Тренування

Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх

— Добре, давайте так: хтось з вас двох вартий того, щоб я перестав пиячити і взявся до діла? — вперши руки в боки питає Геймітч.

Чесно кажучи, його тверезий вигляд мене трохи насторожує. Мадж схоже здивована не менше, і так само просто мовчки дивиться на нього.

— Що, ні в кого ніяких умінь? — не здається ментор. — Ніхто не бився в темному кутку, не тікав від миротворців, не отримував п’ятірку з фізкультури? Ви чого мовчите?

Я усміхаюся і кажу:

— Ми просто трохи ошелешені. Дай нам хвилину, щоб звикнути до тебе.

Геймітч втомлено зітхає:

Дали трибутів, та не дали терпіння — мимрить він, відкорковуючи пляшку. — Я завжди думав, що ті виступу з дурнуватими костюмами ніщо не може зіпсувати, але ви переконали мене у протилежному. Як вже зрозуміло, та витівка з конями не надто надихнула розпорядників.

З цим не посперечаєшся. Зранку, коли ми з Мадж переглядали повтор Ігор, то з розчаруванням побачили, що про сольне камео нашої колісниці не було і згадки, а наш ефірний час максимально скоротили.

Я хмикаю і згадую ті декілька кадрів, де розгарячіла Мадж посміхалася і махала публіці, а я виглядав як страшенно незворушний шахтар, а не як людина, що ледве стримує блювоту, тож все гаразд. Принаймні ми не були такими переляканими як більшість інших трибутів.

— Ти — вказує на мене Геймітч, — окрім поганенького удару справа і довгого язика ще чимось володієш?

— Ага, — не залишаюся у боргу. — Нестерпним бажанням запустити в тебе склянку.

— Впевнений на арені тобі підкинуть кілька касок — гмикає Геймітч.

— Кхм, — голосно видає Мадж, передчуваючи бурю, і обдаровує нас суворим поглядом.

— Хлопчики, — попереджувально протягує Еффі, попиваючи чай.

— Ну а ти, красуне? — Геймітч зупиняється на Мадж, — Будь ласка, скажи, що носиш цю стрічку в надії когось нею задушити.

Дівчина злякано підіймає брови і хитає головою.

Геймітч зітхає.

— Шахтаре, — починає він, — спробуй попрактикуватися у ближньому бою. Ти міцний, але головою не думаєш. Спокійно! Не тоді, коли розлючений. — хмикає він, і переводить погляд на Мадж. — Вуглику, ти навіть не думай пхатися у ту секцію. Якщо заробиш пару синців, на спонсорів можеш навіть не надіятися. Вчися усьому, що допоможе здобути їжу і прихисток. Ах, так, обидвом варто навчитися швидко бігати. — він дивиться на годинник. — Пропоную почати просто зараз. Валіть вже на тренування!

— І старайтеся знайти союзників, — додає Еффі.

У тренувальній залі усі трибути збираються навколо жінки на ім’я Атала. Поки авокси чіпляють номера округів нам на спину, вона пояснює правила і схему розташування секцій.

Усього секцій три: практичні навички, куди входять кімнати із пастками, шалашами та отруйними рослинами, секції зі зброєю та рукопашним боєм, а також секція із басейнами, куди я заглядати не збираюся. Плавати я вмію, проте не люблю.

Краєм ока я розглядаю інших трибутів. Відчуття того, що більшість з них скоро стане трупами охоплює мене майже одразу.

Кар‘єристи, ті, хто із першого, другого та четвертого округів, які ніколи не голодували, та все життя готувалися до участі в Іграх, явно перевершують інших мускулатурою. Заготовлені своїми округами машини для вбивства. Я якраз подумки обурююсь такою несправедливістю, коли Атала дає добро розходитися.

Перший день тренування не відзначається особливо нічим. Я обходжу половину секцій поки не спиняюся біля стійки із великими блискучими луками.

Колись батько брав мене з собою на полювання і дозволяв пускати стріли у дерева, проте по–справжньому стріляти мене навчила Катніс. Вона і подарувала мені мій перший власний лук, який зараз спочиває у надійній схованці, під її наглядом. І хоч я ніколи не признавався уголос, та стріляє вона куди краще за мене.

Ці луки легші і тугіші. Зовсім не такі, які змайстрував батько Катніс.

Я беру одну стрілу на пробу, та запускаю її у мішень.

Мимо.

Це не страшно. Просто інший лук. Потрібно лише звикнути. Я якраз тягнуся за наступною стрілою, коли чую смішок. За спиною гигоче білявка із Округу 1.

— Хочеш спробувати? — ввічливо питаю я.

Відпихнувшись від стіни і похитуючи стегнами дівчина ліниво підходить до мене і забирає лук, хоч на стелажі їх іще з десяток. Вона бере стрілу, стає в позицію, а тоді раптово розвертається в мою сторону. Я різко ухиляюся, а дівчина знову гигоче, тримаючи стрілу націленою в мене.

— Вчися, дванадцятий, — каже вона і знову розвертається до мішені. Потрапляє у саме серце.

Я похвально киваю, ображено розмірковуючи, що нерухома мішень за двадцять кроків це нескладний розклад. Але вона принаймні влучила.

До цієї секції я більше не заходжу, хоч і душа проситься. Схоже, що з мого одного-єдиного пострілу зробили висновок проте, що я не вмію стріляти. І хоч ображена гордість потребує реваншу, мені хватає розуму приховати своє вміння на благо для майбутнього.

За обідом до мене за столик підсідає інша білявка.

— Терпіти не можу їсти одна, — каже Мадж.

Я раптово згадую Катніс. Певно це через те, що вони з Мадж завжди обідали в школі разом. Можливо вони навіть були подругами, хоч я такого не можу уявити.

— Ти весь ранок просиділа у секції з басейнами? — питаю я.

Мадж знічується від мого всебачення і знизує плечима.

— Мені там сподобалось. Тренер каже, що за три дні цілком можливо навчитися плавати. А ще, там небагато народу, — зізнається вона.

Та секція і справді пустує. Ті, хто вміють плавати, даремно на це часу не гають, а ті, хто ні, — навіть не намагаються, що, насправді, розумно. Ти ніколи не вгадаєш, чи буде на арені достатньо для цього води, і чи пощастить тобі до неї добратися.

— Ти збираєшся просидіти там три дні?

Мадж стенає плечима.

— Це дурість,— кажу я.

Проте, декілька років тому Ігри виграла дівчина, на яку ніхто б не поставив, якраз завдяки вмінню плавати. Розпорядники в якийсь момент затопили арену, і вона довше всіх змогла боротися із бурхливою течією.

Можливо Мадж надихнулася саме нею, але все ж постійно стирчати у одній секції — не надто розумно.

Саме тому, наступного дня, піддавшись альтруїзму, я беру її із собою у секції з в’язання вузлів.

У тренувальному центрі є безліч інструкцій, — подекуди не зовсім провальних, — і купа матеріалу, що нам їх радо дає інструктор, для безглуздих експериментів.

Я вирішую робити щось на кшталт ріжучої пастки для кабанів, але більшу і потужнішу. Мадж погоджується мені допомогти, але її завзяття вистачає ненадовго.

Здоровань із одинадцятого хмуро на нас поглядає. Власне, заради нього я сюди і приперся. Союзники на арені — річ, без питань, корисна, хоч і небезпечна. Цеп виглядає найбільш підходящим на цю роль. Він тримається осторонь усіх, і справляє враження хорошого бійця, що не може не впасти в око кар’єристам. Впевнений, він уже у них на прицілі. Я б міг йому допомогти. Разом у нас принаймні би був шанс.

Натомість, я весь час трачу на те, щоб пояснити найпростіші речі Мадж Андерсі, яка після п’яти хвилин втрачає будь-яку цікавість і навіть не намагається вдавати, ніби щось розуміє.

— Не хотіла би я у неї потрапити, — зітхає дівчина.

В результаті у мене виходить величезна пастка-самостріл із надійним спусковим механізмом і масивними нагостреними колами.

— Ну і що тепер?— питає Мадж, незадоволено дивлячись на тонесеньку розтяжку, що приведе увесь механізм в дію.

Усміхаюсь і киваю.

— Падай.

Мадж ображено пирхає.

Цього дня я таки заглядаю у секцію боротьби. І усвідомлення того, що Геймітч просто хотів познущатися приходить до мене коли розпливчастий образ тренера нависає наді мною, щоб пояснити, що я не вмію приймати удари.

Він каже: біль збиває тебе з пантелику. Каже: якщо суперник вдарить першим — ти труп.

Сидів би я краще у секції з вузлами.

Коли я виходжу з рингу мені насмішливо усміхається хлопець із другого, і голосно аплодує.

Коли ввечері Мадж співчутливо приносить мені коробку із капітолійськими обезболюючими, я прошу її не пхатися не в свої справи, і залишити мене в спокої. Схоже, що говорю я це надто різко, і у Мадж теж був не найкращий день, бо в наступний момент коробка летить мені в голову, а дівчина грюкає дверима.

Тож третього дня тренувань вона не сідає до мене за обідом.

Власне, на обід вона не з’являється взагалі. В секції із вузлами її також немає, тож мені таки доводиться пхатися до басейнів.

— Ей, обережно!— надривно кричить якийсь хлопець, коли я з бризками вступаю в невелику заглибину із водою, що радше нагадує калюжу. Я тут же зупиняюся, але він лише розчаровано стогне — Не спрацювало…— і схиляється над якимось металевим прибором так, що я можу розгледіти цифру три на його куртці.

Я дивлюся на свої мокрі черевики і нічого не розумію.

— Тут справа явно не в моєму везінні, — констатую я.

— Та це, певно, дріт відійшов, чи акумулятор роз’єднався,— метушиться він над своєю конструкцією, кінець дроту якої сиротіло лежить в моїй калюжі.

В електриці я не розбираюся, але те, що дроти не можна пхати у воду відомо навіть такому телепню як я.

— Ця штука могла мене вбити — нарешті розумію я.

— Та ні,— пирхає хлопець. — Тобто так… в теорії. Проте тут замало заряду, і я не можу зрозуміти в чому справа але…

— Та забий, — раджу я, і зі всією силою копаю цю тяжку електричну штукенцію. Вона відлітає до наступного басейна і зі сплеском хорониться під товщею води. Декілька спонсорів наверху зацікавлено на нас поглядають.

Я хапаю хлопця за футболку.

— Ти мене ледь не вбив — повторюю я.

— Ч… чувак, я ж не… — злякано починає він, проте краєм ока я бачу миротворця, що рішуче направляється до нас, і відпускаю його.

Хлопець мовчить, а задоволено киваю і виходжу зі секції.

— Гейл Готорн!— озвучує динамік, і я підіймаюся, щоб пройти своє оцінювання

У залі очікування уже пусто. Залишилась лише Мадж, яка виступатиме після мене.

— Удачі, Гейле.

Здається вона вже не злиться. Киваю.

— Тобі теж.

Незвично бачити зал тренувань таким порожнім. Спонсори байдуже поглядають на мене з другого поверху.

Беру з полиці уже знайомий лук. Цього разу я влучу.

Задираю голову до стелі і криво посміхаюся.

Ну, що ж. Поїхали.