підготувати ванну та одяг. А поки відпочивайте.

– Дякую, Сіжень.

Сіжень ще раз ввічливо вклонилася й відійшла, залишивши мене саму перед масивними дверима. Я на мить затрималася, глибоко вдихаючи, збираючись з думками. Відчинила двері, я увійшла до вже своєї кімнати. Перше, що помітила – це висока стеля, яка оздоблена малюнками феніксів і хмар, а вздовж стін тягнуться дерев’яні панелі, прикрашені різьбленням у вигляді квітучих півоній. На стінах висять важкі шовкові завіси, прикрашені золотими нитками.

В центрі кімнати стоїть розкішний диванний гарнітур з темного дерева, який елегантно прикрашений золотими деталями. На самому дивані лежать яскраві червоні подушки з квітковим орнаментом. Низький стіл посередині накритий скатертиною з тонкої тканини. На ньому розміщені витончені нефритові пляшечки та вази з ароматними квітами.

Пройшла в ліву частину кімнати, бо вона закрита навісами. Там розміщене ложе з червоного дерева, прикрашене різьбою та дорогоцінними камінцями. Постіль покрита тонким шовком червоного кольору з вишитими золотими драконами. Зверху ніжно спадають шовкові завіси, утворюючи купол над ліжком. Поруч стоїть низенький столик з темного дерева з різними гребінцями, скринями, дзеркало з бронзи та купа всяких склянок з рідинами.

На вікнах висять легкі напівпрозорі завіси, ховаючи за собою вид на сад. У найтемнішому кутку стоїть вівтар для молитв. Він обставлений статуетками божеств та свічками.

– Ваша Високість, – не встигла я відійти від шоку, як мене вже хтось кличе.

– Заходьте.

Я вийшла до частини кімнати з диваном та туди ж увійшов чоловік в військовій формі. Він вклонився.

– Наложниця Хуцзі прислала для Вас служанку. Та відтепер я ваш особистий охоронець. Це наказ його Величності.

Я лише здивовано підняла брову, дивлячись на чоловіка. А палацові інтриги відкрились для мене раніше, ніж я розраховувала. І що тепер мені робити? Втекти вже точно не вдасться. Схоже, доведеться прийняти це все. З часом, можливо, стане легше. А поки буду грати роль.

– Наложниця Хуцзі прислала мені служанку? З чого така честь?

– Вона вважає за потрібне забезпечити Вас гідною помічницею. Це прояв її поваги, – не виказавши жодних емоцій, шанобливо відповів охоронець.

“ Прояв поваги? Ви жартуєте? Да вона підіслала до мене шпигуна чи ще гірше, вбивцю.”

– Гаразд, пустіть її, – чоловік вклонився та когось погукав. 

До кімнати зайшла дівчина. Я б навіть сказала дівчинка. Вона на пів голови нижча за мене. З чорним волоссям та темно-карими, майже чорними, очима. Волосся зібране в дві гулі та закріплене ніжно-рожевою стрічкою. Одяг того ж кольору з елементами бірюзового схожий на ханьфу.

– То ти служниця від наложниці Хуцзі? – спитала я дівчину.

– Так. Рада служити її Високості, – тремтячи відповіла дівчина.

“ Схоже я поквапиталась до того, що вона вбивця. Вона трясеться від страху переді мною ”.

– Ти мене боїшся?

– Н… ні, що Ви! – почала в знак заперечення махати руками та головою служниця. На це я зробила лице, наче кажучи “серйозно?”. Вона лише схилила голову та поглядом почала бігати по підлозі.

– Ха…Це важче, ніж я собі уявляла, – тяжко протянула я та потерла потилицю.

“ Хто її бідненьку так залякав? Я все звісно розумію, доброчесність до праці, але не шляхом залякування. Вона ще дитина!”

Я підійшла до дівчини. Вона сильніше стиснула руки в кулак та напружилася. Простягнула до неї руку, але не очікувала бурхливої реакції. Вона заплющила очі, на яких почали виступати сльози, та впала на коліна й почала кланятись.

– Прошу, Ваша Високосте, пробачте! Я готова понести будь-яке покарання!

На це я широко розкрила очі. Але швидко отямилась та присіла навпочіпки. Обережно взяла її за підборіддя та підняла її обличчя. Дівчинка поглянула на мене переляканими темними очима, з яких градом лили сльози. Лодонею іншої руки витерла її сльози.

– Як тебе звуть? – майже пошепки спитала.

– Ч… Чунь…Чуньсяо, Ваша Високість. Але ви можете як завгодно мене називати.

– Та, що сміється немов весна. Гарне ім’я. Скажи мені, Чуньсяо. Хто наважився тебе так залякати? А якщо ніхто не погрожував, то чому ти мене так боїшся? Тільки чесно, – я не хотіла використовувати теперішній свій титул, але для таких випадків можна й скористатися.

– Я… я…, – дівчина все ще заїкалася та плакала. – В мене вдома залишились брати та сестри. Я пішла сюди працювати. Мені вистачило б бути лише служницею “зі”. Але мене приставили до наложниці Хуцзі. Як на наймолодшу, на мене скидали всі провини. А покарання були жорстокі. Коли наказали приставити до Вас прислугу, мене, як незграбу,  відправили, що б Вам нашкодити.

“ Це звісно більше, ніж треба, але пояснює ситуація. То наложниця просто хоче мені так надокучити. Але чи можна так просто вірити?  Довіряй, але перевіряй” – з цією думкою я підняла її спідницю з ніг та вжахнулась. Її ноги були повністю побиті та необроблені. На них виднілися як старі, так й нові рани від палиць та лоз.

– Лікаря, швидко! – крикнула я охоронцеві. Він швидко вибіг з кімнати. Я повернулась до Чуньсяо та взяла її за руки. – Можеш встати та підійти до крісла?

– Як я можу. Це Ваше місце.

– Тобі потрібно обробити рани, а на підлозі це незручно. До ліжка далеко, стілець незручний. Тому давай, – сказала я та допомогла їй піднятися й дійти до крісла. Як тільки дівчина сіла, в кімнату увійшов охоронець з літнім чоловіком.  Старець був в світло-сірому чанг-пао, на голові вище лоба вже видніється лисина. Зоставше волосся зібране в високу гулю та поверх зав’язано світло-сірою тканиною. Та з сивиною довга козяча борідка. Він тримав в руках аналог міні ретро кейсу-валізи. 

– Вітаю майбутню королеву, – промовив старець та вклонився.

– Оглянь її та оброби всі рани.

– Слухаюсь, – лікар ще раз вклонився та підійшов до Чуньсяо. Вона підняла спідницю до колін та припідняла ноги. Лікар розклав свої ліки та почав обробляти рани. Було видно, що дівчині боляче від ліків, проте вона терпіла і намагалася не подавати голос. Чоловік завершив з обробкою ніг та перев’язав їх.

– Чи є ще десь пошкодження?

Чуньсяо відвела погляд на підлогу й намагалась щось сказати. Схоже на те, що вона соромиться.

– Можете вийти з кімнати? Я сама оброблю її рани, – спитала я лікаря.

– Ваша Високосте, це моя робота, – відповів той.

– А вона молода дівчина. Як ти вважаєш, що відчуває дівчина, коли роздягається перед невідомим чоловіком? – схрестила руки на грудях. На це зауваження він йойкнув, вибачився та вийшов разом з охоронцем. Я підійшла до столу та взяла ганчірку, якою лікар промивав поранення. – Роздягайся.

Чуньсяо лише схвально кивнула та почала роздягатись. Коли останній елемент одягу був знят, вона повернулась до мене спиною. На спині була краща ситуація, аніж на ногах. Ганчірку намочила розчином та почала протирати спину. Легенько проводила по шкірі та дмухала на неї. Коли закінчила, нанесла мазь та перев’язала.

– Готово. Можеш одягатися, – сказала я та відійшла. Вона швидко вдяглася в своє вбрання. – А тепер слухай уважно. Відтепер ти – моя служниця і я не дозволю, щоб до тебе ставились, як до раба. Кожен, хто посміє завдати тобі шкоди, буде розцінюватись як замах на мене. Якщо щось не так, одразу докладуй мені. І не хвилюйся за свою сім’ю, бо від цієї миті ти й вони під моїм захистом. 

Чуньсяо заплакала. Але тепер вже не від страху, а від надії на краще життя. Вона знову впала на коліна та вклонилась лобом до підлоги.

– Дякую… Дякую Ваша Високосте… Я буду вірна тільки Вам по саму свою смерть.

“ Схоже, мені доведеться рятувати тут всіх. Але хто врятує мене?”