Втікачі

— Поїдьмо разом, прошу..

— Роні?

— Будь ласка..

— Добре, збирайся.

                             ***

Вони вилізли через вікно, здається ніхто навіть не помітив. Тільки два рюкзаки на плечах, новий синець і цигарка у руці.

— Куди нам іти..?

— В йобаний Нью-Йорк. Я хочу в Нью-Йорк, Дене.

— Ти знущаєшся?

— Я абсолютно серйозний.

Підлітки йшли дорогою до автобусної зупинки, сонце почало сходити.

— Тоді поїхали.

Чорноволосий посміхнувся. Їм не було що втрачати.

— Я вкрав у мами 1000 доларів.

Рудий сказав це так спокійно, хоча руки тремтіли від нервів. Але, може, від холоду, хто знає.

— Ти здурів?

— Що, думаєш цього не вистачить на квитки до Нью-Йорку?

— Та з головою вистачить, дурнику.

Перше проміння сонця освітлювало руде волосся так, що воно виглядало майже золотистим. Хлопці підійшли до зупинки, в повітрі пахло останніми днями літа. Роні сів на траву.

— Ти ж знаєш, що тут є сидіння?

Ден присів поряд.

— Я ж дурник.

— Теж правда. Цигарки закінчились. Я знаю куди підуть всі гроші твоєї матері.

Кучерявий брюнет посміхнувся. Штани всі були зелені, від мокрої трави. Вони навіть не взяли з собою светри. А нащо, коли за вікном літо, правда ж?

— У матері вони все одно пішли б туди ж, тільки б ще на наркоту і горілку.

Рудий встав і підійшов до розкладу який висів на зупинці.

— Найближчий автобус до Нью-Йорку через тридцять хвилин.

Ден теж встав.

— Шкода.

— Що так довго чекати?

— Та ні, що ми не встигли подивитись на зорі лежачи на траві.

Брюнет схопив хлопця за руку і повалив на землю.

Все навколо було мокре і холодне через крапельки роси, крім серпневого повітря. Але їх двох це не хвилювало.

Вони лягли на траву, у волоссі застрягли листочки й гілки.

— Ну ось, тепер я увесь брудний, — поскаржився Роні.

— Не страшно, все одно нам бути безхатьками у Нью-Йорку.

— Пішов ти, Дене.

— А що, у тебе є інші ідеї?

Кучерявий нахилився над рудим.

— Так. Відкриємо свій музичний магазинчик, будемо орендувати квартиру у Нью-Йорку, маленьку, але з балконом. Ти станеш дизайнером одягу, будеш розписувати фарбами футболки та всяку таку хрінь. А вечорами ми гулятимемо босоніж вулицями і всі будуть вважати нас божевільними.. і тоді.. ми

На очах у хлопця з’явились сльози. Вони текли, а він ніби й не помічав.

— Ей.. ей, я обіцяю, що так і буде.

Ден взяв його за руку.

— Тільки взимку давай будемо гуляти у взутті, добре?

Роні посміхнувся крізь сльози та кивнув.

— Ось і добре. А тепер годі рюмсати, краще скажи чи не взяв ти із собою щось поїсти?

Брюнет сів на траву, уважно зазираючи у сірі очі співрозмовника.

— Так, бовдуре. Боюсь запитати, що тоді взяв ти?

— Кеди.

— Зажди, ти реально запхав у рюкзак йобані кеди? Тебе тікати з дому не вчили?

— Ні, на жаль.

— Ну, а хоча б щось ще?

— Я взяв плеєр з музикою.

— Я зрозумів. Ось і їж тепер свої кеди.

— Тоді ти слухай музику через свої бутерброди, розумнику.

Роні теж піднявся з трави.

— Добре-добре, будеш з ковбасою чи сиром?

— Ти не робив з горіховою пастою?

— Тут тобі не ресторан!

— Ну добре.. давай з сиром.

Небо було рожеве, довбані комахи кружляли навколо поки два ідіоти їли бутерброди о четвертій ранку. Залишалось 10 хвилин до приїзду автобуса. Жодних людей навколо, тільки поле, хмари і ця клята зупинка.

— Добре, а що тоді взяв ти?

Ден вже з’їв свій бутерброд і здається намагався порахувати ластовиння на обличчі хлопця.

— Гроші, змінний одяг, пару маминих золотих прикрас, їжу, ніж, маленьку аптечку, блокнот з олівцями..

— Все-все, досить. Поки я не заснув від того який ти нудний.

— Тобто хлопець який о третій ранку запропонував тобі втекти з дому без жодного плану, нудний?

Рудий підняв одну брів.

— Ну добре, може, трохи цікавий.

Чорноволосий усміхнуся.

— Давай так, я визнаю, що ти цікавий, якщо встанеш і крикнеш: «Я люблю Дена Сінка!»

— Не занадто самозакохано?

— Зовсім ні.

— Тоді ти перший.

Сінк підірвався з місця й у весь голос закричав:

— Я ЛЮБЛЮ ДЕНА СІНКА!

Роні засміявся.

— Я думав ти будеш кричати моє ім’я, кретине.

— Не занадто самозакохано? Твоя черга, дурнику.

Хлопець піднявся з трави, навколо було так тихо, ніби комахи чекали що ж буде далі.

— Я ЛЮБЛЮ РОНАЛЬДА ДАЄРА!

— Ей. Ну раз так.

Брюнет набрав повітря в легені.

— РОНАЛЬД ДАЄР ДУРНИК!

— Ах так? Ну тоді: «СІНК БУДЕ ЇСТИ СВОЇ КЕДИ!»

Обидва впали назад сміючись.

— Можна поцілувати тебе?

Спитав Ден на диво серйозно.

Роні нахилився торкаючись губами губ хлопця. Ця мить була неймовірною.

— Можна.

Зовсім тихо відповів Даєр. Дихання збивалось, здавалось, що не вистачає повітря.

Раптом хлопці щось почули, здається це був їх автобус.

— Пішли!

Рудий потягнув Сінка за руку, коли вони почули ще один звук. Стара блакитна машина, що наближалась надто швидко. Хлопці вже йшли до автобуса, коли з авто вилетіла жінка з гучними криками.

— РОНАЛЬД, БЛЯХА, А НУ ПОВЕРНИСЬ!

— МАМА?

Роні застиг на місці, двері автобуса відчинились.

— ДЕ МОЇ ГРОШІ, ВИРОДКУ МАЛИЙ? ДЕ? Я ТОБІ ТАКЕ ВЛАШТУЮ.

Ден схопив Даєра за руку і вони щосили рвонули в бік автобуса. Крики ставили все тихіше, коли вони тримаючись за руки забігли у відчинені двері.

— Йшли б ви нахер, Місіс Даєр.

Крикнув Сінк злій, як собака, жінці. Обидва зі сміхом сповзли на підлогу пустого автобусу, вони були вільні. Вільні.

— Молоді люди.

Звернувся до них водій.

— Займіть свої місця, або виходьте звідси.

Довелось піднятись. Вони сіли в самому кінці, Роні поклав голову Сінку на плече.

— Ти ж взяв до плеєра навушники?

— Так, щоб ти без мене робив.

Ден дістав із рюкзака плеєр і вставив один навушник у вухо хлопцю.

— Стривай.

— М?

— У тебе в волоссі сидить павук!

Голосно сказав брюнет. Даєр підскочив на місці.

— Дістань його!

Хлопець дістав з рудого волосся листочок і простягнув його Роні.

— Дістав.

— Ти такий кретин.

Майже ображено буркнув рудий, але голову з плеча не підняв. За вікном пропливали поля, а в навушниках грала музика. В салоні ставало холодно, руки Роні вкрились мурашками і коли він чхнув втретє хлопець не витримав і дістав з рюкзака плед.

— Ого, ти  реально взяв щось корисне?

— Краще замовкни і загорнись у нього. Хворіти будучи безхатьком дуже невесело.

На зупинках заходили і виходили люди,  іноді вони дивились зкоса на сплячого рудого хлопця і брюнета, який дивився на них так само зневажливо. Здається, вони їхали вже 3 годину. Роні розплющив очі, сонце давно повністю встало і світило заважаючи спати.

— О, ти прокинувся. Нарешті я можу рухатись.

— Ти, що не рухався, щоб мене не розбудити?

— Звісно.

— Це мило.

— Ні. Не кажи такого, я не хочу бути милим. А тепер дістань мені щось попити, бо ти заснув на своєму рюкзаку, а я хочу води вже кляту годину, мабуть.

— Це так..

— Замовкни.

Даєр дістав з рюкзака термос з чаєм.

— Боже, твій рюкзак бездонний, як жіноча сумочка?

Кучерявий зробив великий ковток.

— Дякую.

Вони проїхали вже Онеонту.

— Слухай, а ти взагалі був у Нью-Йорку?, — запитав Ден.

— Ти вирішив поцікавитись тільки зараз? Так, був. Один раз їздив туди з батьками, мені було, мабуть, років шість.

— Ого, ти не розповідав.

— Ми виграли поїздку в якійсь компанії, батьки перевіряли чи можна продати квитки, але у них не вийшло і ми поїхали. Пам’ятаю тільки статую свободи і те, як батько влаштував скандал в МакДональдзі.

— Це звучить як історія, яку я хочу почути.

— Йому здалось, що картопля фрі недостатньо хрумка і він дві години кричав на дівчину за касою, поки йому не видали 5 доларів компенсації.

— Боже.. ахах, звучить дуже в його стилі.

— А ти подорожував зі своїми батьками?

— Так, ми літали в Каліфорнію, до їх розлучення і смерті мами. Там було класно.

—  Скільки тобі було?

—  Не знаю, десь вісім, мабуть. Слухай, а скільки у тебе бутербродів?

—  А що?

—  Думаю про те, на скільки хвилин мені їх вистачить.

—  І не мрій, я розробив план. Не більше бутерброда за три години.

— Тобто?

—  Ось так. Ти вже з’їв два. Тому вибачай.

— А якщо я помру з голоду?

— У тебе будуть кеди.

— От ти зараза.

— Шнурки тільки не ковтай.

Роні відвернувся до вікна. Ще годину вони їхали майже мовчки.

— Ей, Дене.

— М?

Сінк малював щось у блокноті.

— Ти не шкодуєш?

— Про те, що кинув свою тупу тітку і поїхав з тобою в найкраще місто Америки? Ні.

— А сумувати за чимось будеш?

Рудий хлопець зняв взуття і сидів обхопивши ноги руками.

— За тіткою точно ні, за Куперстауном? Теж не думаю. Мабуть, лише за сусідським собакою і необмеженою кількістю бутербродів.

— Але ж я краще за собаку?

— Ну..

— Не забувай, що їжа в моєму рюкзаку.

— Звісно краще! Тільки дай води, будь ласка.

Даєр посміхнувся. І дістав пляшку з водою.

— Тримай.

Сінк зробив два ковтки.

— А ти?

— Що?

— За чим будеш сумувати?

— Не знаю навіть.. школа у нас була відстій.

— І не кажи.

— Родина у мене теж була відстій. Але мама розумілася на цигарках, завжди купляла найкращі.

— Не певен, що це додає їй балів як матері.

— Мабуть, ти правий.

Ден зітхнув.

— Коли ти вперше спробував палити?

— В дев’ять.

— В ДЕВ‘ЯТЬ?

Брюнет подивився здивовано.

— Так, знайшов на підлозі батькову цигарку. А ти?

— В 11, думав, переплюну тебе.

— Тьфу, то вже зовсім пізно.

— Ну звісно.

— Як це сталось?

Роні теж зробив ковток.

— В шкільному туалеті, хотів вразити Сідні Парсер.

— Сідні Парсер? Бачу, у тебе типаж на рудих. Тільки вона не гарна.

— Не ревнуй, все одно мені не подобаються дівчата.

— Хто сказав, що я ревную? Ти зависокої про себе думки.

— Як скажеш.

Автобус знову зупинився.

— А ти коли-небудь намагався вразити дівчину?

— Ні.

— Жодного разу?

— Ні, але одного разу намагався хлопця.

— Невже ти не про мене?

— А ось і не вгадав.

Усміхнувся Даєр.

— Я хочу почути цю історію.

— Ну добре-добре, це було у 5 класі, знаєш Бреда з паралелі?

— Цього тупого хулігана в окулярах?

— Так. Він тоді мені подобався. Так ось, одного разу його придурки-друзі запропонували мені потрапити до них в компанію. Я був такий радісний. Натомість вони попросили написати дещо про Містера Тернера на дошці. Коротко кажучи, влетіло мені тоді знатно, а цей козел навіть не запросив мене до них в компанію.

— Шкода його. Втратив найкращу можливість в житті.

— Я найкраща можливість у житті?

— Не в образу тобі, але не складно бути найкращою можливістю у житті Бреда Денсона.

— Я міг би образитись, але це занадто смішно.

— І не треба ображатись.

Якась бабуся, з котом у сумці дивилась на хлопців вже 20 хвилину. Даєр не звертав на неї уваги, але кучерявому вона не давала спокою.

— Вибачте, ви щось хотіли?

— А, ні-ні, просто думала запропонувати вас пригостити, у мене лишилось купа їжі, я везла її своїм онукам, але вони не захотіли.

Очі Сінка загорілись.

— Ні, дякую.

Розбив його мрії Роні.

— Але здається молодий чоловік хоче взяти, у мене тут є цукерки і булочки.

— Так, не слухайте його, я візьму скільки можна.

Щаслива жіночка простягнула хлопцям пакет з купою булочок, фруктів і солодкого. І допоки вона не вийшла через декілька зупинок, дозволила гладити свого кота, на ім’я Джон.

— Тебе здається не вчили не брати їжу у незнайомців.

— Якщо ця мила бабуся отруїла мене своєю випічкою, то я помру щасливим, бо її булочки неймовірні.

— Ти невиправний.

— Ти все одно мене любиш.

— Вибачте.

До них звернулась якась жінка, з хлопчиком років п’яти на вигляд.

— Так?

— Ви не могли б перестати триматись за руки, тут взагалі-то мій синочок.

— А ви не могли б..

Хотів послати її якомога далі Ден, але рудий його перебив.

— Вибачте, але ніяк ми вам не заважаємо, якщо вас щось не влаштовує можете вий..

На цей раз Сінк не дав договорити Даєру. Але не тим що перебив, а тим що поцілував його, як ніколи пристрасно. Вкрай обурена жінка поскаржилась водію, але чоловік на її крики розвів руками. Допоки ця мадам була в автобусі, хлопці цілувались ще тричі, її обличчя було неймовірно кумедне.  

— А ти добре цілуєшся.

Роні їв свій другий бутерброд.

— Напишу це у своєму резюме. Дай вкусити.

— Ні! Ти і так скоро все з’їси.

— Ну а за поцілунок?

— Я обираю цілуватись з бутербродом.

— Ой, ну і добре.