Відпустити тебе

Спартак навпомацки намагався знайти ковдру, коли згадав, що не вдома і що під рукою в нього зараз мав би бути Женя.

Та його не було.

З кухні почувся дзвін посуду, коли Суббота глянув на телефон — була 3:11 ночі. Женя тримався однією рукою за ручку пательні, а іншою чухав сідницю.

– Не спиться? – Спартак обперся на дверний косяк і сховав руки в кишенях штанів. Сорочка на ньому була жахливо пом’ята і вже пахла потом. Янович смикнувся від несподіванки, але не обернувся.

– Сідай, зараз картопля буде готова. – Женя знову і знову помішував страву, лиш би менше дивитись на незваного гостя. Суббота включив чайник і поліз по заварку.

Тривалу тишу перервав Спартак промовивши тверде “смачного”, коли взявся за виделку. Женя зітхнув і поклав прибори назад на стіл.

– Їж і йди. – Його голос лунав голосно і впевнено. Але руки видавали напругу — вказівний палець все не переставав смикатись. – Чому ти досі тут? – Хлопець поклав собі до рота трохи картоплі, та не встиг прожувати, відповідь на це питання цікавила його більше.

– Давай спочатку поїмо, а потім будемо сваритись. Я не хочу, щоб ти вдавився і вмер.

Яновичу боляче закололо в районі серця. Ще декілька годин тому він готовий був померти, лиш би не говорити зі Спартаком. Та зараз вони сидять на кухні й намагаються їсти приготовану Женею картоплю.

– Під час чаювання можна сваритись? – Євген сперся на підвіконня і підніс чашку до губ, та зупинився.

– Можна. Якщо обіцяєш мене не обливати. – Суббота встав навпроти і стис свою чашку міцніше. Вони прикривались посудом, ніби щитами, щоб мати хоч дещицю уявного захисту.

– Якого хріна ти досі тут? Що тобі від мене потрібно?! Чому ти не даси мені спокою?! – Женя перейшов на крик. Він поставив чашку з таким стуком, що чай розлився на стіл та підлогу.

– Я тут, тому що кохаю тебе. – Спартак теж відставив чашку.

– Ні! Ні!! Ти не кохаєш мене! Якби ти кохав, то не вчинив так зі мною! – Янович плакав. Знову. Сльози лились з такою силою, що заважали дихати. В грудях ніби щось сиділо і жерло його з середини, дуже боляче.

– А ще я тут, тому що Ти мене кохаєш.

Жені сперло і без того важке дихання, він відчув, що починає задихатись і сів на стілець, притиснувши руку до грудей.

– Жень. Женя, що таке? – Спартак підскочив до хлопця і присів перед ним, накривши своєю рукою його.

– Я не можу, не можу більше. Йди геть. Залиш мене. – Янович підняв очі і подивився на Спартака. – Будь ласка. Я більше так не можу.

– Я не можу піти. – Суббота встав і розгладив на собі штани.

– Чому? – Женя важко дихав, та, здається йому ставало легше.

– Бо ти мене не відпускаєш.

– Я?! – Хлопець знову перейшов на крик. Він зірвався з місця і дуже розмахував руками, майже випльовуючи кожне слово. – Те, що я тебе кохаю, це мої проблеми! Я не можу бути з такою паскудою, як ти! Я кохаю і ненавиджу тебе одночасно! Я постійно думаю, що міг би щось змінити, якби зізнався у своїх почуттях ще тоді, коли їх усвідомив! Коли все було добре. Але я більше не можу так. Я не хочу так жити. – Женя знову сів і заховав мокре обличчя у власних долонях. – Дай мені спокій.

Запала гнітюча тиша. Невідомо скільки часу пройшло, коли почувся дзвінок у двері. З вікна вже на повну лилось світло. Янович пропустив ті години, коли ніч перетворилась на пізній ранок. Не звертаючи увагу на Спартака, хлопець пройшов повз і відчинив двері. Небилович стояв весь у чорному, з квітами в руках.

– Не буду казати, що ранок добрий. Вдягайся, я тебе підвезу. – Саша пройшов у квартиру не дочекавшись привітання.

– Куди підвезеш? Я про щось забув? Вибач, не найкращі пару днів видались. – Женя закрив двері і щосили намагався згадати навіщо тут Небилович. Лиш би Суббота не виперся привітатись. Женя не хотів, щоб їх бачили разом. Тим більше в квартирі Яновича.

– Жень, на похорон. – Саша був насуплений і дуже серйозний. Тільки зараз Євген зрозумів, що квіти були перев’язані чорною стрічкою. З кухні з’явився Спартак і став за лівим плечем нового гостя.

– Відпусти мене. – Голос Субботи лунав тихо, та губи його не рухались.

Женя різко вдихнув усвідомивши ситуацію. Дванадцяте травня било його мозок картинками і спогадами. Зранку він пив каву з Небиловичем. Хтось подзвонив, хлопець так і не згадав хто. І повідомив йому, що Спартака Субботу знайшли мертвим в його робочому кабінеті. Він отруївся. В руках у нього знайшли рівненький папірець, на якому було написано лише “Я кохаю тебе, Сонечко”. Далі все, як в тумані. Він встав і пішов додому, автоматично попрощавшись з другом і сказавши, що у нього з’явились важливі справи. Та так і не виходив більше з квартири. Не брав слухавку, не відповідав на повідомлення, і не відчиняв двері, коли хтось довго стукав та кликав його.

Людини, яку він кохав, більше немає. Янович хотів зізнатись йому в той день, коли вийшло розслідування. Та цього так і не сталось. І ніколи не станеться.

Женя стояв посеред коридору і беззвучно плакав. Його Спартак стояв поруч і мовчав. В глибині квартири чулись якісь звуки — Небилович рився в чужій шафі, обираючи відповідний до церемонії одяг.

– Відпусти мене. – Останнє, що почув Євген, коли зрозумів, що він тепер сам.

Хлопець підняв голову, втерся рукавами гольфу і рушив на звук. Треба було вже вдягатись і їхати на похорон. Євген Янович мав сьогодні відпустити Спартака Субботу.