Відпусти мене

Чорне і біле. Інь і Янь. Вправо і вліво. Вибір… Нескінченний кругообіг знаків питання і їх наслідків. Кожного дня ми робимо сотні дій, які в результаті приводять нас до одного із мільйону можливих кінців. Немає вірного і невірного рішення. Другий результат подій нам все одно невідомий. Ми вибираємо своє майбутнє, але при цьому ми в темряві. Ми граємо в шафи з життям, але наші руки звязані. Ми не можемо змінити майже нічого, але в кінці все одно залишаються жалі. Люди – невільники жалю.
Чонгук теж жаліє про те, що сталося. Чонгук також не знає наскільки правильними були його рішення та поведінка. Він би хотів все повернути і попробувати ще раз. Подивитися як би міг виглядати інший сценарій подій з тими ж самими вхідними даними. Чи могло б все закінчитись краще? Чи можливо дойшло б до трагедії? Ніхто не знає. Ніяк не можна перевірити. Іншого закінчення цієї ситуації просто не існує.
Чонгук лежить на дивані в вітальні та дивиться через вікно на вулицю. Він в орендованій квартирі свого старшого брата. Його хьон все ніяк не може вирішити чи переїжджати йому в Сеул чи залишитися в рідному Бусані. Брату не вистачає мужності поставити крапку в цьому питанні. Він не впевнений в своєму рішенні. Він боїться і весь час катається між Сеулом та Бусаном. Чонгук його розуміє і підтримує як може. Він також не впевнений. Він теж не може оприділитися чи правильно він поступив і що йому робити дальше.
В момент коли Чонгук зрозумів, що йому прийдеться розійтися з Чіміном, він знав, що йому буде потрібен куточок безпеки, де б він міг спокійно втекти від зовнішнього світу. Квартира старшого брата зразу прийшла йому в голову. У нього більше нікого не було. Він не міг поїхати в Бусан, де все б йому нагадувало про Чіміна. Він не міг звернутися до їх спільних знайомих чи хьонів, тому що вони б зразу зрозуміли що щось не так. Він навіть не міг заховатися в друзів, адже що він мав їм сказати? Як він мав пояснити свої дії та причини? Саме смішне те, що тепер Чонгуку було все одно чи дізнався б хтось інший про їх відносини чи ні. Головне було те, що вони закінчилися і це справа його рук.
Коли Чонгук подзвонив до хьона, брат нічого не став запитувати, а просто позволив приїхати. Він був знову в Бусані, але Чонгук уже давно знав код до його вхідних дверей. Колись він думав, що ця квартира могла би бути їх з Чіміном тайним місцем. Колись у нього були плани, надії, думки та мрії. Тепер же була напівпуста квартира на вулиці, адрес якої він Чіміну ніколи так і не скаже.
Чонгук байдуже дивитися в вікно. У нього немає жодних емоцій. Іноді це стається з людьми. Іноді, коли падати уже немає куди, коли всесвіт стискається до розмірів одного ліжка, а стрілки на годиннику завмирають на місці, у тебе зникають всі признаки життя. Ти лежиш дивлячись в одну точку, взагалі не розуміючи сенсу свого перебування на землі. Ти не знаєш що робити на цій планеті, з цими людьми і сам з собою. Але найгірше це те, що тебе це уже не хвилює. Який сенс думати, якщо тобі все одно? Нехай все горить. Нехай все тоне! Немає нічого, що ще б можна було якось врятувати.
Але Чонгуку не так все одно як нецікаво те, що відбувається в реальному світі. Він дивиться як люди поспішаючи біжать кудись під його вікном. Він не знає нікого з них. Він навіть не впевнений чи бачив когось із них двічі, але ціле їхнє життя невпинно повторюється кожного божого дня. Перші промені сонця приносять перші вогні у вікнах. Потім шум і хаус на вулицях поступово переповнює офісні будинки згори донизу. А в кінці дня залишається один самотній ліхтар, який відбивається у очах знову оживших квартир. Це навіть смішно. У когось життя тече грайливим струмком, у когось тимчасові перебої, а комусь все одно на завтра. На шибках кожного будинку написані історії їх власників. Двері кожної квартири ховають свого полтергейста.
Чонгук стомлюється від думок про людей і повертається на бік. Його мозок в тумані, а концентрація розсіяна, тому він бачить перед очима те, що хоче бачити – Чіміна. Старший лежить зовсім близько біля нього і мирно спить. Його очі нещільно закриті, а віки зовсім легенько трепетять. Гладенька шкіра світиться під сяйвом сонця. Розові губи повільно пускають та випускають повітря із тіла. Все немов в реальності.
Мимоволі Чонгук тягнеться до чілки старшого, щоб поправити м’які локони і завмирає на пів дорозі. Якщо він торкнеться до нього, то Чімін зникне. Як і справжній Чімін, міраж старшого розвіється перед очима Чонгука. “Ти ж вчинив правильно, Чонгук? Це дійсно було єдине правильне рішення?”. “Я надіюся…Нічого іншого мені не залишається”.
Він опускає руку і знову вдивляється в пустоту, яка в сто раз більша за самий всесвіт. Цікаво, що зараз робить справжній Чімін? Чіміна…Всі інші хьони роз’їхалися по домам на ці вихідні, а значить скоріш за все Чімін зараз так же само як і він один. Краще би старший зараз кудись пішов. Краще би він відправився до своїх друзів чи близьких, але Чонгук знає – Чімін так ніколи не вчинить. Коли вовк поранений він не біжить до стаї, він біжить якнайдальше від неї.
Чонгуково серце стискається і він закриває очі. “Що ж я натворив? Чи маю я право так поступати з нами обома?”. У Чонгука немає відповіді на це питання. Він зробив вибір. Як і кожного дня свого життя йому прийшлося вибирати. Зараз він на наступному перехресті долі, тільки чи вистачить йому духу повернути в якийсь бік? Чи може він нести відповідальність за їх з Чіміном майбутнє? Ні. Чонгук впевнений, що ні. Але як інакше? Як інакше він міг повести себе в даній ситуації?
Якби Чімін знав всю правду, то він би ніколи не дозволив цьому всьому статися. Чімін би його не кинув. Чімін би тащив його на собі до останньої краплі крові. Не дивляяись на біль. Не дивлячись на страх. Руйнуючи та втрачаючи своє щастя по дорозі. Чонгук не може цього допустити. Людину, яку люблять, не вбивають. ЇЇ відпускають.
Він повинен був відпустити. Він повинен був подарувати старшому шанс на безпечне і безтурботне життя. “Можливо був інший варіант, але пробач мене, Чіміна, я його не знайшов. У тебе би вийшло, але я не дозволю тобі жертвувати своїм майбутнім”.
Чонгук відкриває очі. На вулиці знову темніє. Він бачить останні промені сонця в цьому вікні уже втретє. Залишилися дві ночі і йому прийдеться вернутися. Мінівідпустка добігає кінця. Його прихисток закривається на ключ, а сам ключ викидується. Чонгук повертає голову вбік і знову дивиться на марево Чіміна. Ще трохи і вони знову зустрінуться. Ще трохи і біль накриє Чонгука з головою, він в цьому певен. Зараз він не бачить старшого. Вони не ходять на репетиції, не займаються в залі, не варять рамен на одній кухні. Що він буде робити коли старший буде засинати ось так біля нього в одній машині? Як йому продовжувати співати, коли Чімін танцюватиме перед ним на сцені? Як йому взагалі існувати, коли Чімін уже не його?
Хочеться все послати в одне місце і вернути собі Чіміна назад. Хочеться піддатися гріху та прислухатися до шепоту демонів. Вони вмілі спокусники, вони вальяжно змішують домисли з реальністю, вони ілюзіоністи. Вони запевняють, що все вийде, що є сенс ризикувати. Але який сенс в тому, щоб піддавати кохану людину випробуваннями? Легше за все бути егоїстом. Це взагалі не бере ніяких сил і для цього цього не треба багато розуму. Але це не той шлях, який вони собі з Чіміном вибрали. Чонгук повинен протидіяти своїм бажанням та потребам і думати про когось іншого крім себе. По-іншому ніяк.
Його телефон неочікувано вібрує. Чонгук ліниво повертається по сторонах в пошуках мобільного. Він ні з ким не спілкувався і не зідзвонювався весь цей час. Навіть на повідомлення брата він відповідав короткими реченнями. У нього немає бажання та найважливіше часу, щоб відповідати на питання, на які не має відповіді. Вся його сила та енергія йде на спостереження за небом та людьми на вулиці.
На автоматі Чонгук розблоковує телефон і бачить нове повідомлення від Ві. Як би погано це не звучало, але він хотів, щоб це був Чімін. Для когось це буде прям шокуюча інформація, але він теж людина зі своїми слабкостями, страхами і заморочками. І сама найбільша його слабкість – це Чімін. В любому вигляді і при любих обставинах.
Довго не думаючи Чонгук відкриває повідомлення. Він надто сильно тонув у спогадах про Чіміна щоб згадати, що він ні з ким не збирався бути в контакті. Тим більше з Ві, найкращим другом Чіміна якому неможливо збрехати.
Ві:
“Чонгук, що у вас сталося з Чіміном?”
“Ти що твориш?”
“Де ти?”
“Я вже в Сеулі”
“Давай поговоримо”
Чонгук дивиться на повідомлення Ві. Вони вискакують одне за одним і по сяючій трикрапці Чонгук розуміє – це ще не кінець. Але якщо так подумати, є взагалі сенс читати далі? Що міг сказати йому Техьон? Що міг йому відповісти Чонгук? Нічого. Якщо старший знає про те, що відбулося, то він знає і “причину, по якій все відбулося”. Більше немає чого додати. На цей раз правду залишить він тільки собі.
Ві:
“Чонгук?”
“Ти збираєшся мені відповідати?”
“Я не хочу сваритися з тобою, я просто намагаюся зрозуміти, що вібвається”
“Чонгук, будь ласка”
“То, що мені вдалося випитати у Чіміна…”
“Це ж неправда?”
“Він просто все не так зрозумів? ”
“Чонгук?”
Чонгук продовжує дивитися на екран телефону. Його серце стискається в грудях. В своїй голові він бачить як Техьон пише всі ці повідомлення. З яким виразом обличчя він це робить. Старший здивований. Він розбитий та засмучений. Він же був з ними з самого початку. Техьон це єдина людина на цій планеті, яка знала про їх з Чіміном відносини. Як ангел-охоронець він охороняв їх від проблем та негараздів зовнішнього світу навіть не получаючи за це елементарного дякую. Принаймі Чонгук йому ніколи не дякував, а тепер вже і не зможе.
Якщо так подумати, то в якомусь сенсі цього слова він зараз має розбити серце ще й Техьону. Чонгуку миттєво стає гірше. Пара простих слів “Нам треба розійтися” і одночасно робиться боляче трьом людям. Як світ може так працювати? Як долі можуть бути наскільки проплетеними між собою з однієї сторони і параленьними один одному зовсім з іншої сторони? Чому немає нічого однозначного? Чогось на що можна би було впевнено покластися і повірити? Чому вони не живуть в казці? В казці в якій вони з Чіміном би могли бути разом…
Чонгук:
“Ми з Чімін хьоном розійшлися”
“Це на краще”
Чонгук перечитує знову і знову тільки що відправлені ним повідомлення. Він вчиняє так як повинен. Йому не подобається це все, але іншої дороги немає. Йому прийдеться стиснути кулаки і розбити серце не тільки Чіміну, але й його найкращому другу. “Чіміну буде краще без мене, хьон. Зараз ти цього не розумієш, але я роблю це тільки для Чіміна”.
Проходить п’ять секунд. Потім десять. Потім ще п’ятнадцять. Нічого. Чонгуку уже здається, що Техьон нічого так і не відповість йому, але потім неочікувано екран загоряється від нових повідомлень.
Ві:
“Ти робиш саму велику помилку в своєму житті, Чонгук”
“І я надіюся ти це зрозумієш до того як Чімін назавжди закриє своє серце перед тобою”
Чонгук дивиться на повідомлення Ві і не знає, що йому відчувати. Йому хочеться кричати на повний голос від розпачу: “А що? Що запропонуєш мені робити, хьон? Як я маю бути з Чіміном і при цьому уберегти його від небезпеки? Що я можу?” Як би жахливо це не звучало, але ситуація зі сторони завжди виглядає на богато простіше чим є насправді. Чонгуку би дуже хотілося послухати Техьона, знайти просте рішення і за секунду втілити його в життя. Але цього рішення немає і це саме жахливе в даній ситуації. Він не може цього сказати вголос ні Чіміну, ні Техьону, але він іще ніколи не відчував себе таким безпорадним. Таким слабким, самотнім і загубленим. Як саме він має в такому стані знайти феноменальну ідею? Як видумати виграшний варіант чи хитру стратегію? За секунду у нього всередині все погасає. Це сумно, але це так.
Він знову повертається і дивиться в вікно. Він знову розпускається в своїх спостереженнях повністю забувши про почуття та переживання. Але цього разу ненадовго. Менше чим за п’ять хвилин його телефон знову вібрує. Бачить Бог, він не хоче дивитися, але не дивитися він також не може. Це завжди може бути Чімін або щось пов’язане з Чіміном. В будь-якому випадку Чонгук не може сказати собі ні.
Чонгук знову бере телефон в руку і бачить нові повідомлення в їх BTS чаті.
Ві:
“Не в моїх правилах так поступати, але думаю це єдине що я зараз можу зробити”
“Можливо комусь з вас вдасться до них достукатися”
“Чонгук кинув Чіміна”
Чонгук завмирає. Він не може відірвати очей від останніх трьох слів. Він не може повірити в те, що відбувається. Хьони не мали дізнатися. Чонгук не хотів втягувати їх. Вони не мали розділяти їх з Чіміном страждання, незручності та переживання. Що з цим всім робити? Як тепер вчинити?Навіщо Техьон так з ним поступає? Чонгук відчуває приплив паніки в серці, але враз екран починають заповнювати нові повідомлення, і йому не залишається нічого іншого крім як спостерігати за ними.
Хобі
“Що??????”
Юнгі:
“Це жарт якийсь чи що?”
Джин :
“Вони знищуються?”
“Вони навіть офіційно не призналися, що зустрічаються, а тут вже розходяться?
Намджун:
“Тобі вдалося поговорити з ними, Ві? ”
Ві:
“Чімін мені майже нічого не сказав”
“Тільки, що Чонгук кинув його”
“Чонгук мені написав, що це на краще”
Шуга:
“Ідіот”
Намджун:
“Окей, я набираю Чонгука”
Хобі:
“Тоді я Чіміна”
Чонгук тільки встигає дочитати останнє повідомлення Хобі хьона, як його телефон розриває дзвінок їх лідера. Чонгук дивиться на знайоме, рідне ім’я Намджуна на екрані і ніяк не може почати якось реагувати на те, що відбувається. “Вони знають? Весь цей час вони знали, що відбувається?”. І яким же здивованим та шокованим би не був Чонугк, він розуміє, що скоріш за все це правда. На жаль це досить логічно. Вони знайомі не один рік, знають один одного дуже добре і вони з Чіміном були надто дурні, щоб хоча б нормально ховатися від інших. Але не дивлячись на це, Чонгук все одно шокований цією звісткою. Він дійсно не думав, що хтось іще крім Техьона знає про їх стосунки.
Але в цьому і є суть проблеми. Весь цей час, поки вони були разом, він дивився тільки на Чіміна взагалі забувши подивитися на себе з Чіміном в рамках цілого світу. Він не думав і не замічав нікого навкруги. Він не переймався навколишнім світом і ось результат – світ виграв. Їх з Чіміном більше немає.
Його телефон продовжує дзвонити. Ім’я їх відповідального та розумного лідера продовжує світитися білим кольором. Як же Чонгук хоче все хоча б комусь розповісти! Як же йому треба подивитися на все з іншої сторони. Він стомився. Він заплутався. Йому треба з кимось поговорити і порадитися, але він не може цього зробити і він знає чому. Якщо він буде говорити з кимось, кому довіряє, то його просто перетягнуть на свою сторону. Він занадто цінує та поважає думку своїх хьонів, щоб не послухати їх та не ввібрати їх позицію в себе. Він не знає що робити і чи вчинив він правильно, але це має бути його вибір. Тільки він повинен нести відповідальність.
Мобільний перестає дзвонити. Він знову дивиться на їх спільний чат.
Намджун:
“Чонгук не бере.”
Хобі:
“Чімін також.”
Джин:
“Де вони взагалі?”
Ві:
“В обід я зустрів Чіміна у нас дома, але тепер він кудись зник”
“Де Чонгук, я не знаю. Він мені так і не відповів”
Шуга:
“”Вони ж в курсі, що ми бачимо як вони теж читають ці повідомлення?”
Намджун:
“Окей, давайте дамо їм трохи часу”
Джин:
“Клянуся я вб’ю цих двох зразу як побачу”
Хобі:
“Краще нам їх підтримати. Вбити завжди встигнемо”
“Ми з вами, навіть якщо вам потрібен час побути на одинці.”
Чонгук блокує телефон і кидає його якомога дальше. В його голові все помішалося. Переписка хьонів викликала у нього стільки протилежних відчуттів і думок, що він повністю розгубився та запутався в собі. Він дійсно прагне вернути Чіміна назад, але не посміє так вчинити. Він хоче бути сильним та впевненим, але він розбитий на друзки. Він прийняв рішення, але не впевнений в його правильності. Але якщо він справді хоче вижити, зберегти групу і захистити Чіміна, то прийшов час зупинитися та нарешті вибрати сторону. Він по-справжньому повинен зробити вибір і триматися його.
Чонгук починає згадувати минуле. Головні події останніх шести років вибухають феєрверками в його голові. Переїзд до Сеулу, дебют, перша перемога, перший концерт, перший десан. Хьони, ПД-нім, працівники агенції, рідні, друзі, Армі. Треніровки, вокал, камери, гримерки, іменні таблиці. Так багато всього. Але це не те що йому потрібно. Він повинен шукати та концентруватися тільки на одному – на Чіміні. Їх історія, їх пригоди, їх пережиті моменти. Подаровані слова, легкі доторки, спільні ночі. Усе, що тільки якимось чином пов’язувало його зі старшим та поєднувало їх обох. Він дивиться на це все зі сторони, смакує заново та переживає всі моменти як вперше. І на жаль, якби сумно це не звучало, Чонгук розуміє, що радості в цьому всьому було менше чим суму. Він не сприймав і ображав Чіміна. Наполегливо ігнорував і робив йому боляче. Не вмішувався і відпускав його. Обіцяв, але не дотримував слова. Ще з часів дебюту він то і робить що приносить біль старшому. Чонгук впевнений, що подарував старшому більше сліз чим посмішок. Можливо дійсно пора перестати мучити його? Можливо його рішення дійсно правильне і пора залишити Чіміна в спокої?
Адже якщо люди є частинками одного цілого, то хіба доля не мала б їх вести один до одного? Хіба не все мало би бути гладко, просто і безболісно? Хіба вони би не мали бути весь час щасливі? Їх історія з Чіміном ніколи не була такою. Вони пережили стільки страждань, стільки сумних хвилин, днів та місяців. Хіба для тих, хто має бути разом, все б не мало бути абсолютно інакше? Можливо і справді вони ніколи не мали бути разом?
Чонгуку стає погано і йому миттєво хочеться спати та перестати думати про це. Він поспішаючи сповзає по дивані та надіється як найшвидше відключитися. Але йому не дозволяють. В квартирі роздається дзвінок.
Чонгук від неочікуваності підскакує на дивані і дивиться в сторону дверей. Настінний годинник показує пів на дванадцяту. Чонгук не розуміє хто може зараз стояти за цими дверима. Брат би явно не дзвонив до себе додому, а всі його друзі точно знають що його немає в місті. Сусіди би в так пізній час явно не турбували, але щоб зайти в будинок треба знати код від вхідних дверей. Чонгук на всі сто процентів впевнений, що ніхто зараз не може знати де він, але все одно виникає відчуття немов його знайшли. Йому не хочеться відкривати ці двері, але він не може інакше. Хто би там не був, він знайшов тут Чонгука, а значить заслужив щоб його впустили в середину.
Чонгук швидко піднімається і біжить до дверей. Він різко відкриває їх і бачить перед собою Чіміна. Його серце зупиняється. Якщо бути відвертим, то Чімін це саме та людина, яку б в першу чергу хотів побачити зараз Чонгук, але це далеко не означає, що він був до цього готовий. Він тупо стоїть та дивиться на старшого немов вони не бачилися декілька століть. Невже це було так давно? Невже тумани болі та гіркоти можуть настільки приторможувати час?
Чімін перед ним виглядає дивно та непривично. Немов все як завжди, але щось далеко не так. Чонгук водить по ньому своїми очима. Чистий та новий одяг ідеально випрасуваний і прекрасно сидить на елегантній фігурі. Волосся чисте, а губи блистять від тільки що нанесеної гігієнічної помади. Погляд абсолютно спокійний і взагалі не здивований. Тільки от це фасад, який був створений завдяки немалому досвіду та силі привички. Та якщо придивитися трохи пильніше, якщо дозволити собі бачите те, що зовсім не хочеться, то починаєш зразу бачити неточності. Одяг на старшому модний та гарний, але він не поєднується між собою, а прикрас на старшому взагалі немає. Волосся недавно вимите, але майже нечесане і невисушене. Фігура згорблена і кричить про повну стомленість, а очі переповнені страхом та невпевненістю. Чонугк не може відірвати очей від старшого. Він знає, що це все його провина. Сліди його злочину. Як справжній Чикатило, він дивиться на свою знівечину та спустошену жертву, і йому стає зле від самого себе.
– Можна? – вириває його з думок голос Чіміна.
– Так, заходь…хьон, – заторможено відповідає Чонгук. Він не був готовий до цієї зустрічі. Він дозволив собі впасти в ці пустилища агонії та страждань і не збирався звідти вертатися до кінця відпустки. Він повинен був зібрати себе докупи, настроїтися та вернутися в світ, де кінець стосунків з Чіміном – це саме те, що йому більш за все треба, але на це все йому був потрібен час. Але Чімін його випередив і Чонгук не встиг вернутися в впевнену та непереможну версію себе. Але дороги назад немає. Він не готовий Чіміна прийняти, але він все одно не може вигнати його зі свого життя.
Чімін заходить всередину і зупиняється посередині вітальні. Він окидає поглядом диван, на якому жив Чонгук майже два дня взагалі не встаючи, але нічого не говорить і повертається до нього обличчям. Чонгук закриває двері і робить декілька кроків назустріч Чіміну. Не зовсім близько, але і не надто далеко. Між ними як і колись чотири кроки.
– Якщо тебе цікавить як я тут опинився, то тебе здав твій брат, – тихо, але швидко говорить Чімін. Його голос сів і він взагалі не схожий на той дзвінкий та грайливий голос до якого Чонгук звик. – Я навіть не встиг нормально привітатися, як він мені уже диктував цей адрес.
Чонгук розуміюче киває головою. Він уже і так про це здогадався. Насправді він не відчуває себе зрадженим чи ображеним на брата. Коли Чонгук просив дозволу залишитися у хьона, брат точно зрозумів що відбулося щось нехороше. На місці брата він би вчинив в цій ситуацій так само. Проблема тільки в тому, що він так і залишається на своєму місці. Він і дальше повинен розбирати серця і гасити любі признаки вогників надії.
– Я… – Чімін починає щось говорити, але потім різко зупиняється. Вони дивляться один на одного. Чонгук намагається витіснити з себе всі можливі емоції залишивши тільки одні цілі та амбіції. Чімін же з другої сторони тягнуться до нього намагаючись знайти в купі цих прозорих льодовиків і гострих ліній свого Чонгука, але того ніде немає. Після того, що він зрозумів декілька хвилин тому про них з Чіміном, Чонгук не знає, чи існує що той Чонгук, якого знає старший. – Я довго думав про те, що ти сказав мені в нашу останню зустріч. Про те, що у нас немає майбутнього, що ми рухаємося в неправильному напрямку, що наші відносити працюють не так як мали би. І я хотів знайти тебе, щоб запитати, що ти мав на увазі. Коли і де наші відносини тебе незадовольнили, в чому саме вони були слабкі і про що ми забули потурбуватися. Але знаєш що? Я цього робити не буду, тому що я з тобою не згідний, Чонгук. Я не вважаю наші відносини провальними чи безнадійними. Вони працювали. І працювали добре. Краще чим я коли-не-будь міг собі уявити!.. Тому я зекономлю нам двом час і задам тобі зовсім інше питання. Одне єдине питання, відповідь на яке і покаже, чи є взагалі сенс про щось дальше розмовляти…- Чімін замовкає. Чонгук бачить як старший готується до чогось надважливого та надтяжкого. Чонгук розуміє, щоб це не було, воно вирішить все і скоріш за все уже назавжди. – Ти ще любиш мене, Чонгук?
Чонгук завмирає. Він вважав, що його уже ніколи нічим не здивуєш, але такого він не міг собі уявити навіть в найстрашнішому сні. Старший загнав його в глухий кут. Чімін витягнув непереможний козир і він про це знає. Він дивиться на Чонгука вперто та впевнено готуючись до будь-якої відповіді. Тільки от яка може бути ця відповідь? Вона має бути правдива. Вона завжди була правдива. Чонгук обіцяв собі ніколи не брехати на це питання. Мужньо відповідати, не боячись наслідків. Він уже відповідав старшому правдиво на це запитання. Але цього разу Чонгук не може цього зробити. Вони не мали бути разом. Він має нарешті перестати приносити старшому біль і просто відпустити його.
“Будь щасливий без мене, Чіміна”
– Я більше не люблю тебе, хьон – шепоче Чонгук.
Всесвіт зупиняється. В очах Чіміна погасає світло. Чонгукове серце в’яне в грудях. Коли все починалося, коли вони тільки вчилися бути разом, Чонгук боявся болі, яку можуть принести ці стосунки. Все сталося як він і думав. Але він таки в дечому помилився. Те, що він відчуває зараз, уже не можна назвати біллю. Він відчуває як енергія полишає його тіло. Як душа більше не може тягнути весь цей тягар, який Чонгук на себе повісив. Як він повільно та впевнено помирає. Але це все неважливо. Якщо така ціна за спокійне життя Чіміна, то він готовий її заплатити. Чімін нарешті може бути по-справжньому вільним.
– Тоді це дійсно кінець, – пошепки підсумовує Чімін. Він опускає голову і Чонгук бачить як старший нервово починає прикусувати свої губи. В Чонгука всередині уже нічого немає, тому він це бачить, але ніяк не реагує. – Мені напевно варто піти.
Чімін повільно піднімає голову, а потім так само повільно йде в сторону дверей. Коли старший обходить Чонгука, його серце нервово стискається. Це його останні судороги перед смертю. Це останні ознаки життя. Але Чімін продовжує йти дальше і серце Чонгука сіріє та відключається.
– Знаєш, Чонгук, – за спиною Чонгука роздається зовсім непривичний і дивний голос Чіміна, тому він обертається. Старший стоїть біля вхідних дверей і дивиться на нього. Щось відбувається. Щось погане і Чонгук це відчуває. – Я завжди намагався бути хорошим. Догоджати іншим. Приносити всім навколо себе тільки радість. Я би ніколи не пішов проти бажань дорогих та близьких мені людей, але зараз…зараз я занадто слабкий для цього. Пробач мені, Чонгук.
Чімін робить декілька швидких кроків вперед і цілує Чонгука в губи. Чонгук завмирає з широко відкритими очима. Старший обнімає його за шию руками максимально сильно притискаючись до нього всім своїм тілом. Його джинсова куртка неприємно треться об шкіру та щоки Чонгука, а холод від залізної пряжки на ремені Чіміна відчувається навіть через футболку. Туалетна вода старшого окутує його з головою і ягідний смак помади просочується через шкіру аж до самих кісток. Чімін агресивно цілує його, зовсім не церемонячись і не звертаючи увагу на те, що Чонгук досі йому не відповідає.
Чонгук не знає як. Він не розуміє, що йому робити. Тільки що вбите серце починає неймовірно швидко колотитися в грудях і його лихорадить. Чімін не зменьшує своєї хватки і не дозволяє йому прийти до себе, щоб хоча б трохи подумати. Чонгук в центрі торнадо, а Чімін тільки придає газу. Він відчуває як все навколо нього починає крутитися. Він знову бачить минуле. Образи з його голови вискакують назовні і стають частиною цієї глобальної катастрофи. Але цього разу вони інші. Пару хвилин тому назад він збирав тільки біль та муки, тепер же, а обіймах старшого, оживає радість та життя. Повага, любов, вірність. Признання, спілкування, обіцянки. Слова, посмішки, доторки. Поцілунки… ніжні, пристрасні, рідні…Життєвоважливі.
Йому не можна втрачати контроль над собою. Рішення прийняте, і він пообіцяв собі наслідувати його, але навіть цього не розуміючи, Чонгук закриває очі і починає по-справжньому відповідати Чіміну на поцілунок. Він обнімає старшого за талію благаючи Чіміна бути його єдиною опорою в цьому урагані. Через нього пролітає один спогад за іншими, і маючи поряд з собою старшого Чонгук дозволяє їм повністю заволодіти ним. Він не може зрозуміти де закінчується минуле, відбувається теперішнє і розцвітає майбутнє. Його минулі надії та мрії знову заповзають під шкіру і вгризаються в кістки та вени. Момент занадто божевільний і неймовірний щоб бути реальним. Він не може повірити, що все відбувається наяву, тому дозволяє цьому всьому відбуватися.
Чімін різко розриває поцілунок і дивиться на нього. Чонгук відчуває себе немов під дурманом і не може прийти до себе. На автоматі він підносить руку до обличчя старшого і акуратно гладить його великим пальцем. Чімін зосереджено слідкує за ним, а потім їх очі знову знаходять один одного. Чонгук тоне в цій бездомній пучині, дозволяючи затащити себе на саму глубину.
– Або ти весь цей час брешеш мені, Чонгук, або ти найбільший негідник на землі, – тихо шепоче Чімін. Потім його голос стає сумним та наляканим і він бере обличчя Чонгука в свої руки. – Але це ж не так Чонгук. Ти не такий. Ти сама добра і надійна людина, яку я знаю.
У Чонгука починається крутитися голова через надлишок емоцій цього дня та його вічних переживань і роздумів. У нього більше немає сили стояти і йому треба негайно присісти. Чімін бачить це і допомагає йому сісти на диван. Чонгук розгублено дивиться по сторонам, поки Чімін стає на коліна перед ним. Очі старшого не міняються. Вони все такі ж стомлені, налякані і виснажені, але він продовжує дивитися на Чонгука, немов це єдине що у нього залишилось.
– Чонгук, я знаю, що щось сталося. Я знаю, що щось не так і це якось пов’язано зі мною. Розкажи мені все, Чонгук. Поговори зі мною. Я прошу тебе, – Чімін благаючи дивиться на на нього, але Чонгук не може вимовити і слова. Він повинен вберегти Чіміна, але чи вдасться йому ще раз збрехати? – Ти не один, Чонгук. Ти не мусиш справлятися зі всім один. Ми все життя були одинокі. Все життя жили, думали та приймали рішення тільки самі за себе. Але я тут, Чонгук. З тобою. Просто дозволь мені бути тут. Не відганяй мені від себе. Будь ласка, – продовжує його впрошувати Чімін.
Чонгук розгублено дивиться на старшого. Він розуміє про що той говорить. Вони вміють працювати в команді, вміють бути маленькими частинками великої групи і вони дійсно люблять та дорожать цим, але як особистості, як прості людські створіння вони завжди були самотні і завжди все робили самотушки. Вони розвивалися, боролися, сумнівалися, тікали і ховалися від своїх проблем тільки надіючись на власні сили та тільки на самих себе. Чонгук не знає чи можна жити якось по-іншому. Він ніколи не пробував інакше. Але можливо Чімін правий. Можливо дійсно це рішення не може і ніколи не могло належати тільки йому одному? Можливо їм пора прийняти перше спільне рішення навіть якщо воно буде їх останнім?
– Я не можу тобі дозволити знову боротися, Чімін, – після хвилинної паузи нарешті шепоче Чонгук. – Якщо ти лишишся зі мною, якщо ми будемо разом, тоді спокою нам ніколи не бачити. Ті дівчата відкрили мені очі. Нашим відносинам не будуть раді. Від нас відвернуться. Нас не зрозуміють. Багато хто навіть зненавидить. Таким не має бути наше майбутнє. Твоє майбутнє, Чімін… Після всього що ти пережив. Весь той хейт, невпевненості, знущання і прокляття. А буде тільки гірше. Ціле життя. Хіба я можу просити тебе про таке? Хіба я можу бажати, щоб ти ризикнув всім що в тебе є заради мене?
Чімін дивиться на нього з виразом максимальної болі і відчаю. Він не моргає і майже не рухається дозволяючи Чонгуковим словам розривати себе на куски. Вони обоє в одну секунду стомилися до неможливості. Один більше не може говорити, а інший слухати. Але Чімін завжди буде сильніше, чим Чонгук може собі уявити.
– Чонгук, – Чімін іще трохи припіднімається і починає легенько гладити ноги Чонгука, які цілий його монолог нервово тремтіли. – Я знаю про що ти говориш. Я теж думав про це і розумію що може статися і що на нас чекає, але, Чонгук, послухай мене, я не хочу більше боятися і не хочу тікати. Наше життя – надзвичайно несправедливе. Сотні таких же саме людей як ми живуть в брехні, відразі до себе та в таємницях, тільки через те, що інші не дають їм елементарного права просто бути собою. Так не має бути. Світ не може бути таким. І як не хочу так жити… Пам’ятаєш давно я сказав тобі, що якщо ми будемо слухати інших людей, то ми, справжні ми, зникнемо. Я досі в це вірю, Чонгук. Можливо дуже велику частину свого життя я не керувався цим кредом, був занадто слабким та боявся бути хоробрим, але більше ні. Я хочу бути собою, тим ким я є насправді і зустрічатися з тим ким хочу, не дивлячись ні на що. – Чімін ніжно бере Чонгукові руки в свої і міцно стискає їх. Чонгук дивиться йому прямо в очі взагалі не кліпаючи. Для нього існує тільки зараз і тільки Чімін. – Чонгук, ми впораємося. Ми зможемо бути разом. Правдиво. Відкрито. По-справжньому. Я знаю це. Я вірю в це. І ми не будемо в цьому самі. Ти бачив це. Хьони будуть з нами. Всі хто нас любить, хто розуміє, хто відчуває і думає так як і ми, вони залишаться з нами… Давай боротися разом, Чонгук. Заради нас. Заради нашого майбутнього. Будь ласка, Чонгук, повір у нас. Залишся зі мною, Чонгук…
Чімін з благанням дивиться на Чонгука намагаючись перетягнути його на свою сторону. Чонгук відповідає на його погляд, але його серце закрите. Чімін не зміг його переконати. Можливо він і готовий боротися, але він не може дозволити собі надіятися. Надія це занадто велика розкіш в світі, де уже ніхто толком не розуміє значення цього слова.
– Чімін, я так не можу. – Чонгук відчуває як з його очей течуть два тонких струмочка сліз. Він повинен бути сильним і боротися не так за себе, як за життя Чіміна. – Це дуже великий ризик. Я не можу дозволити тобі добровільно ввійти в цю невідомість заради мене. Ти уже і так занадто довго боровся і протистояв цьому всьому. Хіба ти не заслужив жити в спокої і в радості…Чімін, дозволь мені зробити тебе щасливим в останній раз. Відпусти мене. Будь ласка.
Чімін мовчить дивлячись на Чонгука. Проходить надзвичайно багато часу перед тим, як він починає знову говорити.
– Чонгук, ти весь час повторюєш, що хочеш щоб я був щасливим, але як це можливо без тебе? Я ж закоханий в тебе.
Чонгукові очі округляються, і він не може повірити тому, що тільки що почув.
– Що? – він весь ціпеніє і його нижня губа починає нервово тремтіти. Йому здається, що він божеволіє. Його розум зіграв з ним злий жарт, але він занадто сильно його зацепив і він не може так просто його залишити.
Чімін нахиляється до нього ближче. Між їх лицями сантиметрів три не більше і вони вмирають в очах один одного.
– Я не можу бути щасливим без тебе, Чонгук. Я люблю тебе, – спокійно та впевнено говорить Чімін. Затім він кладе свою голову Чонгуку на плече і обнімає його.
Чонгук відчуває як з його очей починають текти сльози і він не в змозі їх зупинити. Він обнімає Чіміна у відповідь до болі стискаючи його куртку в руках. Чонгук уже навіть неочікував почути таких слів. Чімін мав рухатися дальше, а Чонгук жити на одинці без нього. Але ось вони тут. Чімін признався йому в коханні. І це відчуття… Він навіть не думав що саме так відчуває себе людина, яку кохають. Він любив Чіміна. Він знайомий з почуттями, які приносить твоя любов дарована комусь, але те що подарували тобі? Чонгук не може це описати. Йому здається, що щось незвідане та незрозуміле заповнює його до країв і витісняє все лишнє та непотрібне геть. Немов уже нічого іншого немає сенсу. Немов більше нічого навкруги не існує. Немов за секунду ти стаєш залежним від цього і тебе вже не врятувати. Чонгук не буде благати, щоб його рятували. Його життя уже не існує без любові старшого. Вороття назад уже немає. Ніхто не відмовляється від раю на землі. Ніхто не лишає істинну любов, яка відповіла тобі взаємністю. Ніхто не тікає від щастя.
– Ми все ще разом, Чонгук? Правда? – шепоче йому в шию Чімін.
Чонгук весь заплаканий, стомлений і розгублений. Доля ніколи не була ласкава з ними. Вона часто приносила їм біль та розчарування і випробовувала їх на сміливість та силу. Якщо вони підуть цією дорогою, якщо дозволять собі надіятися, то їх чекає тяжка і втомлююча боротьба, але вони воїни і вони до неї готові. Долі та людям прийдеться прийняти свою поразку. Рішення уже прийнято. Вони разом.
– Так, Чіміна.