Від минулого нічого не залишилось
від KrapkaЕштон обрав для своєї зупинки маленьке містечко в штаті Монтана – Лівінґстон. Маленьке містечко, що нічим особливим не відрізняється. Вони прилетіли в найближчий аеропорт, а звідти доїхали поїздом. Зупинилися в місцевому готельчику при вокзалі. Взагалі то місто і справді нічим особливим не відзначилось. За винятком того, що Ештон тут народився. Ештон чомусь нікому це пояснювати не став. Він був певен, що розвідники докопалися, як Ештон пов’язаний з цим містом. Але також він був певен, що Мерін цього не перевіряла, як і всі його спутники. А він чомусь не поділився.
Та й не залишилось уже нічого від його минулого. Його навряд хтось тут впізнає. І… Ештон не знав і сам що він тут робить. Всі влаштовувались. А Ештон сказав, що прогуляється і вийшов з готеля.
Ноги самі привели його сюди. Ештон зупинився біля паркана. Будиночок був покинутим і недоглянутим. Всередині, мабуть, пустка. Ештон сперся об парканчик і став розглядати оброслий бур’янами двір. Він думав, що щось ворухнеться всередині. Але серце мовчало. Ззаду сколихнулась енергія зовнішнього середовища. Ештон усміхнувся і відгукнувся, огладив фігуру енергією. З-за кута вийшла Мерін, вигулькнувши з свого маскування.
– Ти стаєш делалі кращий в стеженні. – Усміхнулась вона.
– А ти в маскуванні. Раніше не доводилось ховатись? – Запитав Ештон, все ще розглядаючи будиночок на межі з руїнами.
– Ні. Раніше я ніколи не ховалася. Я завжди б’юсь відкрито. Але це цікавий досвід. – Мерін підійшла до Ештона, зупинившись за кілька кроків від нього. Ештон обернувся. І його серце пропустило удар. Мерін в футболці і шкіряній косусі, чорних джинсах і якихось масивних берцах, з туго зав’язаними косами, пірсингом у вухах, з чорними лінзами, що перекривали її незвичний колір очей. Здається щойно Ештон закохався знову. Їй не вистачає байка, хіба що. Це можна організувати. Мерін усміхнулась, і її хижацька посмішка вписалася в образ. Ештон теж усміхнувся. Він хотів зробити комплімент, але ніяк не міг видобути з себе розумні думки. Тож облишив ці потуги і просто підійшов до неї, обійняв, і біохвилями висловив весь свій можливий і неможливий захват.
– Розвідники так і сказали, що тобі це може сподобатись. – Засміялась вона. – Ти б хотів, щоб я була людиною?
Запитання вибило Ештона з колії. Він поглянув на Мерін в своїх обіймах уважно:
– Якби ти була людиною, ти б уже не була собою. Я не хочу втрачати тебе. Я навчився любити тебе такою, яка ти є. Тож я навіть і не думав ніколи про це. Але зараз розумію, що не хотів би змінювати в тобі нічого. – Ештон нахилився і поцілував її в очі: спочатку в одне, потім в інше. – Але, якби ти якось змінилась, то я, мабуть, все одно б любив тебе. Важко сказати, не знаю чому я так прикипів до тебе. З першої зустрічі… Це щось глибше ніж просто зовнішність. Я ж і не бачив тебе спочатку… І не знав я, що ти алубі. І про те, що ти маєш якісь здібності дізнався поступово. І на те, що ти королева мені було начхати. – Ештон почухав голову. – Просто ти мені усміхалась, а я це відчував. Душа відгукнулась, на твій голос.
Мерін уважно слухала Ештона. А потім усміхнулась.
– Це справжній дар. Вміти чути своє серце. – Вона потягнулася за поцілунком. І Ештон відповів. Вона ще якусь мить дивилася на Ештона. А потім перевела погляд йому за спину – на руйновище. Ештон зітхнув.
– Мій дім, кохана. – Сказав він і вказав на будиночок. – Хоча, зараз він, напевно, належить державі. Я числюсь мертвим, а наслідників немає.
– Хочеш зайти? – Запитала вона.
– Ні, насправді. Я хочу в інше місце. Але потрібно йти вночі. – Він усміхнувся і обернувся до своєї дружини: – Прогуляємось?
Вони ходили по старих вуличках, і Ештон підмічав, наскільки змінилось місто. Вони йшли по новим вуличкам, і Ештон розумів, що це не його дім. Вони йшли повз житло його колишніх друзів, але Ештон не бачив знайомих облич.
– Сам не розумію що я тут роблю. – Поділився Ештон. – Я не приїжджав сюди навіть після війни. І будинок ніяк не міг наважитись продати.
– Хм… Можливо просто прийшов час? Я пам’ятаю, що будучи главою клану, я теж приїжджала на ферму, що належала колись моєму хазяїну. І, якщо чесно зізнатись, покупка людей мене тоді мало цікавила. Зате я відвідала те дерево. – Ештон поглянув на неї і усміхнувся.
– Я теж хочу відвідати таке місце. – Усміхнувся він.
Так вони і гуляли до заходу сонця, перекусивши находу в якійсь забігайлівці. Мерін зацікавлено все розглядала. А Ештон розглядав її, поки вона їла хотдог.
А потім Ештон повів її на той пагорб. Просто ніби невеличка гора у парку посеред міста. Вони піднялися по туристичним доріжкам настільки близько, наскільки вдалося. А потім, продерлися крізь чагарники і опинилися поруч з цим обривом, що ніколи не зарозтав рослинами через велетенський оголений камінь. Вони стояли і дивилися на вечірнє місто внизу. Пориви вітру доносили звуки знизу, але запах був чистий і позбавлений людської присутності.
– Колись це був кінець міста, і дивлячись так вниз, можна було бачити місто цілком. Я завжди хотів спробувати як це – стрибнути. Я чомусь впевнений, що в медитації відчуття не ті.
Мерін прихнула сміхом.
– Мрії в тебе що треба. – Сміялася вона. Але Ештон не сміявся. Він дивився вниз, стоячи скраю. Заворожено дивився на вогники. Мерін поглянула в його обличчя через плече: – Можеш собі дозволити, звичайно. Але регенерація буде кошмарною.
– Хто сказав, що я збираюсь розбитися? – Скептично зауважив Ештон, перевівши погляд на кохану. Мерін усміхнулась. А Ештон знову поглянув вниз. І всередині піднялося якесь таке відчуття… Хвилююче, але це був не страх. Душа тремтіла, але це був не трепет. Ештон відчув притяжіння… Але це був не потяг. Ештон дивився вниз, відчуваючи, що знаходиться від цих людей незримо далеко, та це була не велич і не гординя, і навіть не самотність. Вітер обдував його обличчя і Ештон почувався вільним. Ештон ступив крок до урвища. А потім ще один малесенький, майже фізично відчуваючи, як окови, що втримували його від стрибка весь цей час рвуться, як масивний метал лускається, наче невагомі ниточки. Ештон зробив ще кілька швидких кроків, набираючи швидкість, відштовхнувся від самого краю, стрибнувши угору і кілька маленьких камінчиків зірвалося вниз з-під його стопи. В стрибку він обернувся спиною вниз, обличчям до Мерін і побачив її спокійну посмішку і розслаблену фігуру з складеними назад руками. А Мерін встигла побачити щасливу посмішку Ештона, наповнену свободою. Ештон падаючи, відчув, як скажені потоки повітря огорнули його з усіх боків. Він на секунду лише закрив очі. А тоді розвернувся швидко в польоті і створив величезний бар’єр над собою, з’єднаний малесенькою трубою з розвернутою всередину напівсферою, де і сів собі Ештон. Мабуть, можна було б придумати щось прикольніше, ніж парашут, але Ештон це не планував. Тож…
Пориви повітря його підхопили і понесли хрін знає куди. Ештон видобув з печаті енергію Рікона, заключив її в кілька бар’єрчиків-сфер під імпровізованим парашутом. І став дозуючи випускати. Окей, щоб піднятися потрібно збільшити масштаб. Тож Ештон зробив щось типу повітряної кулі, а всередині розкочегарив енергію Рікона. Так і піднявся. А тоді відштовхнувся і зістрибнув десь на гору, коли був плюс-мінус на рівні.
А тоді постояв ще кілька секунд, віддихуючись і вирівнюючи свій внутрішній світ. Хех… Воно того було варто. Ештон посміхнувся.
Знайти Мерін радаром, а потім продертися до неї крізь чагарники – проблемою не було.
Наступного дня вони рушили у путь.
Сумно було читати про рідне містечко Ештона, і про марну погоню за примарами минулого. Стільки всього змінилося, передусім сам Ештон, що зустріч із дорогими серцю спогадами вживу вже просто неможлива.
Виглядає як остаточне прощання Ештона.