Відпусти

Сидячи у м’якому кріслі, я крутив у руках листа, який принесла сова Поттера. Намагався зібрати думки до купи, до чогось приготуватися: розбудити у собі надію і отримати прокляття?  Скоріше за все… Та взнати все ж треба, зірвати корку з рани. І я, набравши повітря до легенів, вирішив зламати печатку. Най буде, що буде.
Проте лист був написаний  Джорджем. Він повідомляв, що Гаррі збирає усіх друзів Джіні на поминальний вечір.

Мерліне, до чого тут я?

Дивно, що писав не він сам. Хоча, може бути, що вони розподілили обов’язки, хтось готує їжу, хтось розставляє світлини, хтось збирає друзів. Може, він не в тому стані, щоб займатися усім цим, сидить п’яний та неголений, хитає байдуже головою, погоджуючись на все.

А мене там немає увесь цей час, тому що…
Тому що замість підтримки я, одержимий, повернутий брехун, поліз до нього у штани. До нього, отруєного горем, здійснювати свої збочені мрії. В той час, коли він був без пам’яті від удару і ще не отямився, щоб прогнати. Як у поганому сценарію, розпусник скористався ситуацією. Коли він був такий вразливий, так потребував допомоги, тепла. Тепла, Мерліне, а не дрочєва.
Ось, що йому було потрібно. Моє плече, моя дружба, моє піклування. І він їх отримає. Все буде, як має бути. Я вирішив, що піду. Завтра, напевно.
Проте потворна, егоїстична сутність, непомітно, не питаючи, “випадково”, змусила розпустити хвоста. Просто так. Я давно так не ходив. А виглядає нічого. Чому б ні.

Увійшов я у дім на Ґримо обережно, тихо, насторожі, Мерлін зна чого очікуючи. Того, що усі все знають? Що я прикидався усі ці роки? Що забирав його у всіх не тому, що для нього так краще, а собі? Тому що з жахливою, передчасною смертю їх коханої сестри, доньки, подруги в мене з’явилася така можливість, такий шанс, примарний, звісно, поцілувати невтішного, нещасного, слабого його.
Та ніхто нічого не знав. І навіть не помітив, схоже, того, що мене не було тиждень. Що взагалі-то не дивно. У їхньому стані. У вітальні стояв стіл, за яким сиділи її родичі та друзі з факультету. Уся кімната була у світлинах: усміхнена Джіні, родина Візлі, Джіні з дипломом, весільна. Лунала якась сумна мелодія, від якої хотілося лізти на стіни.

Кілька людей розглядували чарофото, витираючи очі, кілька — показували нагороди з полиці: “І коли тільки встигла!” Усе це жахливо пригнічувало. Звідусіль чути було історії про те, як Джіні щось сказала або щось зробила.
Та Поттера ніде не було.
Не звертаючи уваги на зібравшихся, я зазирав до кімнат.
Не тут.
І не тут.
Другий поверх.

Він лежав у їхній спальні, на боку, обійнявши подушку. З червоними скляними очима. Один.
Поки в них там їхня скорботна вечірка.
Серце обливалося сльозами. Скільки він тут лежить? Чи може таке бути, що з тих самих пір?
Наблизившись, провів рукою по плечах.

– Гаррі…

Жодної реакції. Давно воно так?
Нестерпно захотілося забрати його до Маєтку, як раніше. Там він не був таким. Але тепер я не міг дозволити собі сваволити. Я більше не у зоні довіри. Але ж так хотілося, так хотілося спробувати, і я ризикнув:
— Ходімо зі мною.

Ми будемо разом проклинати долю, я буду слухати про неї, про те, якою прекрасною вона була. Все, що завгодно, рідний мій.
Я гладив і гладив тепле плече, думаючи, що реакції так і не буде.
— Геть…— глухе, справжнє. Він тут, відчуває, розуміє, страждає.

Як же жахливо вдарило по мені це слово. Перекреслюючи усе. Я ж не хотів нічого такого. Просто помогти. Адже там, у моєму Маєтку, йому краще.
Прибрав руку. Боляче…
Я настільки огидний, що сама думка піти зі мною асоціюється тільки з одним. З моїм зазіханням. Закусуючи губи, затискаючи рукою те, що рвалося назовні, йду, невпевнено крокуючи назад, не відриваючи очей від мого янгола.

Що я наробив? Мерліне… Пробач, що ти не можеш довіряти мені більше, пробач, що позбавив тебе друга.

Це треба сказати. Вголос. Наостанок.

– Пробач. Ти не повинен був дізнатися.

Не витримуючи тиші у відповідь, тікаю, апарую, ховаюсь.
Я усе зрозумів правильно. Це кінець.

Де вона? Моя вогнена підтримка. Склянка за склянкою. Заклинання — у двері. Йдіть геть. Драко немає тут.

Та де ж це “похуй”, коли воно настане?
Ще кілька порцій віскі, і я дійшов висновку, що не заслужив такого.
Я був йому другом, найкращим, турботливим, розуміючим його з півслова. І я ніколи не пішов би далі. Ніколи. Якби не його провокація. Я давав йому можливість відступити кілька разів.

Ти сам так захотів. Ти зрозумів, хто я. Що я. Що мною керує. І ти дозволив.

Схотів спробувати щось нове чи навпаки — старе, скористався мною, таким очевидно закоханим, готовим на все, як замінником.
Келих дзвякнув, розбиваючись об камін.
Хитаючись і трясучись від злості, покликав самописне.

Де ти, Ґрейнджер? Відгукнися. Ти мені винна.

Відіславши листа з простим проханням розблокувати камін, я схопив попіл і зробив рішучий крок.

Герміона не була присутня на вечорі пам’яті. Не наважилася. Гаррі поводив себе з нею дивно. Його злість не проходила, і неможливо, коли тебе звинувачують у такому мовчазним поглядом.
Я вийшов з каміну до просторої вітальні. Та наштовхнувся на схвильовані шоколадні очі, на їх жалісний погляд і просто пішов уперед.

Що я роблю? Я просто живий і хочу зігрітися.
— Іди до мене.

Іди до мене, Ґрейнджер. Врятуй мене. Невже “геть” — це усе, чого я вартий?

Подивися на мене. Я такий  жалюгідний, що не можна мене обійняти? Я справді такий?

“Не такий”, — казали її обійми.
“Ти вартий більшого”, — казали її поцілунки.

І я впускав її у свій простір, дозволяв роздягати себе, тремтів від лагідних дотиків, сходив сиротами. Бо відчував, що я можу бути потрібним, що шепіт “Драко”, призначений саме мені, топить мене фізично. Що її очі розплющені і не марять оманою…
Кудлате волосся лоскотало підборіддя, я задумливо проводив по ньому долонею, думками залишаючись вдалині.

Ось, як це мусить бути. Ось, як я мушу себе почувати— зігрітим, прийнятим, потрібним. Просто тому, що це я.

Чому я не створений таким? Хто допустив цей брак? Хто записав зеленоокий образ у мою підсвідомість? Змушуючи відмовитися від нормального життя.

Та можна ж іще спробувати. Я просто цього не робив. Зцілитися, спрямувати свою енергію у творче русло. Спалити маски та змінити декорації. Наповнити себе новим функціоналом.

Вирішено. Жодних ігр. Я буду сам собою. Таким, яким є.
Людина-слоган. Кремінь. Смішно, їй-богу…

Вдома, не впускаючи хандру, бадьоро займаюся домашніми справами, приводжу до ладу, очищую простір, форматую свій всесвіт. У нападі ентузіазму я навіть думаю підстригтись, але…

Це ж просто волосся, Мерліне. Най собі росте. Та й заради чого?
Як дивно ми все ж таки влаштовані. Ми здатні не побачити власних мотивів, відіграти п’єсу перед самими собою та повірити актерам. Загорнути неприглядність у блискучу обгортку та щиро дивуватися відсутності попиту.

Я навіть погодився піти з Ґрейнджер на виставку імпресіоністів. І озвучивши “випадкову” думку — зайти до лавки з солодощами у центрі й випити какао, я вірив своїм чесним словам. І так натурально  здивувався, побачивши того, хто там вже сидів.

Але ж я знав, куди і коли ми йдемо. А ти, Ґрейнджер?
Зніяковілі, скорботні вітання. Ніхто не запрошував нас приєднатися. Ми взяли какао з собою і пройшли повз: Ґрейнджер з опущеною головою, я — з чітким цілеспрямованим, хворим поглядом, спотикаючись об замислений, довгий, такий, що серце закалатало в горлі, погляд у відповідь.

Йшли мовчки, гріючи об склянки руки, думаючи кожен про своє, але про одне.
Чого я добивався? Усе ж так добре починалося? Чи усе це було грою? А одужання -фіктивним? Рокіровкою? Хитрим ходом у крупній партії? Віражом у багатоходовці, яку я сам не помітив? Чи зробив вигляд?

Прокручуючи у голові той його погляд, я намагався розшифрувати посил. Ідентифікувати. Що таке він означав? “Тепер я знаю, хто ти, і ніколи не вибачу?” чи  “Ти ненавидів мою Джині, якщо так швидко заявив права на її місце”? Але так хотілося чогось іншого, і я дозволив собі помріяти, що він міг означати “Я думаю про тебе, Драко. Що мені робити тепер із тобою?” або “Я жахлива людина, тому що замість горя я відчуваю щось інше”.

Я обдивився порожню поличку над каміном. Що би там не було, у цьому погляді, мені усе одно треба рухатися далі. Нехай маленькими кроками, по клітиночці, та я все ж виб’юся у дамки.
І я, чорт забирай, вибився, з колії, з раціональних думок, з відновлення. Прямісінько у прострацію. Тому що у вітальні стояв він, дивно розкуйовджений, нещасний. А я ж навіть забув про свої налаштування каміну для нього. Навічно.
Я зніяковіло застиг. Та всередині все так шалено забилося від його тремтячого голосу.

— Мені так не вистачає тебе.

Мерліне… Якби ти тільки знав, як мені нестерпно не вистачає тебе.

Він йшов до мене, розтерзаний своїми скорботними думками, і кожен крок наближав моє серце до вибуху. Невже він тут, дивиться своїми повними болю очима.

Не знаю, що в них там на небі за акція. Та я блять не готовий до такої неочікуваної щедрості.

Він м’яко обійняв мене, нездатного аналізувати. Чиста ейфорія, перша доза після зав’язки.
Я просто пластиліновий Драко. Ліпи, що хочеш, вигадай мені роль.
Я обійняв у відповідь, вдихаючи його запах. Це справді відбувається наяву?
Він гладив мою потилицю, притискаючи до себе.

— Я так сумував за тобою, — голос охрипнув, він тяжко задихав.

Тільки не плач.

– Я знаю, рідний мій…

Усе застигло. Я щось… Що я там сказав? Я що, сказав це вголос? Та що зі мною таке?
Притискаю міцніше, не дам відсторонитися, навіть якщо він раптом захоче. Ще однієї депривації я не витримаю.

– Пробач, пробач. Я більше ніколи… Я знаю, не можна… — що я мелю, що з моїм голосом, Мерліне… На кого я схожий, жалюгідний, тремтячий…

– Можна, Драко.

Що він таке каже?…
Вчепившись намертво, не даю подивитись у мої неадекватні очі.

— Хочу, щоб тобі не було більше боляче. Я готовий.

Можна що? Забрати його собі назавжди? Він не знає, про що каже. Нічорта він не готовий.

— Мені болить вже дуже давно. Нічого не виправити.

— Як давно? — пальці зарилися у волосся, притисли ближче, м’яко натискаючи.
Що ж ти робиш зі мною, Мерліне…

— Занадто. Краще тобі не знати.

І раптом я відчув теплий дотик його губ до моєї щоки. Таке невигадливе, просто торкання шкіри до шкіри. Просто перевертаюче до дідька душу.

— Не треба, Гаррі. Я просто буду поруч, як раніше. Якщо ти дозволиш…

Я більше не ведуся на провокації. Це все надто дорого коштує. Я поверну своє місце в його житті і врешті зітхну без болю.

— А якщо я скажу, що хотів би це знати…

Думалося якось важко. Він хотів би знати що? Щось явно ховалося у його словах. Він хотів би знати, що я закоханий у нього з часів Салазара? Навіщо? Шестерні заклинило, мастило скінчилося, механіки самоліквідувалися. Я відсахнувся, та наштовхнувся на скануючий погляд.

—  Я навіть думаю, що знав це… на війні… Але вирішив, що помилився.

Я зовсім розгубився, забув, про що я там думав. Від його близькості, від його проникливого погляду, від запаху. Зовсім спантеличений, я міг тільки нерозбірливо шепотіти у його губи:

— Ти хотів… і думав… але вирішив…

Губи опалив дотик, такий ніжний, але такий короткий. Він підняв очі, перевірив реакцію.

— Не треба… Я ж здохну потім… Вже мало не здох…

Та ніжні губи знову торкнулися моїх, глибше, довше. Мерліне…

— Ти ж не відліпиш мене…

Та думки відключилися, поступилися місцем фантастичним відчуттям від ніжного, глибокого поцілунку. Я відчував його так гостро, наче він бере мене так, своїм язиком. Я навіть спробував віддалитися, розуміючи, що все так і скінчиться зараз, та я був не тим, хто міг би вирватися з його рук, а він — не тим, хто відпустив би. Усе було написано на мені, усе чути. По тому, як мене трясло в лихоманці, стрясаючи моє дихання, зачіпаючи зв’язки, супроводжуючи  кожен подих. Що я вже майже на небі від його поцілунку. Він притис мої стегна до своїх і, задихаючись, прошепотів мені у вухо: “Рідний мій”, точно знаючи, що це доб’є, стисне усі судини і прострелить нестримним, скорочуючим м’язи пострілом.

Я дихав у його шию, заспокоюючись, збираючи себе воєдино, таяв від ніжних обіймаючих рук, відчуваючи твердість у його паху. Він хоче мене. Хіба можна хоча б щось порівняти з цим. Він. Хоче. Мене. Саме мене, адже він дивиться, і бачить. Чи може це означати…

… що це усе все моє тепер? Чи це він так жаліє мене, допомагає, рятує? Чомусь дуже не хотілося бути врятованим. Хотілося… Так хотілося поцілувати його там. Так давно, Мерліне…

— Будь ласка… Ти тільки не бійся… Я дуже хочу…

Супишся. Не розумієш. І не треба. Просто дивися мені у вічі, проводи здивованими, розплющиними у розумінні очами все нижче й нижче. Дивись, Мелфой перед тобою на колінах.

Дотягуюсь пальцем до готових щось заперечити губ.

– Тш-ш, – не треба, я все знаю, але ні.

І це трапляється, дійсно відбувається у моєму житті. Здійснюється, матеріалізуючись просто з запаленої уяви. Усе як я хотів. Він ідеальний, збентежений відчуттями, намагався стримуватися, але був нездатний зробити це.
Не коли він так глибоко в мені. І я поглинаю усе: зведені солодкою мукою брови, часті видохи з відкритих губ, виміряний смак і запах, руки, що не знають, що робити зі мною таким. І його спробу звільниться у найважливіший момент, яку я не допустив.