Відпусти

Тепер Гаррі приходив щовечора. А я необачно звикав.  Звикав зустрічати міцними обіймами, годувати вечерею, читати вголос ідіотські статті з “Віщуна” за чашкою какао, накидувати коц на його плечі, якщо сум давив і витискав його на терасу.

— Зимно, — загортаю добряче, зігріваю заклинанням. І дивлюся разом із ним на лисий та місцями рудий ліс, обхопивши його руками, вмостивши підборіддя на його плечі. Не дивись у відповідь, старий космач. Яким би рудим ти не був, він усе одно мій.

— Ми усі зустрінемося по той бік, як гадаєш? — зітхання рветься з грудей саме. Може, ти й зустрінешся зі своєю Візлі, та мої гріхи поведуть мене іншим шляхом.

— Мене цікавить тут і зараз. А зараз тут дуже холодно. Ходімо в дім.

Біля каміну мені спокійніше, та все ж крижані руки хочеться зігріти. Такі холодні пальчики, Мерліне…
Дай мені твої руки, я зігрію їх у своїх рукавах, притисни свої долоні, тримай мене за передпліччя, а теплий светр огорне тебе м’яко, і стане тепліше.

Зустрілися поглядом… Що?
Тягне мене на себе. Я ж і так поруч. Ні, треба ближче. Мій тактильний хлопчик, гладить мої руки в рукавах, аж очі заплющуються самі. Та я борюся. Бо треба бачити тії прекрасні очі, трохи здивовані навіть, наче він впізнає мене чи вперше бачить. І ось я зовсім близько, він торкається носом моєї щоки, і я закипаю. Кров піниться й широкою хвилею лине по венах. Він роздивляється моє обличчя, проводить носом по родимках, цілує кожну, і я не взмозі… Повертаюсь і ловлю у свої тенета. Нарешті… Я наче наркоман, якому треба збільшувати дозу, і усе тяжче дотягнути до наступної. Не знаю, як так повернулося життя, та я щасливий. Щовечора  лікувати його своєю любов’ю. Хай чує, як б’ється моє серце. Бо то для нього.
Він тоне від моїх палких цілунків. Бо я палкий, божевільний у бажанні відчути його.

Так нападати не можна. Ми ж не про це. Просто мене приклеює і трусить, немов під напругою, і треба дуже постаратися, щоб відірватися, насилу перевести подих, відпустити руки у своїх рукавах, бо вже теплі.
Все добре, він тут, не треба тиснути.

А Гаррі дивився проникливо, знайомлячись із закоханим мною, з моїм безмежним почуттям, здивовано спостерігачи, як воно усе є. Що зі мною, який я.

І це допомагало, запалювало іскру життя в його очах. Він губився в мені, наче потрапив у новий світ. Навіть усміхався. Я водив його у наш сад, і на запорошеній снігом землі витоптував непристойні слова, а потім заворожено слухав дзвінку мелодію сміху, яку я вже майже забув.  Він одужував — так мені здавалося. Проте щоранку він йшов. Страждати. Прокидався з обличчям, повним провини.
І я розумів його, правда. Але Мерліне …

Це найщасливіший час у моєму житті. Мій Поттер у моєму Маєтку. І усе це не може бути так. Так гірко.

Я вмовляв себе не реагувати. Це ж природньо. Він весь у своїй скорботі. Звичайно, йому потрібен час. Це добре, що він взагалі хоч трохи виринає з того. І, власне, через те розгублений, не розуміє себе. Адже він так любив, він мусить страждати, валятися п’яним на підлозі, ненавидіти весь білий світ, а краще б було взагалі здохнути слідом. Яке право він має жити після того, як допустив таке? Посміхатися, бути ще з кимось, адже це зрада…

І він йшов геть, просто до свого вівтаря. До цілої стіни безкінечних чарофото, куди він щодня приносив квіти. Побачивши раз, я більше не ходив туди. І більше не дивився.
Тепер я вже нічого не розумів. Чи я отримав щось? Якщо отримав, то що? Я ж з ним чи…
Так, вечорами було відчуття, що мрії здійснилися, я обіймав його вночі, переплутуючись піжамами, цілував його тремтяче тіло, його волосся, руки, балдіючи від того, що усе це можна тепер, що він стогне саме від моїх торкань, що вигинається дугою від мого язика. Це ж усе наче сон…
Проте вранці він знову йшов. І усе моє щастя вселяло провину до його серця.

Відпусти… Постарайся… Благаю…

Адже так нечесно. Я не можу навіть боротися. З мертвими не боряться. Я нічого не можу. Тільки чекати.

Якось вранці я проводив його, сумного та нещасного. Він не дивився у вічі, не прощався. Це ж я. Я все зрозумію. Але з каміну вийшла Герміона й шоковано застигла. Гаррі скривився, мов від удару. Мерліне, як же йому було соромно.

Це отруювало мене…

Гаррі пройшов поміж нами, не дивлячись ні на кого, і зник у каміні. Я ж залишився тримати шокований погляд карих очей.

— Так не можна.

Я відвернувся, наливаючи бурбон.
Так, йобаний ранок, і що? Я чхав на всі “не можна” цього світу.

— Звільни мене від нотацій.

— Що? Чорт, ти  ж його друг! — що саме тебе хвилює, Ґрейнджер? Хто саме?

— Я теж тобі друг, то й що? Зі мною можна? Не з цукру, не розтану?

— Він же себе з’їсть за це… — вже їсть, Ґрейнджер, та то не твоя справа.

— Я тебе почув, — та мені похуй.

Розчарування яскравими фарбами проступило на дівочих щоках, заблищало в очах. Вона розвела руками, показуючи найвищу ступінь нерозуміння. Я похмуро дивився з-під лоба, потягуючи бурбон, і чекав. Коли вона піде.

— Прошу тебе. Обміркуй усе.

Якби ти знала, скільки часу я вже обмірковую. Свою непривабливу роль. Але подумати дійсно треба. Як зламати його поведінкову модель. Треба забрати його собі без останку.

Я все спланував, чекав його ввечері, обіймав цнотливо, цілував легенько, і, баюкаючи у теплих обіймах, прошепотів у засинаюче вушко “Так сильно тебе люблю” , продовжив качати, проганяючи боягузливі думки, що буде, якщо щось піде не так. “Так сильно, Мерліне. Якби ти тільки знав”.
А під ранок, коли зайнявся світанок, я почав свій танок. Розбудив поцілунками у губи, у шию, ключицю, спускаючись нижче  коханим тілом, змушуючи відгукнутися здивовано, затвердіти, задихати рвано. Потягнув на себе, перевертаючи… важкий, теплий… Найприємніша важкість у світі… Зустрінувшись зі збудженими очима, оплітаю талію руками, втискаю у себе, долаю бар’єр, стиснувши зуби… сильніше, глибше. Цілую шалено, не даючи оговтатись. І це так боляче, Мерліне. Бо все повинно бути не так. Та я не можу собі цього дозволити. Він мусить забрати мене собі, зробити те, чого ніколи не робив. Мусить взяти на себе нову відповідальність. Зрозуміти, що він зі мною тепер. Зі мною, живим, що любить його без пам’яті.
Шоковані видихи уповільнились, він опустив свою голову мені на груди, намагаючись зупинитися, стриматися. Я знаю, це все занадто, занадто сильно, занадто тісно, яскраво. Та я хочу, щоби так — щоби швидко і яскраво, і нестримно…
Він мусить зрозуміти різницю. Він зробив крок уперед, змінив декорації. Тут немає його вівтаря.
І я підштовхую, задаю ритм, заводжуся від того, що я тепер зовсім його, і що я веду, тому що він просто не в змозі, бо він завмер, відкинув голову і балансував на межі. “Боже… О боже…”, не припиняв шепотіти, його руки тремтіли від напруги, ледь втримуючи вагу тіла.

Не клич його, тут тільки я, тут усе для тебе, я для тебе. Здається так просто вирішив всесвіт, створив мене, такого, що настроєний тільки на тебе, на твій голос, на твоє тіло.
Ще трохи, і я ловлю його, безсилого, що здригався у хвилях насолоди, і схвильовано шепочу, тепер наяву:

— Я люблю тебе. Я так люблю тебе.

Секунди тиші. Я нічого й не чекав. Нехай полежить. Я так міцно тримав і так безмежно кохав, що нічого не могло трапитись. Але він здригнувся, раз, другий, зітхнув судоммно, й на плече капнуло гарячим.

Він що …плаче?
Усвідомлення розбило реальність, змішало у купу всі думки… Руки сповзли плітьми.
Це було так відразливо? Так огидно? Я — огидний? Ґвалтівник…
Стало пагано. Гидко.
А він все плакав, тихенько і жалісно, стискаючи мене в обіймах …
Дихалося важко, і якось дивно пливло перед очима. Пиздець… Це пиздець…

Я повинен був розбудити в найтяжчий для нього час і подарувати своє серце. Красиво.

Та все пішло не так. Я не хотів копирсатися у причинах. Усе, що я розумів, це те, що я огидний для нього. Я все відкрив, все віддав йому… а він заплакав.
Мерліне… Після найдивовижнішого, найбільш вистражданого, вимріяного з того, що траплялося зі мною в житті. Жахливо хотілося піти, сховатися, обхопити коліна і розчинитись у прострації. Я висмикнув неоформлену думку, встав і накинув одежу, якось там застібуючи щось… Неважливо… Кого це обходить…
І поплентався до каміну, насилу вловлюючи обриси кімнати скляним поглядом. Щось заважало пересуватися, шнурки чи звисаючі штанини… Похуй.

Гей, попіл! Куди летимо? Чи може, політаємо?

Посміхнувся кривою гримасою. Вперся чолом у камін.
Дурень, який дурень… Які світлі мрії в мене були. Я згадав, як піклувався, піддавався завжди, катався і грав завжди насторожі. Як усе могло перерости у цей кошмар? Тому що невчасно? Чи я просто друг, і Ґрейнджер права? Мені просто потрібно піти.

Я захопив жменю попелу та приготувався пожартувати з каміном. Най розірве нахер. Най викине на іншій стороні Місяця.

Та в спину врізався Гаррі, сильно і боляче, з розгону притискаючи мене до каміння. Обхопив міцно, заломив руку, змушуючи висипати попіл. Упершись чолом у мою потилицю, він шморгав та уривчасто дихав.

— Не смій іти. Я знаю, це неможливо стерпіти. Але ж ти міг.

Я огидний тобі. Перестань, відпусти…

— Я знаю, як важко тепер зі мною. Але ж ти… любиш.

Навіщо ти тримаєш? Я не потрібен.

— Ти не розумієш… Ти просто нереальний. Це усе якийсь космос. І, блять, все, про що я можу думати, це те, в який момент я збрехав собі. Чи брехав я їй? Чи заслуговувала вона на таке? Чи маю я право просто… відмахнутись? Так, наче її життя неважливе. І все було не всерйоз.

Я слухав його сповідь, шоковано затихнувши.

— Вона так дивиться, розумієш? У снах… Просто стоїть і дивиться з докором. Так, ніби я ледь дочекався її смерті. Ніби я повів її на ту ковзанку навмисно. А на чарофото вона і рухається не так, підіймає очі і… Мерліне… так дивиться, — голос його зірвався.

Я завмер. Чи означає це, що та сука, відібравши надію в мене з-під носа, досхочу нажившись із ним, одружившись із ним, відведши мені моє скромне місце і, проїбавши усе по-п’яні, має нахабство…

Я збожеволів, зірвався з катушок, загрібаючи жменею попіл.

Але ж як вона мене заїбала!

Видерся з захвату, жбурнув попіл, називаючи його адресу.

Де цей грьобаний вівтар? Де ця нахабна сука? Де ці грьобані квіти?

— Інсендіо!

Не дивися, мені похуй на твої претензії!

— Бомбарда!

Більше ти не отримаєш квітів!
Які докори вбіса ти можеш роздавати?

— Інседіо!

Я ж людина! Я теж людина!

— Бомбарда Максима!

Ззаду обхопили сильні руки.

– Не треба… Більше нічого немає… Її немає…– розгорнув до себе, стримуючи мою істерику, стискаючи мою грудну клітину.

Я трусився, не здатний прийти до тями, і тільки шепотів:

— Я теж людина…  Я теж…

Я знаю, як виглядаю… Що ж… Зазвичай нормальні люди не впадають за свіженькими вдівцями. Та я й не претендую на цей сумнівний титул. Так, емоції зараз не в моді, всі раціональні, ба більше — примусово позитивні. Та масок з мене досить. Я починаю жити. Прямо тут, серед горілих чарографій та шмаття квіток. Я тут. Я живий. Я люблю.