Відчуття : кінець

— Тоору, знайомся. Це новий андроїд-охоронець Івайдзумі, особисто для тебе, як твій тілоохоронець. Нашому минулому охоронцю вже давно треба йти на безстрокову відпустку й замість нього в нас буде новий, надійніший.
— А як же його професіоналізм? Скільки він взагалі працював охоронцем? Йому ж тільки вкачали в мозок знання, а практики, мабуть, жодної, — закотивши очі, виразив Тоору.
— П’ять років, — перебиває його Івайдзумі.
— Не хвилюйся. Його задача це контролювати все рухоме та нерухоме, в особливості тебе, Тоору! Щоб ти більше не збігав вночі до якихось друзів!
— Та ну, мам… Ти знущаєшся? Тобі Акааші замало?
— Ні, крихітко, в Акааші інші справи є та йому немає часу няньчитись з тобою, а мені набридлі твої витівки.
— Я не підписувався на якусь няньку!
— Тоору, це ж заради тебе. В тебе це останній рік у школі, тому тобі треба навчатися краще, а ще у тата виявилися деякі проблеми з не дуже приємними людьми, тому тримати охоронця біля тебе знов-таки заради твоєї ж безпеки, — жінка щиро посміхнулася.
— Ну й котися воно все до чорта… — кинув рукою Ойкава з повною відсутністю ентузіазму.
— Я залишу вас. Знайомтеся. А ти, Акааші, пішли зі мною на кухню. Допоможеш.
— Гаразд, Ойкава-сан.

Акааші та мати Тоору покидають залу. АК500 розмірковує про запальність підлітка та саме те, що його батьки знов вирішують контролювати його ще більше. В сім’ї Ойкави всі були талановитими. Батько — інженер і довірене обличчя директора важливої компанії, мати — чудова вчителька в дитячому садку, сестра — танцівниця, а сам Тоору завжди полюбляв по-справжньому тільки музику, особливо гру на електрогітарі, та волейбол. Музика завжди була тільки його хобі та способом заробітку зараз через сварки в сім’ї, а життя він мріяв зв’язати з волейболом, але батьки вважали, що «безглузде відбивання м’яча» в жодному разі не пасує такому гарному, наче модель, чутливому до музики та охайному Тоору, яким він вже давно не є. Звісно він таким чутливим до музики й залишився, ще більш чутливим він став до людей і до самого себе. Він почав розуміти краще оточення навколо себе, розуміти слабкі та сильні сторони людей, навіть корисні для себе. Гітара — це круто, але Тоору не подобається завжди бути частиною «оркестру». Йому хочеться ним володіти, йому хочеться, щоб люди його слухалися і розуміли. А ще Тоору хоче спокою, бо він ненавидить своїх батьків. Він ненавидить слово «талант», бо через цей клятий талант до музики він не хоче закидувати волейбол. Зі своєї сім’ї йому подобається лише його прізвище. Кожного разу він уявляє, як гарно буде звучати «Професійний сеттер-волейболіст Ойкава Тоору!» і це змушує його хоч якось радіти, але причин не втикати пізно вночі через вікно на тусовки з друзями все одно не залишається, бо тільки там він знаходить собі підтримку.

Цікавість бере гору й Ойкава краєм ока починає розглядати зовнішність андроїда. Його одяг був дуже схожий по палітрі на Акааші : сірі, чорні, темно-сірі та світло-сірі великі квадратні візерунки були розташовані на його піджаку, підкреслюючи факт того, що він носить не звичайне вбрання, а зі спеціальним дизайном. Також ще інші деталі на одязі : краватка, краєчок кишень на піджаку, візерунок на руці, його серійний номер IW400 — лазурного кольору показували, що він андроїд. Його грубі руки мали гарний вигляд, а статура, для порівняння з людиною, була досить хороша. В цілому, Ойкаві він сподобався. Він виглядає надійно та з’являються сподівання, що знайти з ним спільну мову буде легко.

— Ви витріщаєтеся, — раптом видає андроїд.
— А? Я? Тобі здалося, — підліток відвертає своє обличчя в невеличкому соромі.

Ну, може знайти спільну мову все ж таки буде не так легко.

8 жовтня 2038, Токіо, Японія.

— Ні, я пам’ятаю Вас.

Звісно ж, як Акааші може не пам’ятати Тоору Ойкаву? Він завжди такий, наче життєрадісний, а насправді той ще бунтар, а його поведінка такою ж і залишилася за такий довгий час, поки вони не бачилися. І зачіска його все така ж, яка була. Шоколадне волосся зачесане в один бік. Сам він, здається, тільки но подорослішав.

— Хм, дивно, — чоловік схрещує руки у чорній шкіряній куртці, — мені здавалося, що ти вже запам’ятав, що я не люблю оливки та довго чекати.
— Знаю, але Ви не попередили мене про це, коли робили своє замовлення. Воно для всіх однакове, поки клієнт сам не попросить на якісь правки.

Тоору примружив свої очі, з підозрою дивлячись на Акааші, а потім знову почав :
— Мені байдуже. Нехай там перероблюють. Я. Ненавиджу. Кляті. Оливки.
— Як забажаєте, — беземоційно відповів андроїд, забираючи салат зі столу. Акааші ще раз кидає погляд на Ойкаву та починає йти в бік кухні на першому поверсі ресторану. Його думки чомусь саме зараз переповнені чимось, що він не може пояснити. Водночас щось неприємне та якесь байдуже. Замислившись, він не помічає, як летить кудись вниз. Вітер проноситься по його обличчю, а діод з нейтрально-блакитного перефарбовується на жовтий.

«Тебе я теж ненавиджу» — ледь чується йому.

А ще чується гуркіт посуду та неприємне відчуття липких поглядів багатьох людей у залі на собі. Акааші звертає увагу на щось, що у його програми скрипить, гуде. Його діод світиться червоним, одяг забруднений, хтось дивиться на нього зверху вниз. Він не розуміє, але, може, відчуває якесь відчуття.

19 червня 20хх, префектура Міяґі.

Насправді за п’ять днів Ойкава та Івайдзумі не дуже потоваришували. Вони намагалися, правда, але виходило протилежне. Коли андроїд поводився трохи жорстоко по відношенню з юнаком, йому хотілося кричати та битися, бо він в жодному разі йому не нянька й забороняти ховати алкоголь для тусовок у своїй шафі його особисте діло. Його бісили їхні дурні суперечки вранці щодо одягу, тому що Івайдзумі весь сніданок нагадував йому вдягнути шкільну форму, а не те, що подобається, щоб уникнути проблем у школі, які привернуть увагу батьків. Бісило ще, що він дійсно ніколи не звертає на нього уваги, як на людину, підлітка зі своїми почуттями, мріями, бажаннями, а слухає та виконує тільки те, що скажуть батьки. Дратувало, що кожного разу, коли настає ніч, вони відсилали андроїда на «нічне чергування», щоб Ойкава не вийшов зі своєї кімнати та не поперся на якусь зустріч з друзями. Це не дуже приємно, але підлітку байдуже. Може, через двері він не прослизне, проте в нього є вікно, а ще є дерево. Безглуздо? Так. Але це ймовірно спрацює.

На вулиці пізня літня ніч. Цвірчать цвіркуни. Івайдзумі стоїть у коридорі за дверима біля кімнати Тоору, притиснувшись до стіни та знаходячись у режимі сну. В коридорі темно, тільки лазурні деталі в одязі андроїда випромінюють легке світло. Якщо прислухатися, то окрім цвірчання можна почути тиху мелодію. Івайдзумі не впевнений, але, здається, це знову Тоору грає так пізно на електрогітарі, вдягнувши навушники. Андроїд потроху звикає до нового будинку, до його мешканців, до цього підлітка. Він постійно цікавиться у його батьків, в Акааші про слабкості та пристрасті юнака. Він йому, звісно, не нянька, але не може дозволити порушувати сімейні правила : жодних походів на вечірки до друзів без дозволу, жодного алкоголю, сигарет, дівчат, волейболу вдома і ще чогось, що там ще подобається Тоору та, що може спричинити будь-які незручності. «Роби, що хочеш, але не вдома та не вночі.»

З режиму сну Івайдзумі змушує вийти дивний і різкий гуркіт, що пролунав десь приглушено в кімнаті підлітка. IW400 відкриває очі, дивиться навколо себе, дає собі кілька секунд на прихід до тями. Гуркіт знову не чується, тому андроїд притуляється вухом до дверей.

— Ойкава-сан?

У відповідь тиша. Знову чутна лише тиха мелодія з навушників. Івайдзумі робить глибокий вдих, а потім опускає руку на дверну ручку. Його внутрішня частина долоні блимає лазурним кольором, а кнопка на ручці змінює свій колір з червоного на зелений. Тоору завжди зачиняє свої двері так, що їх можна відкрити лише спеціальною карткою, яку можна взяти в адміністративному кабінети біля спальні батьків, але він навіть не здогадувався про подібну здібність андроїдів, взламувати легку електроніку. На відміну від Івайдзумі, Акааші таке не використовував у особняку, бо не було потреби. Він усього лише кухар.

Івайдзумі різко, проте майже беззвучно, заходить в кімнату. На ліжку немає нікого, лише навушники, увімкнений ноутбук, з якого грала музика та відкрите настіж вікно. Легкий вітерець роздуває його світло-сірі штори. Андроїд вивчає кімнату швидким поглядом, помічаючи купу розкиданих шкільних зошитів на полу. Здається, Ойкава щось шукав. Помічає далі ледь зачинену шафу та одяг, який стирчав з неї та розкидані дві пари шкарпеток. Вивчаючи килим на підлозі, Івайдзумі помічає брудні відбитки від взуття. Придивившись ближче до них, в андроїда одразу випливає в голові образ чорно-білих кросівок Тоору, які мали таку підошву. Вище килима, на підвіконні, Івайдзумі помічає перегорнутий з горщика маленький сукулент і трохи розкиданої землі навколо. Склавши всі частини та елементи на місці злочину, Івайдзумі ще раз програє у своїй голові події :

Тоору сидів у своїй кімнаті та спеціально включив музику в ноутбуці до підключених до нього навушників, щоб інший шум був не таким чутним; Потім він, дуже ймовірно, шукав щось у своїх зошитах, або випадково зіштовхнув стопку на піл; Ще пізніше пішов перевдягатися у вуличний одяг і взуття, яке не було помитим після школи; Через брудне взуття на килимі залишилися відбитки; Зіштовхнутий кактус на підвіконні; Останнім, що зробив Ойкава це було вилізти з вікна на дерево та спуститися вниз.

Спроєктував у своєму мозку голографічний вигляд цих подій, Івайдзумі підійшов до вікна, сперся на підвіконня і зазирнув на зовню.

— Та шо ж ти, блять, будеш робити! — не дуже голосно вигукував Тоору, сидячи внизу на травичці.
— Ойкава-сан? — здивовано запитує андроїд.
— І… Іва-чан? — не менш здивовано юнак дивиться на брюнета.
— Що Ви робите?
— А ти, що робиш!? А, хоча, — він чухає потилицю, — я занадто голосний, здається. Це не спрацювало.
— Ойкава-сан, Вам терміново потрібно повернутися до своєї кімнати, поки я не підняв на вуха Ваших батьків.
— Оке-ей, — Тоору кілька секунд сидить мовчки, посміхається, дивлячись у вікно, де стоїть темний силует андроїда, а потім швидко підривається та біжить кудись вперед, зникаючи з поля зору Івайдзумі.

IW400 стрімко вилізає з вікна та хапається за дерево, міцно тримаючись, щоб не впасти. Він за лічені секунди вибудовує собі найшвидший шлях та найшвидші рухи, щоб наздогнати «злодія». Погоня за кимось — це в нього не вперше, тому він дійсно встигає наздогнати Тоору, коли той був ледь не біля воріт. Він хапається за рюкзак на його спині та парубок різко падає назад, прям до ніг брюнета. Той стоїть, дивиться на нього, нічого не каже, лише слідкує за його обличчям і відчуває, як його дихання приходить до норми.

— Ви впевнені, що хочете й далі втікати від мене?
— Хах, — хрипить він, — а ти дійсно професіонал у своєму ділі раз кажеш такі впевнені речі, — Тоору посміхається. Він вивчає риси обличчя брюнета, вид на які відкрився завдяки ліхтарю біля воріт. Вони все ще виглядають серйозно, але юнак до них трохи звик, тому лякаючими вони зовсім не здаються. Потім він підіймається та сидить на холодній траві, яка в темряві здається не соковито-зеленою, а більш блакитного відтінку, — Мабуть, не буду. Принаймні не сьогодні, тому що ти пошкодив дуже дорогоцінну річ, Іва-чан. Дуже, — юнак показує поглядом на свої розідрані об дерево та землю коління та руки.
— Отже, цю річ треба підлатати.
— Ви всі андроїди такі… Спочатку калічите, а потім рани залікуєте іншим?
— А чому ж калічимо? Це була Ваша ідея втекти з дому та ще й через вікно, а потім впасти з нього та далі втікати від мене.
— Ну… Це… Ти не зрозумієш. Це підліткові речі.
— Авжеж.

***

Після тієї ночі, мабуть, змінилося все. Всі дрібниці стали чимось більшим, перестали бути дрібницями зовсім, почали мати сенс. Невпевненість з кожен днем зменшувалася. Слова почали здаватися глибше, а деякі особисті речі та звички почали розширювати свої кордони. Скучне чергування Івайдзумі змінилося на розмови вночі під музику гітари у кімнаті Тоору. А розмови ці ставали все дедалі відвертішими.

Існують мрії, бажання, цілі, але підліток все одно женеться за тим, щоб вразити когось, щоб на нього звернули увагу. І це працює. Він пише своїм друзям «добраніч», а потім підходить до дверей, з нервуючим диханням відчиняє їх, щоб побачити перед собою темне волосся та очі, сказати їм, що ти не можеш заснути. І Ойкава знає, що він може покликати його о другій ночі, розповісти про власні почуття, просто виговоритися, навіть, якщо той не зможе дати порад, але зможе вислухати. Йому достатньо, щоб він сидів поруч біля нього в тиші, поки Тоору не засне. Але Ойкава завжди знав, що без темряви зірки ніколи не засяють.

31 грудня 20хх, префектура Міяґі.

Сніг холодний, повітря взимку теж. Долоні власні можуть зігріти лише чиїсь дотики, дихання, або теплий одяг чи рукавички.

— Я лише виконую свою роботу.
— Знаю, бо я твоя робота, — підліток натягує на себе посмішку, знімаючи з себе шарф.
— Ох, Тоору, Івайдзумі, ви повернулися! — ласкавим тоном говорить жінка.
— Ну, як бачиш. Я змерз насправді дуже. В нас є випити чогось гарячого?
— Акааші! Зроби Тоору каву, будь ласка, — кричить вона на кухню.

Гаряча кава насправді дуже допомагає зарядитися енергією та зігрітися. Ойкава сидить на дивані й дивиться телевізор. Біля нього сидить IW400 і вони щось обговорюють стосовно свят, які скоро настануть. Юнак із шоколадним волоссям перебирає пальцями ворсинки на білій ковдрі, що постелена на дивані. Це доволі м’яко та приємно, враховуючи те, що ковдра дорога, але ще приємнішим здається випадковий дотик пальців, через який діод Івайдзумі повільно блимає, але залишається нейтрального кольору. Тоору трохи соромиться, а брюнет хоче потриматися за руки.

— До нас гості скоро прийдуть. Давай пізніше? — тихо промовляє з ласкавою посмішкою він і Івайдзумі відпускає його руку, киваючи.

Новорічна вечеря пройшла дійсно затишно та галасливо. Тоору жартував з усіма гостями, інколи кидаючи погляди на андроїда, що стояв в коридорі. Йому дуже хотілося, щоб той приєднався до них, відчув цю справжню новорічну атмосферу, відчув цей домашній вайб, але поки що він міг їм дозволити лише разом наряджати ялинку. Івайдзумі сказав, що йому цього достатньо, але Ойкава все одно пообіцяв, що наступний рік буде краще.

***

Заходячи, він прикриває двері, включає світильник на тумбочці, поки гірлянда на його стіні біля ліжка мерехтить різними кольорами та освітлює обличчя. М’які, обережні, лагідні дотики зі спини юнака здаються ще приємнішими. Гаряче дихання за вухом заспокоює і водночас збуджує почуття в собі. В улюбленому новорічному светрі Тоору спекотно, тому він знімає його, щоб не заважав. Обличчя червоніє і заливається світлом теплого відтінку від світильника поруч. Івайдзумі нахиляється, роблячи тінь перед ним, стоячи на колінах на ліжку. Знову гаряче дихає, приємно доторкається. Підлітку здається, що електричний струм проноситься по ньому від дотиків. Здається, що він сам почувається не людиною, а кимось або чимось іншим. Настільки розум затуманений, відданий моменту. Тоору витягує руки та торкається шиї брюнета, притягуючи до себе, щось шепоче на вухо.

— Іва-чан, зі святом, — тихо промовляє він.

Десь за вікном вітер співає свою пісню поки кімната наповнюється теплим повітрям і солодкими голосами. Гірлянда спокійно блимає, десь чуються кроки, які зараз здаються не важливими. В думках лише чиясь турбота, солодкі дотики та ласка. Чується клацання дверної ручки.

8 жовтня 2038, Токіо, Японія.

— Ви хотіли мене бачити? — заходить до кабінету Акааші, а двері автоматично зачиняються.
— Так, хотів.

Андроїд оглядає кабінет адміністрації, наче вперше. Він буває в ньому дуже рідко, але списує це на деяку нестабільність у своїй програмі. Мабуть, через це він не пам’ятає його досконально.

— Ака-а-аші, Ака-а-аші, — дуже дивно і з посмішкою в кінці протягує чоловік. Чомусь це протягування з його вуст не викликає в нього жодних позитивних почуттів. Він швидко окидує кімнату поглядом і помічає низьку дівчину в чорній сукні, яка до цього сиділа в залі, — хіба ти не знав, що з відвідувачами ресторану треба обережніше? До нас сюди ходять звісно й звичайні, але також ходять і важливі люди. Цій пані не сподобалася твоя груба поведінка, а ще я отримав скаргу на тебе від молодого чоловіка.

— Вибачте, але-
— Жодних але, — він знову посміхається, але зовсім не привітливо, — андроїдам слова не давали.

Акааші відчуває знову на собі липкий погляд, а потім його чутливі датчики дають сигнали про біль. Йому влучили в обличчя, від чого той похитнувся.

— Ви.. Вибачте? — кахикаючи, каже він.
— Ти знову робиш мені неприємності, а ця пані ще й заплатила мені за виховну бесіду з тобою.
— Це не законно.
— Проте приносить прибуток, — каже він та вдаряє андроїдові в живіт кулаком, а потім знову в обличчя.

Він не розуміє чому. Навіщо?

Пані стоїть, знімає це на відео та легенько сміється.

— В інтернеті багато переглядів набирає, коли андроїд пручається. Ти так можеш? Як ось ці от… Девіанти? — каже дівчина.
— Звісно він може. Це наказ. Роби мені будь-що заради контенту, залізка. Ти нічого корисного не вмієш та, може, хоч це зробиш!

Невже він тут і закінчить своє існування? Хоча, йому повинно бути байдуже. Його існування нічого не варте. Його існування нічого не означає. Люди для нього нічного не означають так само як він для….

Хіба він дійсно щось означає для нього?

1 січня 20хх, префектура Міяґі.

— Якого біса ви тут робите? — раптово чується низький чоловічий голос. Двері відчинилися різко, голосно, вдарившись об стіну, — Тоору, ти зовсім з глузду з’їхав!?

Підліток запанікував. Він був впевнений в тому, що зачинив двері, а тепер його кохання він не зможе пояснити. Він взагалі не впевнений, що для інших це так само як і для нього «нормальне кохання». Івайдзумі різко відійшов від парубка, ставши поруч біля ліжка, поки той накидував на себе знятий светр.

— Я можу все пояснити, тату! — панікуючи промовив він.
— Де. Довбанні. Гроші?

«Гроші?»

Діод андроїда заблимав жовтим.

— Притормози… — кароокий примружив брови, відвів руку від себе, заперечуючи слова чоловіка, — Які гроші?
— Гроші! Мої гроші! Гроші з моєї картки! — він стиснув кулак і ввімкнув світло в кімнаті, — Ти, виродку, як ти смієш брехати мені в очі?
— Я… Я не розумію… — по його голосу стало зрозуміло, що він почав нервувати.

Чоловік підійшов до сина та схопив його светр руками, тягнучи до себе і змусивши парубка піднятися. Його очі були переповнені злістю та гнівом.

— Я вбив би тебе прямо тут і прямо зараз, невдячний ти покидьок!
— Я тебе ненавиджу, — так просто каже підліток. Він, мабуть, в думках казав це вже тисячу разів, але ніколи ще не міг сказати цього вголос. Він дійсно ненавидить своїх батьків, він ненавидить їхній контроль та обмеження, що вони роблять йому.

Парубок відчуває, як його щока починає пекти від удару.

— Заткнися! Кажи мені тільки, де ті кляті гроші! Куди ти їх дів!?
— Я не знаю, що за гроші! — переходячи на крик, вигукнув Тоору. Він не був впевнений, що його батько взагалі чує його. Він впевнений лише в тому, що той ніколи його не чув.
— Ні! Все ти знає-
— Він не знає.

Після цих слів атмосфера в кімнаті змінюється. Чоловік відпускає підлітка та здивовано дивиться на андроїда. Акааші стоїть у дверному отворі, окидуючи кімнату поглядом. Його погляд, як і завжди, залишається холодним, тому ніхто не має сумнівів щодо правдивості слів, що він сказав. Він каже це, як факт.

— А хто знає? — нервово, намагаючись приховати агресію, каже Ойкава старший.
— Івайдзумі.
— Що? — перелякано запитує підліток, примружуючи брови.

Чоловік кілька секунд вагається, а потім підходить до IW400.

— Навіщо тобі мої гроші?
— Це було заради безпеки Ойкави Тоору, я його тілоохоронець.
— Безпеки?… Що ти верзеш?  — він легенько вдарив андроїда кулаком в плече, щоб той похитнувся.
— Івайдзумі… Чому? — обличчя Тоору змінилося на бентежне, сумне.
— Я підслухав розмову в тому парку та дізнався, якщо вчасно не виплатити їм гроші, то у Вас будуть проблеми.

— З ким ти зв’язався вже? От лайно. Сімнадцять років, а мозку немає!

— Я міг би й сам розібратися, — проігнорував батькові слова кароокий, — В борг гроші брати ризиково, але я скоро мав знайти ще гроші, щоб виплатити їх…
— Ви не встигли б.
— Івайдзумі, — Тоору підійшов до андроїда, досі не зважаючи на чоловіка поруч. Він вважав, що вже немає сенсу приховувати те, що брюнет йому не байдужий.
— Так, Ойкаво?
— Всі андроїди йдуть проти своїх власників та крадуть в них гроші?
— Тільки я.

Ойкава сумно посміхнувся та взявся однією рукою за голову. Коли андроїд каже такі речі, то шлунок парубка робить кілька переворотів. Він не був впевнений, що зміг колись би відчувати щось подібне до штучної людини. Але для нього він не «штучна людина». Для нього він просто Івайдзумі. Для нього він…

— Іва-чан? Про що ти замислився?
— Я хотів…
— Що хотів?

В цей момент Тоору відчуває злісний погляд на собі. Обертаючись, він помічає чоловіка, який наставив пістолет на Івайдзумі. Парубок знову піддається паніці. Перше, про що він думає це загородити андроїда собою, але він вагається. Івайдзумі розуміє його майбутні дії, тому відштовхує парубка від себе. Спритним рухом він наближається до чоловіка, поки той намагається влучити в андроїда, роблячи два постріли. Один з них трохи чіпляє ліву ногу Івайдзумі. Він бере його руку та підносить за спину, забираючи пістолет. Івайдзумі відходить, але наставляє тепер зброю на нього.

— Хочеш мене вбити? — гнівно запитує чоловік.
— Мені б цього не хотілося.
— Тобі нічого не можна хотіти. Ти повинен виконувати накази! Віддай зброю, хутко!
— Я не можу.
— Тоді віддай мої гроші, я не знаю, будь-що!
— Це… Не вирішить ситуації.
— Д-давайте якось обійдемося без зброї? — нервово каже підліток, його руки трохи тремтять, погляд опускається на рану Івайдзумі, з якої трохи стікає тіріум через чорні штани.
— Ойкаво, сьогодні від проблеми не втекти, — каже йому брюнет.
— Я не тікаю! Якщо ти щось зробиш з Іва-чаном, — він показує пальцем на батька, — то роби й зі мною!
— Ти покидьок, але твоя мати не дозволить мені зробити з тобою щось.

Івайдзумі повільно йде до стіни, оглядаючи всіх в кімнаті. На обличчі чоловіка виступив піт, він не був впевнений, чи дійсно андроїд вистрелить в нього. Як би він не розкидувався словами, але все одно він не хотів, а ні вмирати, а ні щоб хтось йому нашкодив. Івайдзумі притулився до стіни та почав сповзати вниз, тримаючи зброю перед собою. Сівши на підлогу, він перевів погляд на парубка.

— Підійдіть, будь ласка.

Ойкава послухався та повільно підійшов до андроїда. Присівши навшпиньки, він подивився задумливо на нього, в його темні очі.

— Що ти задумав?
— Нічого такого.
— Ти поводишся дивно…
— Я просто зрозумів, що, мабуть, нам ніколи не бути разом.
— А як же наша обіцянка провести наступний Новий рік разом?
— Я не зможу її виконати.
— Ми, ну… Втечемо? — Ойкава простягає свою руку та їхні з Івайдзумі долоні зчіплюються.
— Не цього разу.

Івайдзумі мовчки переводить погляд на зброю, а потім на Ойкаву знову.

— Ти збираєшся…?
— Ні.
— Я не розумію.
— Я не впевнений, чи досі розумію це почуття, але я кохаю Вас, Тоору. Ви дали мені змогу почуватися людиною.

В сонячному сплетінні підліток відчуває тепло. Його пальці трохи колють на кінцівках, а дихання збивається. Він дивиться глибоко в очі брюнетові, не помічаючи нічого іншого навколо себе.

— Я те-
— Я помилка в програмі. Мені тут не місце, я нашкоджу Вам, намагаючись захистити.

Після цих слів Івайдзумі відштовхує парубка та наводить зброю на себе. Він дивиться в очі Ойкаві.

Він не встигає щось зробити. Не встигає зупинити Івайдзумі.

В кімнаті лунає різкий звук від пострілу. Його залізне тіло пошкодилося, куля влучила в його акумулятор на грудині, трохи тіріуму вибризнуло на поверхню, забруднивши підлогу та одяг.

Ойкава падає на коліна, тремтячи. В його вухах досі лунає гудіння від пострілу, в його мозку досі залишилося зображення від темно-зелених очей брюнета. На його власних очах виступають сльози. В істериці він вигукує ще кілька разів його ім’я, вдаряючи кулаками підлогу. Будь-які дотики до Івайдзумі вже нічого не роблять. Його штучне тіло вже охололо, оскільки функції життєзабезпечення припинили працювати після влучення в «саме серце».

Це кінець. Він може повірити в це.

Він не знає скільки хвилин вже просидів на підлозі біля Івайдзумі, з думок і відчаю його виводить лише голос Акааші.

— Час смерті моделі IW400 двадцять дві хвилини на другу. Адресу надіслано.

Ойкава обертається на нього, бачить, як його діод блимає нейтрально-блакитним кольором. Він підіймається та підходить до нього, чіпляючись за його одяг. Погляд підлітка був впереміш зі злістю та сумом.

— Ти все бачив, але нічого не зробив. Ви ж зроблені обидва з одного й того ж, — він набирає кисень в легені, — Чому ти нічого не зробив? — переходячи на крик каже Тоору, — Чому!? — він трясе його за сорочку.
— Його б все одно деактивували.

Він тяжко дихає, знову намагається стримати власні сльози, відходить від андроїда.

— Іва-чан був люднішим за всіх вас тут. І ти… Акааші. Ти такий же самий, як би ти не намагався це приховати.

Йому хотілося відповісти : «Ні, я інший.»

Але тепер Акааші не інший. Акааші такий же самий. Він боїться таким бути. Його спогади перемішалися з реальністю. Він не знає, що йому робити. На його тілі досі відчувається легка пекучість, але він не розуміє, чи то від Ойкави, чи то від адміністратора.

— Чому ти нічого не робиш? Я тобі на-ка-зу-ю!

Він ще отримує декілька ударів по собі, а потім розуміє, що йому боляче. Йому прикро, що він не людина, яку всі поважатимуть, а якась залізка. Його б’ють штовхають, але він нічого не може зробити, йому не можна. Йому боляче не зовні, а всередині. Його вдаряють у живіт знову і знову. Він розуміє, що спереду нього величезна стіна, яку він чомусь не може подолати. Він хвилюється, що за тою стіною нікого не буде, він буде сам. Повітря у його компресорі десь всередині неприємно стискається. Його уявні кістки продовжують гудіти, а голова підкидає якісь спогади, їхні уривки.

«Не тримай в собі нічого та ніколи не мовчи й завжди дій. Я ж не зможу тебе постійно захищати…»

І Бокуто має рацію. Він не зможе його постійно захищати, ніхто не повинен його захищати. Андроїди не настільки тендітні машини, як люди.

Він більше не терпить. Він діє. Ця стіна в його голові ламається, а її уявні обламки кудись летять. Бокуто завжди казав, що треба давати відсіч тим, хто тебе скривдив, бо це справедливо. Акааші втомився від цього несправедливого світу.

Він штовхає чоловіка, хапає з вішалки чиєсь темне пальто та різко підходить до дверей. Поки чоловік намагається піднятися, він відчиняє знайомим вже способом зачинені двері, а потім біжить. І біжить він так далеко, як може. Він не хоче, щоб його і так штучне життя руйнували ще більше. Він думає, що не гідний всього цього.

Так. Ойкава теж мав рацію. Він такий же самий, як і Івайдзумі. Йому боляче від того, що він міг щось зробити 6 років тому, але нічого не зробив. Йому тепер страшно згадувати той випадок і самого Івайдзумі.

Він біжить вулицею не знаючи куди. На його штанах та туфлях вологі краплі від калюж на асфальті. Сьогодні був цілий день дощ. Зараз він закінчився, але Акааші почувається себе так само як і похмуре небо. Темне, загадкове, сумне, таємниче. Чорна хмара боїться зникнути, розчинитися у світлі місяця на нічному небі. Величезні, абсолютно незнайомі багатоповерхівки з різнокольоровими білбордами приводять Акааші в смуток. Вони всі такі яскраві. І йому не хочеться розчинитися в їхньому світлі. Йому хочеться десь зникнути, провалитися під землю.

Блукаючи майже годину, він зупиняється біля ще однієї багатоповерхівки. Це була дуже висока будівля, але вона здавалася йому такою ж самотньою, як і він сам. Він присів на лавку біля під’їзду, провів руку по вологому волоссю й схилився над колінами, спершись на них ліктями, порожньо дивлячись в асфальт між своїх ніг. Жовтневі ночі були вже доволі морозними, тому сидіти пізно ввечері на лавці було холодно. Після того, як зникла його стіна, йому стало легше дихати, але мороз пробирав по його штучній шкірі до самого кінця. Здавалося, що йому стало ще важче існувати, бо тепер він по собі відчув, що таке бути вільним. Але він не знає, як саме правильно бути вільним. Чи це те, що він шукав?

Біля себе він почув тихі кроки по калюжах та вологому асфальті. Невисокий і худий, скоріш за все, парубок підійшов до андроїда, що намагався зігрітися в пальті. Брюнет підняв голову на нього. Це був темний провулок, але риси його обличчя він розгледів. Йому не вперше доводилося з кимось бачитися ввечері або вночі, намагаючись розгледіти співрозмовника. Хлопець мав волосся середньої довжини, заплетене в необережний хвіст позаду. Він був брюнетом, але кінцівки його волосся були пофарбовані в теплий відтінок блонду. На його руках сидів рудий кіт, на якому був спеціальний котячий одяг. Очі кота були коричневими, такими, як у парубка,з золотим переливом. Він оглядає Акааші, а потім дістає однією рукою свій телефон, світячи ним в обличчя андроїду.

— Тобі пощастило, що я запам’ятав, як ти виглядаєш, — він починає йти до дверей під’їзду, — Пішли за мною. Зігрієшся.