Від любові до ненависті

Є багато видів кохання. Мало хто знає, що таке любов. З любов’ю все можливо та прекрасно. Любов неймовірна. Вона подібна наркотику. Ви залежні від цього. Я скажу ще дещо про любов. Любов і ненависть іде рука об руку.

  Тепло огортає мене, і я відчуваю її присутність. На цей раз вийшло. Я на місці. Тепер все буде добре. Тепер ми назавжди разом. Перед очима темно, але я відчуваю її пальці на щоці. Вона тепло погладжує її, як в дитинстві. Посміхаюся. Нарешті у мене вийшло. Я в раю. Або в пеклі. Або вони не існують, і я просто в потойбічному світі. Яка різниця? Головне – вона поряд, і тут нема ніякого Стайлса. Але чому я не бачу її?

– Ти де, мамо? – кричу в чорну пустку.

– Ти маєш жити, Луі. Ти повинен вижити, – її голос, ніби відлуння в густому лісі. Я обертаю голову в усі сторони в її пошуку. Але все марно.

– Ні. Я не хочу!

  Різкий холод і жахливий біль по всьому тілу. Розплющую одне око, і сонце ріже світлом, як ножем. Я  відчуваю, як моє тіло скам’яніло від холоду, і не піддається ні одна його частина. Кожний сантиметр зводять судоми від болю та холоду.

  Все та ж машина, майже заметена снігом, все той же пасок безпеки утримує тіло, все той же мороз за вікном, що так і не зміг вбити мене, але відморозив пальці. Абияк натискаю на кнопку і пасок відлітає. Падаю обличчям на кермо. Тіло не слухається. Сповзаю та намагаюся відчинити ручку. Не відчуваю рук – хапаюся зубами. Випадаю лицем в сніг. Піднімаю голову. Зараз ранок, день, вечір? Мінімальні знання з географії не дають змоги зрозуміти по сонцю. Треба було вчитися…

    В якомусь фільмі я бачив, що потрібно орієнтуватися на стовпи. Вони не можуть бути далеко від міста. В далині обриси одного. Повзу як гусінь, мені треба встигнути до заходу сонця, а то ніхто не помітить. Від постійного руху тіло трохи нагрівається, і я можу виставити лікті, підтягую решту тіла. В якийсь момент обезсилено падаю в сніг і не можу зробити жодного руху.

– Для чого мені це? Для чого мені повертатися?

  «Ти маєш жити, Луі». Але для чого? Моє життя більше не має ніякого сенсу. Зариваюся обличчям в сніг і міркую, що це місце може стати ідеальним останнім пристанищем. «Помста – хороший привід для життя». Маячня. Воскреснути і повернутися з того світу, щоб помститися? В думках випливає образ Гаррі, його посмішка, «ти моя сучка, Томлінсоне?», біль, ліжко, поцілунки, «я кохаю тебе, і ніяких але не існує», ранок, кафе, «я хлопець Гаррі», «обіцяй, що ми поговоримо». Ох так, кучерявий, ми ще поговоримо, не сумнівайся.

  Бачу низьке червоне сонце. Сутеніє. Мені потрібно встигнути. Біль ріже по шматкам. Повзу так швидко, ніби від цього залежить моє життя. Ох, я і забув – так воно і є. Коли сонце кидає останні промені на землю, я виповзаю на дорогу і махаю руками. Біля мене зупиняється позашляховик.

– Господи, що з ним сталося?

– До-по-мо…

  Чую знайоме пікання датчиків. Я не раз прокидався в такому положенні від передозу. До руки під’єднана крапельниця, і, скоріш за все, в ній є наркотики, бо сильного болю я не відчуваю, і подохнути десять раз підряд не мрію. Але тіло до моторошності слабке, я ледве заставляю розплющити очі. Мою руку тримає силует, я чую, як хтось всхлипує. Господи, будь ласка нехай це буде тільки не…

– Я ненавиджу тебе. Для чого ти зробив це з собою? – занадто гучно, ніби в  моїх мізках стоїть гучномовець.

– При..Зе…, -ніби біль все, що існує в цьому проклятущому світі.

– Замовкни. У тебе зірвані зв’язки і запалення легень, обморожені всі пальці і передозування. Лікарі в шоці, як ти вижив. Нахуя ти це зробив, Луі? – благаю всі надсили всіх всесвітів, щоб Малик перестав горланити.

  Мені важко тримати повіки розплющеними. Все що я можу – тяжко зітхнути. Він хапає мене за шкибарки.

– Я знаю, що ти хотів померти. Я знаю. У тебе в крові алкоголю і наркотиків доза несумісна з життям, – його очі скажені, такі різкі, що я не витримую, і повіки заплющуються.

– Про….бач, – ледве чутно хриплю.

– Ти ж обіцяв, – кидає моє обідране тіло назад на ліжко та сідає в крісло. – Ми ж домовилися, що все лайно розгребемо разом, – він падає обличчям в долоні.

  Мені соромно за ті переживання, що я приношу другу. Але важко навіть водити очима під повіками, важко дихати, не те що говорити, як би мені не хотілося заспокоїти його.

– Гаррі ледве з розуму не зійшов. Ти до смерті нас налякав. Він місця собі не знаходить.

Стискаю губи, показую долонею гусачка, щоб він замовк.

– Як мені знати, що ти не зробиш цього знову? – шепоче знервований друг.

  Заперечно хитаю головою. Він дає мені воду, і горлу стає легше. Я ледь заставляю себе видавити кілька слів.

– Дай аркуш, – пишу: «Не хвилюйся, у мене є причина, щоб жити».

– Гаррі?

– Ні, – фиркаю. «Більше не називай мене геєм». Він спочатку дивується, але тоді потроху до нього починає доходити.

– Що він зробив? – Зейн злосно зіщулюється.

«Я не хочу, щоб до мене хтось приходив».

– Але хлопці, вони ж…

«НІХТО»

– Якщо ти так хочеш, – він розгублено тре себе по стегнах та встає.

Хитаю головою, мовляв «розмову закінчено».

  Наступні  два місяці стають суцільним пеклом. Безкінечні аналізи, пігулки, крапельниці, антидепресанти, ломка, безглузді розмови з психіатрами про наркотики та суїцид. Я пройшов всі стадії лікування, випустіть нарешті з цієї буцигарні.

 Запевнити лікаря в тому, що я не збираюся вбивати себе, виявилося нереальною місією. Але два місяці хорошої поведінки, прийом всіх ліків по графіку і натягування нещирих посмішок дали свій результат. В понеділок вони виписують мене, витягнувши обіцянку про відвідування зібрань анонімних наркоманів, прийому ліків та регулярного відвідування психіатра.

  Нарешті цей день настав, і я виходжу на вулицю, дихаючи на повні груди, вішаючи собі імпровізовану медаль «вижив». В першу чергу, викидаю антидепресанти в урну, зі словами: «досить плавити мої мізки». Повільно крокую в напрямку дому Зейна. Я ніколи не повернусь в квартиру Стайлса. Навіть під дулом пістолета. Тому одразу прошу Малика перевезти мої речі.

  Разом з пакистанцем облаштовуємо мою нову кімнату, складаємо речі в шафу і розкладуємо постіль.

– Ти так і не збираєшся говорити, що трапилося? – він старанно складає плед, ніби я не помічаю, як він криво це робить і ніби не розумію, що зараз почнеться добровільний допит.

  Хитаю головою, відмовляючись, і намагаюся одягти постіль на ковдру. Завжди ненавидів це заняття, і мій «високий зріст» не допомагає. Брюнет підхоплює іншу частину ковдри і допомагає.

– Він дуже шкодує, Луі. Я не знаю, що сталося між вами. Але він постійно ревів та звинувачував себе.

– Мені не цікаво, – тепер я підтягую кожен краєчок постілі, ніби це найцікавіше заняття в моєму житті. Відкидає постіль в сторону і усаджує мене на ліжко. Сідає поряд та бере за руку.

– Ти можеш розповісти мені все, що завгодно. Я завжди тебе підтримаю, – він, як слідчий, заглядає в очі, неначе там розписаний повний звіт подробиць мого життя останніх місяців.

– Дякую. Я просто більше не хочу туди повертатися. Давай поговоримо про це не сьогодні, – витягую руку з гарячих долонь, усім видом демонструючи, що мене ця розмова не стосується.

– Просто хочу, щоб ти знав, я на твоїй стороні, – він продовжує, повністю ігноруючи, що я відвертаюся спиною і натягую ковдру до самих очей. –  Але ви дуже кохаєте одне одного. Вам не варто… – я не можу більше слухати про довбаного Стайлса.

– Якщо ти за мене, то більше не говори про нього, – бурчу під пледом. – Стулися, Зейне, я вже сплю.

– Добре. Я люблю тебе, чуваче, – Ісусе, коли ми стали сопливими бабами, а не пацанами з двору? – І я поряд, – підтикає куточки, цілуючи в лоба. У світі існують люди, які в змозі про мене потурбуватися. І чому я раніше не помічав цього? Вимикає світло. – Все буде добре.

– Я знаю. Обов’язково.

**********************

   Ранок починається не з кави. Він починається з істерики Стайлса. Як це мило. Все спрацювало швидше, ніж я очікував. Спускаюся на кухню. За столом сидять Зейн, Найл і Ліам, Гаррі спиною до мене біля вікна.

– Привіт, хлопці, – показую всі 32. Ніхто не в силах зіпсувати мій крутий настрій.

   Всі дивляться на мене, як на повернення Ісуса. Оглядаю їх та намагаюся зрозуміти, в чому справа. Підходжу до холодильника і хочу дістати пиво, як на мене кидається кучерявий. Він силою притягує моє тіло до себе, плаче і шепоче кудись в шию.

– Пробач мене, пробач мене, любий. Я все поясню. Я не встиг ск….

– Прибери його, Зейне, – різко обертаюся до Малика, не звертаючи жодної уваги на худе тіло, що висить на моїй шиї, і поглядом показую другу, що мої наміри максимально серйозні.

   Відчиняю холодильник і дістаю алкоголь, відкриваю зубами і осушую половину. Дивлюся на хлопців спокійним поглядом, наче на мені не вісить 70 кілограмів. Хлопці  шоковані. Малик нарешті доганяє в чому справа.

– Гаррі, я думаю тобі не варто, – він тихо підходить до сіамських близнюків. що утворюємо я і…це. Пакистанець тихо кладе руку на спину Стайлса.

– Ні. Я більше не відпущу його…, – він обціловує обличчя і тисне мене ще сильніше, – пробач, пробач мене…

  Допиваю пиво і йду до урни, тягну на собі цю коалу. Мені добре. Його гарячі сльози, що котяться під мій комір, гріють пусту душу. Але я вирішую, що пора закінчувати театр одного актора. Мені набридло це скиглення.

– Зейне, прибери його. Або я роз’єбу йому все єбало, – голос стає грубим, я чую в собі сталеві нотки. Я дійсно дуже дратуюся, і якщо він зараз же не відпустить мене, то буде ще тиждень захлинатися у власній крові.

   Зейн і Найл відтягують схудле тіло, він міцно чіпляється за футболку. Знімаю її, разом з руками Стайлса, і дістаю ще одну пляшку для перегляду вистави. Стайлс хапається за обличчя та ридає, осідаючи на підлогу, а решта намагається привести його в порядок. Ох, який актор. Та на нього оскар дрочить.

  Я не чую цього плачу, він просто гріє мій слух. Спокійно сідаю на високий стілець, наче переді мною не відбувається увесь цей цирк.

– Як ви дивитесь на те, щоб влаштувати сьогодні вечірку? – байдуже кручу пляшку в руках.

   Зейн піднімає кавові очі та вказує ними на цього клоуна, в манері «ти не вчасно». Пффф, малий плаче. Він це вміє, і часто користується своїми ангельськими оченятами, щоб грати людьми. Я навіть не здригнуся, якщо він прямо тут застрелиться. Відповідаю Малику одними губами: «мені похуй».

– Добре, влаштую все сам. Малику, з тебе алкоголь, з мене дівчатка, – закурюю, дістаю телефон і шукаю знайомі номера доступних дівчат.

  Ліам дивиться на мене, як на монстра. Тягне наверх Стайлса за руки.

– Давай, Гаррі. Ми трохи заспокоїмось. Луі не в собі. Йому потрібен час.

Малик сідає навпроти і сверлить злим поглядом.

– Ти впевнений у тому, що робиш? – він говорить зі мною турботливим тоном матусі. Але це останнє, що мені зараз потрібно

– Коли ти був проти вечірок? – скидую бровима, соромлячи його.

– Я не про це. Ти ж бачиш, він на зриві. Він і так себе винним вважає, – друг првільно пояснює мені. А я б з такими ж стараннями викинув цього актора через вікно третього поверху.

– Не розумію, про що ти. Зустрінемось увечері.

  Вибираю кращий костюм в гардеробі Малика та прасую його. Раніше це робив кучерявий, і заправляв постільну білизну, і готував, і мив посуд і…. ні, тепер цього гомика не існує в моєму житті. Луі Томлінсон повернувся. Нормальний, здоровий чоловік, натурал, з щетиною, любов’ю до футболу і жінок, а не сопляк, який вечорами вчив домашні завдання і дрочив на кучерявого хлопчика.

   До речі, про завдання. Я покинув університет і не збираюся повертатися в те місце, яке половину життя ненавидів. Сьогодні я піду в «Dream close» і буду добиватися повернення на посаду. Так, я повинен був приступити до роботи два місяці назад, але я збираюся показати всю свою чарівність, навішати цим вівцям макарони на вуха про роботу мрії і серйозні сімейні обставини.

  Приймаю душ, голюся, вкладаю волосся. Та я сам би себе трахнув. Одягаю туфлі Зейна і впевнено направляюся в знайомий офіс. Заходжу в кабінет управління кадрами і йду до найсимпатичнішої дівчини.

– Доброго дня, місіс, – читаю бейджик, – Кортні, – знаходжу в кишені найчарівнішу посмішку.

– Слухаю вас, містере Томлінсоне, – вона відповідає тим же.

  Воу, вона пам’ятає моє ім’я. У неї ж таких сотні. У неї в голові що процесор? Обдивляюся чорне волосся.

– Що ви робите? – дивується Кортні.

– Шукаю флешку, – торкаюся чорних локонів. Кучері – моя слабкість.

– Це мило, –  посміхається, схиляючи голову набік, – Але ні. Набір персоналу закінчився, і ви пропустили свій строк.

– Жаль. А я так сподівався. Хотів ходити на роботу і насолоджуватися твоєю красою, – нагло сідаю на стіл адміністраторки.

– Зі мною це не спрацює, – не піднімає голови, ледве стримуючи посмішку.

– Може хоча б номерок даси? – нахиляюся до обличчя, залишаючи міліметри між очами.

Стискає губи. Але раптом її очі розширюються.

– Що за пиздець, Кортні? Де мій блядський асистент? Через п’ять хвилин я маю бути на зустрічі. І якщо через хвилину біля мене не буде сидіти потрібна людина, то ти звільнена нахуй.

    Мила Кортні враз перетворюється в перелякану мокру кицьку. Я обертаюся – щелепа відлітає. Переді мною чоловік років 30-ти, з кінським хвостом кольору смоли до середини дупи в дуже дивному одязі. Це один з головних дизайнерів, з неймовірним довгим і незрозумілим іменем. Його блідно-сірі очі дохлої курки оцінюють мене.

– Це хто? – говорить, ніби я не стою поруч, упирається руками в боки і тицяє своїми ріжучими очиськами в брюнетку.

– Луі Томлінсон, працює у відділ розвитку. Молодий та перспективний. Ми якраз говорили про можливість роботи з вами.

Я підриваюся з місця і протягую руку цьому страшенному типові.

– Добрий день. Мене звати Луі. І я завжди мріяв з вами працювати, – мені майже не хочеться блюнути від того, як я облизую його персону і від того, що моя персона для нього не більше від мурахи в багнюці під його брудною підошвою.

  Він дивиться на мене зверху-вниз, як на лайно, розвертається та йде. Я посміхаюсь, повертаюся до дівчини з піднятими бровами.

– Ти прийнятий.

***************

  В конференц-залі повно людей, серед них можна чітко виділити дизайнерів. Хотілося б і мені вдягатися так, як подобається та зручно, наплювати на всіх, диктувати моду і не паритися в цьому тугому приталеному костюмі. Я сиджу біля свого нового начальника. Жан-Поль, Жан-Жак, Жабпак. Господи, та як його звати?! Понароджують та поназивають, а нам тоді мучитися.

  Роблю розумний вигляд, ніби щось шарю, і вслухаюся в кожне слово. Чесно кажучи, я мало що розумію. Іноді для вигляду киваю головою і роблю записи, коли пишуть схожі на мене працівники рангу понижче. Іноді «мій дизайнер» відкрито розглядає мене. Мені не по собі, я намагаюся виглядати неперевершено, але під його поглядом я, ніби голий.

  Коли черга доходить до Жака, Жана, Жан-Поля. Блядь, та як його? Він  ліниво розвалюється на кріслі і, наплювавши на всіх, повільно розповідає, роблячи вигляд, ніби його абсолютно не цікавить, що тут відбувається.

– Так от. Ми з Луі, – тицькає в мене пальцем. – придумали кілька ідей. Він розповість.

  Закидає ноги на стіл та обертається до мене, з хитрою усмішкою. Він підставив мене. Цей козел знає, що я абсолютно не в курсі ні про яку колекцію. Він просто забавляється. Хоче подивитися, як я вирулю. От же ж…

– Слухаємо вас, містере Томлінсоне, – звертається до мене  солідний чолов’яга в центрі столу.

– Доброго дня, – піднімаюся і відчуваю, як серце падає в п’яти, спина мокра. – Мене звати Луі.

– Ближче до теми, – перебиває мене кінський хвіст, посміхаючись ще ширше. Іноді 15 років за вбивство здається не таким вже і довгим строком.

–  Отож… Що з давніх-давен править цим світом? Звичайно ж, кохання. Але всі ми звикли бачити його, як щось прекрасне, гарне, неземне. Але, насправді, ніхто не хоче визнавати, що любов – отрута. І протияду не існує. Це психічне захворювання, від якого нема ліків. Просто збірка хімічних процесів. Якщо від раку та СНІДу знайшли який-неякий захист, то від любові за мільйони років ніхто так і не зміг вберегтися. Ми хочемо першими показати, як кохання, насправді, впливає на людей. Як розриває душу та тіло. Яким знищуючим та вбивчим може бути. Прирівняти це почуття до наркотику та показати залежність. Відкрити всю правду цього диявольського почуття. І ввести пропаганду проти любові.

  Кілька чоловік роззявили рота, і навіть Жак двічі задоволено хмикнув. Я впав на стілець і відчув холодну спину та тремтячі руки.

– Не погано, Томлінсоне. Про пропаганду, звичайно, хуйня. Але, для першого разу, піде. Не заздрю тому, кого ти покохав. Розкажеш про нього завтра по дорозі на зустріч, – він підіймається і виходить, навіть не дослухавши решти виступаючих.

  Ввечері ми дякуємо одне одному з Кортні тваринним сексом в туалеті офісу. І так закінчуються всі мої робочі дні протягом багатьох тижнів.

– Ти сподобався йому, – шепоче дівчина через стогони.

  Штовхаюсь в неї і хапаю за волосся. У мене давно не було сексу з дівчатами, і я не скажу, що в захваті. Але для розслаблення з пивом потягне.

– З чого ти взяла? – кусаю за шию, ховаючи в ній обличчя.

– Повір. Я знаю його, – вона скрикує, ніби її хтось різонув. Я навіть на кілька секунд зупинився, заглядаючи в обличчя. Але ці звуки вона видає від насолоди. Таке собі задоволення дослухатися їх.

  Ми закінчуємо майже одночасно. З моїх губ не зривається жодного стогону. Це трохи напрягає. Секс був схожий на… чашку чаю ввечері або чистку зубів зранку, або будь-який буденний процес, який ти робиш по звичці, без ентузіазму.

– Ти повинен бути завтра о 09.30, – цілує мене в щоку, і я з мерзотним відчуттям витираю лице.

***************

  Я сиджу в крузі людей та граю в «Правду або бажання». Гаррі дивиться на мене через всю кімнату сумним поглядом. Він декілька разів намагався поговорити, але я відштовхував його. Мені огидна його присутність, його голос, його погляди, його хустка на голові зеленого кольору. Я просто не хочу, щоб він був присутній в моєму житті. Коли на горизонті з’являється ця пика, я просто хочу врізати в неї. Відвожу погляд і бачу, що горлечко показує на мене.

– Правда чи бажання, Томлінсоне? – запитує дратуючий хлопчик років вісімнадцяти. Відповідаю, що мені нічого приховувати.

– Ти гей? – регоче надмінний мажорчик. Ох, ці дітки…

– Йобнувся, Біллі? – обурююся, ніби сумнів у моїй орієнтації  – це смертельний гріх. – Звичайно, ні. Я люблю цицьки більше всього на світі, – запиваю відповідь келихом скотчу.

– Тоді поцілуй Лейлу, – він тикає в сторону некрасивої дівки східної зовнішності, з монобрівкою і оливковим відтінком шкіри. Я впевнений, що бачив усики.

– Якого хєра? Це не по правилам, – мені не хочеться торкатися руками цього створіння. Серйозно, хіба хтось хоче цілуватися з кимось подібним? І половина натовпу кричить: «цілуй», а інша: «доведи, що не педик». І тільки одні губи стискаються в тонку лінію, коли зелені очі наповнюються сльозами. Я підходжу до неї та з’єдную роти. І мені до чортиків не хочеться робити цього, але усвідомлення того, що я цілую дівчину на очах у Стайлса наповнюють мене садистським задоволенням.

  Розумію, що якщо зараз не закінчу цю каторгу, то покажу всім все, що я випив та з’їв. Я роблю ще кілька рухів самими губами, щоб ці барани заспокоїлися і йду залити алкоголем свій стрес.

Зейн патякає з Найлом і одразу наливає мені склянку.

– Що сталося, бро? – регоче Малик.

– Мене заставили цілувати доньку Маджахеда, – витираю губи тильною стороною долоні, промиваючи рот пивом.

– Чому ти не відмовився? – хлопці заливаються сміхом.

– Вони вимагали доказів, що я не гей ось таким способом, – щось зовсім незрозуміле твориться у цьому світі.

– А хіба ти не гей? – пирскає від сміху Хоран.

– Замовкни, Найлер. Розуміється, ні, – застрибую на стіл між ними і кладу руки на плечі. – У мене є хороші новини. Я влаштувався на роботу.

– Гониш, куди, коли? – хлопці сиплють питаннями, я не встигаю за ними.

– В дизайнерську фірму. І тепер я помічник неадекватного генія, – гордо задираю носа.

– Та ти приколюєшся.

– Я серйозно, ірландець. Завтра мені на роботу. Тому пропоную надратися так, щоб завтра я цілий день жалкував про це.

   Ми вдаряємося келихами і знищуємо один за іншим, з криками: «за нову роботу». Всі затихають, коли в дверях з’являється кучерява макітра, а за нею Ліам. Видно, всі помінялися ролями. Тепер Пейн став нянькою Стайлса.

– Лу, будь ласка ми можемо поговорити? – знову цей вигляд побитого собаки.

– А ти можеш будь ласка від’єбатися? Ти дістав мене, – викидаю келих в мийку, вона розлітається.

   Намагаюся обігнути його, він хапає мене за руку і закидає на плече. Я б’ю його, хочу вирватися. Він несе мене на другий поверх. Кидає на ліжко.

– Ти вислухаєш мене, – нависає наді мною, махаючи вказівним пальцем. Я хочу видерти його і запихнути в його зад.

– ПІШОВ НА ХУЙ, – підіймаюся та йду.

– Я люлю тебе, Луі, – кидає вслід.

– Мені похуй, – не обертаючись.

   Розвертає та притискає до дверей. Жме зап’ястя і налякано дивиться. Упирається в лоб і ніжно шепоче.

– Я лише прошу єдиної нормальної розмови. Дай мені шанс пояснити, – заглядає в мене своїми слізьми, підіймає долоні до обличчя.

   Використовую можливість та б’ю зі всієї сили в живіт, він падає на одне коліно, хапаю за волосся.

– Ще раз мене торкнешся, і тебе не зберуть по шматкам, – відкидаю на долівку.

  Спускаюсь у вітальню і бачу цю чорну швабру. Мене верне від неї, але, чомусь, саме на ній мені хочеться вимістити всю злість. Чому він не залишить мене в спокої? Чим я не ясно виражаюся? Все що я хочу від нього – це почесати кулаки. Навіщо він липне до мене зі своїми розмовами?  Мені не потрібні його брехливі пояснення. Мені не потрібна його дитяча любов. Вона мені і даремно не здалася. Нехай засуне її туди, куди пхав йому Нік. А ще краще, нехай Нік її туди засуне. Хапаю брюнетку за зад і шепочу.

– Як кішечка дивиться на те, щоб помуркотати в іншому місці?

  Вона здивовано мигає оченятами, і я веду її на другий поверх, де на сходах чекає Стайлс. Його обіймає та заспокоює Пейн. І він його єбе? Вони бачать мене, і кучерявий виривається з рук, перегороджуючи дорогу.

– Не роби цього, Луі. Благаю тебе, – він тре носа кулаками. Голос зривається

– Відійди. По-хорошому, – ціжу крізь зуби.

   Дівка намагається вирвати руку, перехоплюю її ще міцніше, відштовхую розбитого Гаррі і тягну її наверх. Він влітає в кімнату одразу за нами.

– Не роби цього, Луі. Я знаю – ти ж не хочеш. Ти любиш МЕНЕ, – він кричить. А я хочу бити його, поки він буде в змозі лише хрипіти від болю.

  Я усаджую перелякану Лейлу на ліжко, повільно обертаюся та направляюся до нього, тяжко зітхаючи.

– Прошу тебе. Не треба, – він шепче, а з зелених очей крапотять слізки. Я різко хапаю його за волосся, кидаю за двері і зачиняюсь на замок. Він продовжує кричати та грюкати. Підключаю колонки до магнітоли і врубаю на увесь звук.

  Вона приголомшено показує на двері, а я навалююся на неї зі словами: «не звертай уваги, неадекватний фанат». Зливаю в неї всю злість та втому.