Відмова. Частина перша.

В біслосніжному коридорі тихо чутно скрип дверей. Це місто своїм кольором нагадує лікарню. В принципі тут було щось схоже з нею, але думати про це не хотілося, адже прийшли вони сюди на благо собі.

 

Білі підбори стукають об підлогу, створюючи відлуння в напівпорожньому приміщенні. Від цього звуку по тілу розбігалися мурашки, відразу викликаючи в пам’яті не найкращи часи, проведенні в схожих приміщеннях. Навколо розставлені квіти в горщиках, що виглядають цілком здоровими, що свідчить про те, що їх поливають, подекуди є темно-коричневі диванчики, що виглядають навіть новими, а не такими пошарпаними, як могли бути.

 

Хочеться вити від того, наскільки йому тут некомфортно. Навіть тепла рука дівчини, яку він так відчайдушно стискає зовсім не допомагає. Кучерики падають на обличчя і заважають дивитися, він їх скидає з лиця, труснувши головою. Виглядало це дуже комічно, але руку піднімати йому зараз було надзвичайно лінь.

 

– сонечко, ти готова? – підійшовши до дверей запитав чоловік, намагаючись заглянути дівчині в блакитні очі, але та зовсім не дивилася на нього.

 

– звичайно, пішли. – без жодного інтересу відповіла та, бо їй зовсім не подобалася затія свого хлопця. Вона спочатку була проти всього цього, навіщо? Вони і самі можуть впоратися.

 

Звичайно вона так думала, адже весь тягар відносин на собі тягнула далеко не вона, тому і не знала, що значить витягати відносини з болота. Та й їй, відверто кажучи, було начхати, тому вона і не дуже замислювалася.

 

Потягнувши дверну ручку на себе, він притримав двері, першою впускаючи дівчину, а слідом і заходячи сам.

 

В очі кинулися світло-сірі стіни, дерев’яні полички з книгами, яких було стільки, що очі розбігалися, м’який диван в кутку кабінету, два крісла, що стояли перед столом і..

 

Думки чоловіка перебив приємний баритон, який вселяв довіру одним своїм звуком, привертаючи до себе увагу.

 

— Здрастуйте, Евгений, — він вітально кивнув головою, а незабаром махнув рукою, вказуючи на крісло перед столом, за яким він сидів, — Полина, — він так само кивнув, змахнувши іншою рукою, вказуючи на друге, таке ж чорне крісло, так як пара чомусь не рухалася.

 

— добридень. — Євген відразу ж посміхнувся і, поправивши свої кучері вже рукою, присів у крісло. Незабаром на друге приземлилася і дівчина, що зовсім не намагалася висловити якихось емоцій, нібито зовсім не рада хоча б спробують покращити свої стосунки. Або ж не нібито?

 

– Я Спартак Суббота, – представився той про всяк випадок, адже ім’я його було не з простих, хоч і відразу в’їдалося в мозок. Женя чекав після цих слів “я Ваш майбутній психолог, так що можете кликати мене просто Спартак, не варто формальностей” і все в цьому дусі, але нічого схожого не послідувало, що трохи вибило його з колії, заважаючи розпізнати наступні слова, — чай, кофе, воды? – чоловік вливався в колір кабінету: чорна кофта, що зовсім не прикривала татуювання на шиї, спокійний стан, розслаблена поза. Всім своїм виглядом Спартак висловлював спокій і безтурботність, але очі були втомленими, даючи зрозуміти, що він теж людина.

 

— кава. — першою відгукнулася Поліна, а Женя, провівши великим пальцем по нижній губі, трохи задумався. Він не хотів дуже нахабніти, але і відмовлятися було якось незручно. Адже він прийшов сюди не для того, що б йому каву робили.

 

— просто води, дякую вам велике. — Євген завжди був ввічливим, навіть коли це зовсім не було потрібно. Іноді це було зайвим, а іноді люди посміхалися. Але найчастіше другий тип були бабусі з його під’їзду, що так любили Женю якраз за його ввічливість. Зрідка на це звертали увагу на роботі, але бувало таке вкрай рідко.

 

— конечно. – відповів Суббота і, піднявшись, пішов до протилежного від дивана кутку кімнати, де на охайненькому напівпрозорому столику стояли кавоварка і куллер.

 

Насипавши кави, Спартак включив кавоварку, яка відразу відгукнулася приємним гулом, що грів вуха. Від цього звуку відразу з’являвся якийсь комфорт, дозволяючи сильніше розслабитися і перестати турбуватися. Цей легкий шум на фоні давав можливість прикрити очі і мало не розтектися на кріслі, повертаючись думками в те саме місце, де їм найбільше комфортно.

 

У кожного воно різне, але у Жені це дім. Просто, самий звичайний дім. Але не там, де він живе на даний момент. Це місце він може спокійно назвати домом, але сенс то він підносить різний.

Люди б вважали його дивним через те, що для нього одне і те ж слово могло означає різні речі, але є й ті, хто б прислухався до нього і спробував зрозуміти.

 

Женя відразу помітив, що чоловік був доволі таки великим, бо кофта, що була на ньому облягала міцні руки. На грудях тканина вже не так прилягала до тіла, даючи якусь свободу і одяг сприймалася зовсім по іншому. Якби вона повністю облягала його тіло і мало не рвалася від таких форм, то багато хто б порахував її вульгарною або хоча б неприйнятною для роботи, тим більше такої, але ця гра з обляганням робила свою справу, показуючи зовсім інший ефект. Було дуже незвично знаходитися на прийомі у чоловіка, але поки що це найкращий варіант з усіх, що він знайшов – і за вартістю, і за характеристиками.

 

Євген випав зі світу на деякий час, літаючи в своїх думках, плаваючи в струмку спогадів, який іноді був до страху гарячим, ніби він знаходиться поруч з самим гейзером, а іноді такий крижаний, що вступити неможливо, але легкий стукіт об стіл вивів його з цього стану. Піднявши голову вгору, він зловив на собі блакитний погляд.

 

— дякую. — Женя взяв в руку високу склянку і відпив трохи, а після поставив її назад на стіл. Дівчина поруч з ним обережно попивала свою каву без цукру, не видаючи ні звуку, нібито її тут зовсім не було.

 

— и так, хочу сразу начать, что бы не тратить ваше и свое время. — чоловік відкинувся на спинку стільця, на якому сидів, склавши руки на грудях. — я не смогу работать с вами. — абсолютно спокійно сказав той, дивлячись то на Євгена, то на Поліну. Це нібито було буденністю для нього, просто брати і відмовлятися майбутнім пацієнтам, коли вони вже прийшли. Женя був трохи злий, але не показував цього. Ну хто б не розсердився через те, що його час вже витратили даремно?

 

— вибачте, але чому? — Женя сидів трохи в подиві, в той час як дівчині було абсолютно все одно, вона з самого початку не підтримувала його цю ідея сходити до сімейного психолога. Брови піднялися трохи вище, а стривожені карі очі металися по тілі співрозмовника, аби не дивитися в очі, тому що це було занадто сором’язливо для Євгена. Чоловік з дитинства не міг довго підтримувати зоровий контакт, відразу ж заливаючись фарбою.

 

— по личным причинам. Платить за этот сеанс вам не придется. Я перенаправлю вас на другого, не менее хорошего специалиста, который обязательно вам поможет. — Суббота заліз в ящик свого столу і дістав візитку. Простягнувши її іншому чоловікові, він сів так само, як і раніше.

 

Євген трохи розчаровано зітхнув, але все таки прийняв візитку з рук чоловіка, запихаючи її в кишеню чорних штанів.

 

— больше не смею вас держать. — Спартак встав зі свого місця і підійшов до дверей, відкривши її. Женя, беручи приклад з психотерапевта відразу ж поплівся до дверей, думаючи лише про те, що це була і правда дурна ідея і відразу варто було прислухатися до Поліни.

 

Такі нав’язливі думки часто відвідували його, не даючи спокійно жити. Женя занадто давно почав шкодувати про свої вчинки, хоча десь в самому запорошеному і забутому куточку свого розуму знав, що це ні до чого доброго не приведе, якщо це виправити вже не можна.

 

– вдалого вам дня, Спартак. – Євген намагався бути все таким же, як і завжди, не показуючи того, що він вже трохи втомився.

 

Останнім часом чоловік дуже таки швидко втомлювався, що було зовсім незвично для нього. Раніше він міг днями і ночами працювати, якщо йому давали матеріал, а зараз Євген може прокинуться і від цього ж втомитися. Досягнення просто супер, правда? Навіть сам Женя вже починав боятися цього, розуміючи, що це не зовсім нормально, але заради свого якого-ніякого, але спокою, скидав це на війну, котра всіх покоцала, і вік.

 

— и Вам того же. — двері за спиною чоловіка грюкнули і він одразу міг зняти маску. Посмішка спала з обличчя, але ніхто не звернув на це увагу. Поправивши свої кудрі, Женя попрямував до виходу з будівлі, що навіть трохи радувало, адже все позаду, хоч там нічого і не сталося. Стільки нервів було витрачено через те, що він просто боявся сказати щось не так, і все даремно?

 

— Полін, я запишу нас на сеанс до того психолога, якого радив Спартак. У нас все вийде. — Женя поклав руку дівчині на плече і поцілував ту в потилицю.

 

Дівчина одразу відійшла від Євгена, не даючи йому торкатися до себе, показуючи, що не особливо налаштована на розмову і не хоче всієї цієї тактильності, яку Женя так любить. Млосно зітхнувши, чоловік прибрав руки від голови Поліни, що б та раптом чого не розлютилася, бо вона ой як могла ще. Останнім часом рівень її агресії піднявся мало не до небес, навіть сам Євген це помітив, хоча раніше закривав очі на всі недоліки дівчини і мало не ідеалізував її.

 

— ти серйозно, Жень? — насупилася та, бо серйозно не розуміла, як він досі не втратив надію виправити Їхні стосунки.

Вона сама вже відштовхувала його, натякала, давала зрозуміти, що не хоче, але Женя все одно продовжував боротися за їхні стосунки, хоча вже давно варто було перестати вірити в краще.

 

— звісно серйозно, а ти що, не хочеш? — Євген подивився їй в очі, але та лише цокнула язиком і відвела погляд, прискоривши крок. Чоловік відразу ж поплентався за тією, а настрій впав, здається, навіть нижче плінтуса.

 

 

 

 

 

 

 

Прийшовши додому, Женя майже відразу ж взяв телефон, набираючи номер з візитки. Він не знав, чи варто писати, телефонувати чи що взагалі робити, але йому завжди було комфортніше вирішувати такі питання по телефону. І не важливо, що він сьогодні вперше був у психолога.

 

Через три гудка йому відповіли на дзвінок і він відразу ж стрепенувся.

 

— Добридень, Я Євгеній Янович, хотів би записатися до вас на прийом зі своєю дівчиною, це ще можливо?

 

– доброго дня, звісно. Я вам продиктую свій розклад, а ви скажіть, коли Вам зручно. Нагадую, що краще не брати більше двох консультацій на тиждень. — жіночий голос на тому кінці трубки трохи підскакував, що викликало деяке роздратування, але Женя намагався не звертати на це увагу, що виходило цілком собі нормально, так як і не з такими людьми доводилося працювати, натягуючи на обличчя посмішку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сидячи на дивані, Женя склав ноги на кавовий столик. Відпивши ковток холодного пива, яким був забитий мало не весь холодильник, вся його увага була надана футболу, що йде по телевізору.

 

На телефон прийшло повідомлення, але чоловікові було зовсім не до нього – команда, за яку він вболіває йде до перемоги. Зараз 1: 1, але, можливо, скоро все піде в кращу сторону. В кращу, звісно, для Євгена, а не для іншої команди.

 

Ковтнувши світлого, Женя перевернув телефон, бо він з кожним новим повідомленням підсвічувався, що не могло не відволікати і не дратувати.

 

— так! — вигукнув той, коли в останні хвилини його команда забила гол. — так, так, в кінці то кінців! — Янович не міг перестати радіти перемозі, яку завоювала його улюблена команда. На його обличчі сяяла радісна посмішка, очі світилися п’яним блиском, а щоки порожевіли від кількості випитого алкоголю. Женя доволі таки терпляче оглядав матч навіть у такому стані, коли було практично неможливо не заснути.

 

В мить він притих, бо боявся, що може розбудили Поліну, а це було найгіршне, що тільки могло статися.

Вона була б дуже розлючена, якщо її сон хтось обірвав. А Євген цього ой як не хотів. Майже до тремтячих колін.

 

 

 

 

Чоловікові було абсолютно на все начхати, тому що він знав, що у вихідний день йому ніхто з роботи точно не напише — всі також хочуть відпочити, а на інших зараз немає сил, та й стан зовсім не той — він випив пару банок пива, його кардинація значно погіршилася, а когнітивні здібності змінилися майже до нуля.

 

Відповідати комусь в алкогольному сп’янінні було небезпечно, та й досвід вже був, тому Євген просто не брав телефон в руки, що б на ранок не шкодувати.

 

Один раз він мало матері не відправив свої фото, які хотів відправити Поліні. Радує, що тоді його мама не особливо вміла користуватися Інтернетом і Женя встиг все швидко підчистити.

 

Хотілося помитися і завалитися спати, але на перше у нього так само не було сил, тому вставши з дивана, він побрів у бік своєї кімнати.

 

Чоловікові вже було з високою роки начхати на те, що він був трохи спітнілий. Звичайним би днем, коли він не випив, а таке буває рідко, він би не забував про це і йшов митися, але сьогодні явно не той день.

 

Поліна вже з місяць не спить поруч з Євгеном, виправдовуючи це тим, що їй просто потрібно більше простору, а на даний момент ліжко побільше вони дозволити собі не можуть. Тому Євген черговий раз лягає в холодну постіль, ховаючись утяжеленним ковдрою, яке було куплено лише для того, що б відчувати, ніби хтось знаходиться поруч з тобою.

 

Але Яновичу ніколи цього не вистачало. Він хоче відчувати теплоту тіла поруч з собою, бо розуміти, що ти не самотній і у тебе є на кого покластися – найкраще, що є у цьому житті.

 

Що ти ніколи не будеш один, в будь – який момент можеш розповідати людині те, що з тобою відбувається – а він ні за що не засудить. Ця думка вже встигла стати його мрією, але він з сімнадцяти років шукає собі таку людину, а знайти ніяк не може.

 

В нього вже купу разів опускалися руки, а коли він знаходив собі дівчину, то підіймалися, як і з’являлася думка, що ось, це вона, вона найкраще, що в тебе є і це та, про яку ти мріяв усе життя. Але через якийсь проміжок часу ці мислі покидали його, а надалі вони й розривали свої стосунки..

 

Він чекав такої людини і як зустрів Поліну, так відразу знов подумав, що ось вона, людина всього його життя, що це саме вона буде жити душу в душу з ним до його смерті, але так здавалося лише перший час.

 

Спочатку Женя скидав все це на початок війни, адже кого вона не змінила? Але незабаром, буквально через місяць, він зрозумів, що це далеко не так. Зрозумів, але все ще вірив у краще. Ось такий ось Янович, до останнього буде вірити в краще, а після сумувати через це. Але по іншому він не вмів, його не навчили. А вчиться самому, як ми знаємо, надзвичайно важко і далеко не кожному, та навіть не кожному тисячному це вдається. Мабуть, Євген просто не потрапив в їх число.

 

Підтягнувши до себе другу подушку, він закинув на неї ногу і руку, намагаючись притиснутися якомога сильніше. Це було зовсім не те – подушка холодна, вона ніяк не імітувала присутність якоїсь людини. Максимум мертвої.

 

Це все було зовсім не схоже на те, коли лежиш поруч з коханою людиною, яка розмірено дихає, обпалюючи своїм диханням якісь твої ділянки шкіри, стискає твоє тіло в своїх руках, притискаючись до тебе якомога ближче, так само відчайдушно намагаючись відчути твоє тепло, якого так не вистачає.

 

Женя спромігся відчути це всього один рік з усього свого життя. У нього ніколи не було партнерів, які віддавалися йому так само, як і він їм, але пізніше він зустрів Поліну, яка, здавалося, так само віддавалася їхнім стосункам.

 

Але на Євгенії були рожеві окуляри. Він сам того не розуміючи ідеалізував її. Чоловік ідеалізував всіх своїх партнерів на початку, а після хтось із друзів йому знімав окуляри та відкривав очі, показував, мовляв, дивись, ця людина не така хороша, як ти думаєш, вона не варта того, що б ти витрачав свій час. І Женя погоджувався, але не завжди і відразу.

 

Іноді друзям було потрібно більше року, що б довести йому, що людина насправді жахлива, а не чудова, як говорив сам Янович.

 

Він не знав, як би жив без своїх друзів. Мабуть, давним би давно згнив в якихось жахливих відносинах, де його почуття і бажання зовсім не поважалися.

 

Євген був неймовірно вдячний своїм друзям.

 

Прикривши очі, Женя почав заспокоювати дихання, що ні з того ні з сього збилося. Це вже не було несподіванкою для чоловіка, адже таке відбувалося регулярно. Він і сам не знав причини, але спихав все на якісь проблеми з тиском, яких у нього не було.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сонце заглянуло в кімнату Євгена, висвітлюючи її, бо той вчора забув закрити штори, пробуджуючи цим самого чоловіка. Прокидатися від променів сонця було далеко не його звичкою, але останнім часом він став більш чутливим до всього, що оточувало його, тому він вже й не дивувався. Але ось чутливість до тактильності пропала. Він перестав відчувати таку теплоту від дотиків, як це було раніше. Або це залежить від людини, яка торкається його?

 

Євген, очевидно, дуже хотів тактильності, але він не з тих людей, що потягнеться за нею при будь-якій можливості. Йому була важлива людина, важливі почуття, з якими це роблять. Якщо ж почуття відсутні, то це не приносило задоволення і не приглушало його потреби.

 

Сівши на ліжку, Янович потягнувся, скидаючи з себе цим рухом ковдру. На щоці його був слід від подушки, а волосся мило розпатлане. Розчісувати так не хотілося, але чоловік розумів, треба, адже якщо по іншому, то він буде страждати весь ранок, вириваючи своє волосся гребінцем.

 

Позіхнувши, Євген встав з ліжка і побрів на кухню, де його чекав куллер з такою довгоочікуваною водичкою. Тільки цей приємний смак води міг змити ранковий присмак у роті, який так дратував. У Яновича вже була вироблена звичка — щоранку він п’є одну-дві склянки води, а найчастіше і аспірин зверху.

 

Випивши дві склянки холодної води, Женя пішов у ванну. Робити там було особливо нічого – шкіра у нього чиста, не проблемна, так що особливого догляду вона і не вимагає. Вмиваючись теплою водою, бо йому подобалося відчувати якийсь комфорт від цього, чоловік подивився на себе в дзеркало.

 

— чи треба мені щось робити з цим? — уже майже в розпачі питав себе Янович. Він не розумів, чи потрібно йому і далі боротися за відносини, в результаті отримуючи байдужість у відповідь, або варто робити так само, як і Поліна – забити на все?

 

Але він так не міг. Женя був занадто доброю людиною з великим серцем, який дасть йти по своїй голові тим, хто цього потребує, але ніколи і кроку не ступить по чиїйсь. Він така людина, що просто не може образити іншого, навіть якщо зробить боляче собі.

 

Янович намагається не давати потонути всім, зістрибуючи зі шлюпки, він би, як зараз кажуть, віддав останній парашут комусь іншому, а сам би залишився на падаючому літаку.

 

– Господи, як це важливо, – мало не застогнав той, прикриваючи своє обличчя ще трохи мокрими руками, розтираючи його, намагаючись позбутися болючих думок нанесенням собі шкоди.

 

Простоявши так ще хвилину-дві, він взяв в руки зубну щітку і продовжив ранкові процедури, адже розумів, що стоячи перед дзеркалом він все одно не вирішить жодної своєї проблеми, так як вранці розумні думки зовсім не лізли в голову, так що і рішення він придумати не зміг би, а так він може направити вільний час в потрібне русло, дістаючи з цього користь.

 

Очі, як би Женя не старався, все одно злипалися, а бажання піти і знову лягти в ліжко зростало кожну секунду, тому він вирішив йти в душ. Стягнувши з себе одяг, що так заважав, він заліз у ванну. Налаштувавши воду, він направив на себе крижані струмені.

 

Євген не боявся, що він захворіє, але і не був підготовлений, так би мовити, загартований. Йому просто було все одно на своє здоров’я.

 

Холодні краплі стікали по плечах, доставляючи якесь роздратування. Серцебиття чоловіка прискорилося, вже було відчуття, що ось ось і прийде панічна атака, яку він так остерігався, але ні, далі звичайної тривожності і тремтячих рук це ніколи не заходило. За те це почуття подрило як ніщо інше.

 

 

Вийшовши з душу через хвилин двадцять, той обтерся рушником. Шкіра його була червоною через холодну воду, але це не доставляло йому ніякого дискомфорту – іноді приємно відчувати поколювання по всьому тілу, що буквально пробуджують тебе. Іноді, мається на увазі, щоранку, якщо він не міг нормально прокинуться. Тобто кожного другого.

 

Вийшовши з ванної, чоловік вирішив заглянути в свій телефон, але відразу не зміг збагнути, де ж він його залишив.

 

Обійшовши пів квартири, Женя все ж забрів у вітальню, де і випивав минулої ночі. Підійшовши до кавового столика, на якому стояли порожні пивні банки, він взяв їх в руки і пішов в іншу сторону кімнати, адже кухня у нього була з’єднана з вітальнею. Викинувши ті, Євген знову підійшов до дивана. Його погляд відразу ж впав на телефон. Трохи посміхнувшись, він взяв його в руки, починаючи переглядати, що ж за СМС-ки йому вчора так яскраво приходили.

 

Всі повідомлення були про лайки, перегляди та коментарі, в іншому, нічого дивовижно цікавого, хоча Євген все одно прочитає все, що йому пишуть в коментарях. Але одне повідомлення потрапило йому в очі на самому початку. Перейшовши в Instagram, він швидко пробігся очима за повідомленням.

 

Спартак Суббота, 20:43

“Здравствуйте, Евгений, не хотите прогуляться завтра после обеда?»

 

Женя не відразу зрозумів, хто йому пише, тому перейшов на аккаунт. Він вже забув-позабув людину з таким ім’ям, але знав, що десь її все таки зустрічав. На акаунті у чоловіка було чимало фоток, але Яновичу вистачило менше секунди, що б зрозуміти, хто ж це.

 

В голові відразу проскочила думка, що Субота хоче повернути сеанси, але він практично відразу відкинув її, бо це було неможливо – яка здорова людина може захотіти відновити терапію, коли вже порекомендувала іншого терапевта?

 

Повернувшись назад в листування, Євген почав швидко писати відповідь, але незабаром стер її, вважаючи дурною.

 

Женя у всьому був таким: спочатку робив, а потім думав. Але коли справа доходить до чогось важливого, то він готовий обмірковувати це мало не годину, але і тут теж є свої винятки. Коли його відповідь з нетерпінням чекають, то чоловік намагається відповісти якомога швидше, адже відчуття, що ти змушуєш когось себе чекати – страшно огидне.

 

Янович не знав, варто погоджуватися чи ні, адже вибір був дуже складним. В принципі у нього сьогодні був вільний день і він міг провести його як завгодно, але з іншого боку, чи варто йти на прогулянку з майже незнайомою людиною?

 

І що, що ця людина майже з першого погляду навіває почуття комфорту? Це може бути лише обманка. Раптом його накачають наркотиками і продадуть на чорному ринку? Якщо подивитися, то Спартак в принципі виглядав як людина, яка цілком могла це зробити.

 

Женя тихенько посміявся від своїх же думок, а після написав остаточну відповідь, що швидко прийшла в голову і зовсім не коштувала всіх цих проблем.

 

Женя Янович, 07:53

“Добридень, Спартак, звичайно, я не проти зустрітися з вами. Де і о котрій?»

 

Євген не намагався здатися якимось занадто ввічливим або правильною людиною, він просто по іншому не міг. До старших і незнайомих людей завжди на «Ви» і по імені, ніяк більше.

 

Відповідь, на подив, не змусила себе чекати. Янович подумав про те, що його відповідь чекали і мало не моніторили знаходження в мережі, але він тут же струснув головою, намагаючись закинути цю думку якнайдалі, в самий запорошений куточок, адже людина в будь-якому випадку просто була вільна в цей час.

 

Спартак Субота, 7:59

«Gorcafe 1654 в 15:00 Вам подойдёт?»

 

Женя від чогось ніби знову помолодшав – знову чекає повідомлення і готовий відповідати на нього через секунду, як то прийшло. Це дивне почуття, бо Євген міг цілком спокійно ігнорувати будь-яку людину. І тут немає винятків. Мабуть, Спартак настільки зацікавив його своєю загадковою особистістю і пропозицією, що зовсім випадково, – чи ні? – став цим найпершим винятком з правил.

 

Женя Янович, 8:00

“Звісно! До зустрічі. 👋🏼»

 

 

Відклавши телефон, Євген томно видихнув. Чоловік сів на диванчик, за яким вчора дивився футбол і знову взяв телефон, заходячи в Instagram. Все таки читати коментарі треба, а іноді і відповідати, це вже була якась традиція.

 

Але не минуло й двох хвилин, як Яновича захопило одне різке бажання, боротися з яким було просто неможливо. Чоловік зайшов на Instagram аккаунт Субботи, клацнувши на першу-ліпшу фотку.

 

Побачивши її, Євген мало не задихнувся від емоцій, що нахлинули. Спартак сидів на кріслі, дивлячись в камеру так, ніби намагався заглянути в очі, а то і в душу кожному, хто подивиться цю фотку.

 

В описі були якісь розумні слова, але у Жені не було бажання читати їх, його увага була абсолютно повністю прикута до розслабленої пози тіла, легкої напівусмішки, татуюваннях на руках, яких минулого разу не було видно.

 

Наблизивши фотку, він став уважно розглядати руки чоловіка. Янович виглядів якісь квіти, що були схожі на троянди, в одній з них був череп, але все інше він просто не міг вивести в своєму розумі, бо думати він зараз був практично не в змозі, лише сприймати якісь дрібні факти.

 

Облизнувши губи, він провів рукою по внутрішній стороні стегна, трохи натискаючи на нього. До кімнати зайшла Поліна і він кинув на ту здивований і трохи стривожений погляд, висмикуючи руку як ошпарений.

 

Швидко заморгавши, він спробував сфокусувати погляд на дівчині, але незабаром відвів його в сторону. Зовсім забув про телефон, Євген нервово ковтнув слину і вимкнув його, намагаючись усвідомити, що він зараз робив.

 

Такого з ним не траплялося ніколи. Зрозуміло, він іноді розглядав фото, але здебільшого це була його дівчина і, можливо зрідка він дозволяв дивитися собі на інших жінок, розглядаючи тих. Але ось саме такого в його досвіді ще не було..

 

— добрий ранок, сонечко. – його голос зовсім трохи підскочив, що було майже непомітно, але сам Янович не міг цього не помітити. Прокашлявшись, чоловік нервово облизнув губу, а після, провівши рукою по волоссю, спробував заспокоїти себе.

 

– мгм. – дівчина пішла в бік кухні в своєму білосніжному халаті, що б як зазвичай заварити каву.

 

Така відповідь Поліни його зовсім не радувала, а навіть засмучувала. Але заспокоєнню це допомагало, бо человік дозволяв собі думки про те, що це лише швидкоплинне падіння, яке буває у всіх і без винятку. В принципі, він свято вірив у це.

 

Женя, не в силах більше знаходитися в цій кімнаті через свій сором, встав з дивана і побрів в спальню, бажаючи залишитися наодинці.