Втілення пусток

Зібрана за весь цей час усіма правдами та неправдами жменька монет блиснула у темряві, коли матрац Фреда ссунувся в сторону. Не обтяжуючи себе підрахунками, цілитель скоріш загорнув їх та закинув у внутрішній карман куртки. Його подих прискорився.

«Треба заспокоїтись. Якщо раптом знов зустрінеш кого-небудь у коридорі…»

Саме з цієї причини слідом полетіла пляшечка з тим самим, про що так прохав його Тревор, тільки в дещо іншій консистенції. При вдалому підході його запах відправив би в сон будь-кого, хто встав би в нього на дорозі… Але Фред все ж волів би ні з ким не зустрічатися цієї ночі. Зволікати не можна. До світанку залишалась пара скупих годин. Саме в цей час більша частина табору бачила сни після денних та нічних пригод.

Ще пара дрібниць. Все, чого потребував Фред, вміщувалося в обидва кармани з лишком. 

В коридорі стояла гробова тиша. Слів безпам’ятного Балаура було достатньо, щоб гранично точно зрозуміти, куди треба рухатись. Ще довелося накинути капюшон, хоча без сумніву більшість в таборі впізнали б його за ходою.

«Забагато думаєш. Нікому немає до тебе справи.»

Проходячи повз згаданого «місця утилізації тіл», Фред затиснув собі носа, сподіваючись, що на пальцях випадково в поспіху не осів ніякий концентрат настоянки.

Далі це насправді жахливе місце, що нагадувало брудний склад, в якому краще навіть не вмикати таку річ, як ліхтар, переходило в наступний коридор, чергову ногу цієї павукоподібної будівлі. Тут всюди валялися залишки бурхливої вечірки – в цій частині табору напевно не нудьгували, і навіть факт пораненого ватажка нікого не засмутив достатньо. В кінці були розташовані сходи, збігаючі вниз.

На сходах він мало не спіткнувся. Нехай заплутані коридори і порожні, він був за крок від підняття шуму, який би точно зацікавив когось. Але обриси будов явно свідчили про те, що шлях було обрано вірний. Він раптом обурився — невже його кімната весь цей час була так близько до місцевої в’язниці?!

Силует рейдера біля дверей він, здавалося, роздивився в останній момент. Тваринний жах накрив Фреда одразу, як він зрозумів, що чує в темряві чийсь подих, хай і надто гучний. Він же змусив його розосереджену увагу нарешті запрацювати. Нога вартового, що придрімав на хиткому стільці, простягалася через весь прохід, ніби він задумав підставити підніжку. Руки звисали зі стільця, очі були блаженно заплющені. Не випробовуючи долю, пальці Фреда спритно притиснули до його обличчя вимочену в рідині з пляшечки хустину. Єдине, у чому їхній власник був зараз певен — це в забійній дії цього снодійного. Шумне дихання, що норовило перейти в хропіння, тепер сповільнилося.

Він тінню пройшов до наступної кімнати. Якщо в таборі тримали бранців живими так довго, вони мали опинитися тут… Фред пам’ятав свою першу ніч серед цих холодних стін у всіх подробицях. Якщо Балаур та його наближені не могли визначитися, як їм вчинити, вони кидали всіх сюди, до місцевої в’язниці, побудованої понад десяток років тому зовсім іншими людьми і волею долі приєднану до табору. Зроблені тоді стіни, ґрати та замки чудово виконували своє завдання і досі. Одна біда — на вцілілому поверсі було цілих десять камер. По п’ять із кожного боку.

Фред придивлявся до кожного кута. Помилки тут бути не могло — рейдер не охороняв би порожню в’язницю, і ключ з його поясу мав свій замок. Але місячне сяйво, що пробивалося крізь дах, висвітлювало тільки вузький прохід, а не камери. І приміщення виглядало мало того що моторошним, так ще й гнітюче порожнім.

“Може, заговорити?..”

Однак замість слів з його рота раптом вирвався рваний звук, мало схожий на поклик. Чиїсь руки, що виринули з темряви, майнули перед очима, і слідом у шию затято вп’ялися чужі пальці. Зробивши рятівний крок назад, Фред спиною відчув ґрати. Далі відступати було нікуди, і повітря стрімко витікало, і все всередині скипало, бо мабуть ніколи за всю заплутану історію свого нечестивого життя він не потрапляв у настільки огидну ситуацію. Чиясь рука нахабно забирала у нього життя прямо в цей момент! Вчепившись однією рукою в ґрати, другою він сяк-так склав корявий жест, що колись закликав до миру в регіоні за багато миль звідси. Він прожив там майже п’ять років, і давно пішов з території, де повітря було таким важким, що жителі віддавали перевагу жестам. І все ж таки це було єдиним, що згадалося. А потім ще кілька слів з тієї ж мови. Як добре, що жести були такими швидкими. «Просто припини! Ти робиш помилку». Лайка наприкінці вирвалася сама.

Пальці з шиї кудись зникли. Фред коротко прокашлявся, анітрохи не переживаючи про те, що в цьому приміщенні найменший шум звучав, як гуркіт. Розсіяний погляд поступово, риса за рисою, вловлював силует за ґратами, але образ все ніяк не збирався.

Його не тільки відволікли найбруднішим чином. Ті ж самі руки зі швидкістю, що гіпнотизувала, обшарили його куртку. Таке нахабство швидше за все примусило цілителя прийти до тями.

— Не хочу тебе засмучувати, але я залишив ключі на вході, — повільно процідив він.