Забагато

Від дотиків хочеться сховатися. До них хочеться тягнутися. Пальців що водять по шиї; губ, що торкаються плеча; жорсткого краю стрічки, що затягується на зап’ястку; іншої стрічки, край якої лоскоче шкіру та стікає на живіт; другої пари рук, які лежать на стегнах; гарячого дихання на члені.

— Чого ти чекаєш? — питає Дзінь Лін в Лань Сиджвея, який тільки дивиться та дмухає на його член і нічого не робить.

— Милуюся, — відповідає Лань Сиджвей та посміхається, ця посмішка схожа на посмішку клятого Вей Вусяня, та чомусь від цієї думки збудження не зникає, а підсилюється, а всього й без цього забагато.

— Юна господиня кудись квапиться? — сміється Лань Дзін’ї та Дзінь Лін мститься йому, чіпляючись в руку, що лежить на боці. Сильно надавлює нігтями та сподівається почути зойк, проте Лань Дзін’ї лише кусає його там, де до цього цілував і цього також забагато. Всього одразу забагато.

Секс — це просто. В Дзінь Ліна звісно ж був секс. Він знає, як це працює, як грати у хмарку та дощик (що звичайний, що перевернутий). Тільки йому завжди здавалося що пестощі то якась дурня: торкатися, обійматися, ті ж поцілунки здавалися доволі безглуздою втратою часу. Бо треба ж зосередитися на конкретних органах та отворах, обміні енергіями та не витрачати її дарма.

Тільки Лань Дзін’ї й Лань Сиджвей схотіли не квапитися, сказали, що так йому більше сподобається. Дзінь Лін не певен. Це приємно, проте одночасно — цього занадто.

Все було нормально, доки з ним на ліжку був лише Лань Дзін’ї, він цілував його обличчя, а потім перемістився за спину й прийнявся за плечі і шию, м’яв пальцями боки й соски, і це відчувалося скоріш смішно та лоскотно, трохи збуджувало, коли проводив по якомусь особливому місці на ребрах — збуджувало більше, коли натискав губами сильніше та дражнив зубами шкіру, не кусаючи, а лиш погрожуючи.

А потім Лань Сиджвей закінчив грати, та звук циня все одно досі звучав у вухах. Якась музична техніка, можливо? Дзінь Лін хотів це спитати, але від подиху на члені думки скручувалися у спіралі та зносилися десь до стелі, туди ж куди підіймався дим пахощів. Голова йшла обертом, навколо було забагато гарячої шкіри та дотиків. Дзінь Лін заплющив очі та схлипнув.

— Тихше-тихше, ми поряд, — прошепотів Лань Дзін’ї на вухо. — Все буде добре.

Йому хотілося вирватися.

Йому хотілося кричати.

Йому не хотілося, щоб це закінчувалося.