Втікач

Запитай хто Гарета як він тут опинився, він би не зміг вимовити й слова. Стоячи на вершині муру, що височіла над містом і тягнулася на багато-багато миль вздовж, що й кінця-краю не видно, він згадував ранішній випадок, який привів його сюди. Поряд стояли ще декілька диваків, хватко озиралися й зиркали на Гарета, немов зловтішаючись. Хасена видно не було, що змушувало особливо відчувати себе тут зайвим. Сумління з приводу прийнятого рішення в душі стрімко розповзалося.

– Слухайте, – один з вартових вийшов вперед, голосно й чітко командуючи: – Ви самі прийшли сюди, пам’ятайте про це. Погодились допомогти захисникам міста, тобто нам, й у випадку, якщо королівська варта спіймає одного з вас – ми не несемо ніякої відповідальності. Згодні? – і не очікуючи відповіді на своє запитання, продовжив: – За ніч можуть бути як десятеро втікачів, так і жодного. Пильно споглядайте за стіну й чутко прислухайтеся. Це завжди допомагає.

На цьому промова вартового завершилась. Їх всього було п’ятеро – не так багато, як спершу думав Гарет, і кожного з них по одному забрали з собою окремі групи нічних вартових.

– Як звати? – через те, що цей вартовий ховав половину обличчя за високим коміром кофти, його погляд, спрямований на Гарета, був занадто різким.

– Ми з вами ненадовго… Не думаю, що варто представлятися.

Вартовий не відповів. Тільки схвально хмикнув й більше не поставив жодного питання. Вони підійшли до східних воріт і Гарет, вперше за час проведений в Штормищі, дозволив собі опинитися на самому краю знаменитого муру. Звідси Великий Ліс здавався ще ближче, більше не як тоненька лінія на горизонті. На якусь мить йому здалося, ніби він побачив обриси дерев й тягучу лячну темряву поміж них. Більше вартові до нього не зверталися, ба навіть між собою не перемовлялися, а Гарет звісив ноги зі стіни, зайнявши зручне місце для пильного споглядання нічного поля. Запалені вогні заважали оглядати й бачити людському оку щось більше, окрім суцільної темряви. Стрічки вогню мерехтіли, освітлюючи його праву сторону обличчя, де на щелепі вже зібралась кров, забарвлюючи шкіру в синьо-фіолетовий колір.

– Бачу.

Промовив Гарет це настільки тихо, захоплений тінню, яка стрімко промайнула внизу й ледь помітно, що вартові навіть не звернули увагу, коли хлопчисько зник зі свого місця. Гарет приземлився на ноги, стійко витримавши рівновагу й чимдуж побіг за темною плямою, що віддалялась з кожною секундою все далі.

Біг туди, куди світло від вогню міста вже не діставало; все далі й далі, перестрибуючи насипи, які ледве помітив під місячним сяйвом, а коли простягнув руку, хапаючи цупку на дотик тканину пальцями, відчув, як до горла підстрибує захоплення, паніка, радість й страх. Всі чуття одразу й вперемішку.

По землі покотилися вони одночасно. Гарет потягнув за собою бігуна, що перелякано, але тихо скрикнув, змахнув руками, намагаючись зачепитися за повітря й впав поряд.

– Відпусти!

Обриси бігуна були розмиті, тільки загальні риси: довге волосся, тонка статура й голос, що понизився до шепоту дрімучої змії, невдоволено й розлючено.

– Відпусти негайно!

– Ні, – Гарет міцніше схопився за чужий одяг, стримуючи незнайомця, й підвівся, потираючи другою рукою забиту потилицю. – Трясця… Боляче.

– Як славно, що тобі боляче, – тіло під рукою сіпнулось в бік, та так й насуплено завмерло: Гарет перехопив бігуна обома руками, а для впевненості ще й прив’язав на дотик їх руки джутовою мотузкою, яку приготував завчасно. – Вир-р-родок, – протягнув розлючено «р», ніби дикий звір.

Гарет підвів погляд. Очі майже звикли до темряви, а тому він зміг побачити дещо ще. Чужу райдужку, що на секунду запалала яскравим янтарним кольором й так стрімко потухла, що Гарет навіть засумнівався у власній адекватності. Вже такі нісенітниці бачить, невже так сильно забився при падінні?

– Ти не розумієш, що коїш. Відпусти мене і все закінчиться.

– А ти не розумієш, що тебе там чекає лише смерть.

Бігун загоготав. Голосно, весело з усією душею, наче почув найсмішнішу дурницю у своєму житті. Хихотав, здавалось, цілу вічність, поки врешті-решт не видохнув й глумливо промовив:

– Мене повісять вже на світанку, а повернусь – меч вартового одразу ж простромить тіло наскрізь. Краще примарна свобода, ніж очевидна смерть.

– Все одно. Ми повертаємося наз… – мову неочікувано перехопило.

Гарет тягнув на себе, на перший погляд, немічного хлопця на себе, коли смак солодкого повітря осів на язиці, наче смачний, запашний й бажаний у світі мед. Він не роздумуючи, вдихнув повними легенями повітря, затримуючи дихання й намагаючись затримати цей аромат в собі якомога довше. Гарет в мить зрозумів, що більше не в змозі тягнути бігуна за собою. Той став неначе кам’яним, неприступною скелею, яку більше ніхто не зможе зрушити з місця. В ушах почало безжально шуміти, спершу тихий писк з кожною наступною миттю все прибавляв гучності, і Гарет, бажаючи затулити вуха долонями, відпустив хлопця. Тіло перетворилось на цукрову вату, ноги розслабилися настільки, що він мляво впав на коліна. Тільки в останню секунду, коли безсильні руки впали вздовж тіла, а шум був настільки гучний, що здавалось наче барабанні перетинки розірвуться на шмаття, Гарет підвів погляд, щоб зустрітися з яскравим поглядом нелюдських очей, що сяяли наче два ліхтарі серед суцільної темряви.

Його знайшли на світанку. Гарет лежав обличчям до землі, зап’ястки були зв’язані між собою, тому коли йому врешті вдалося підвестися, відчув як оніміла кожна частинка тіла. Вартові оглядали місце: знайшли порвану мотузку, сліди двох різних розмірів і, погодившись, що хлопець намагався когось впіймати, але не вийшло, заплатили цілих п’ять срібників. За першу спробу.

– Непогано, – мовив один з них, от тільки Гарету не знав що відповісти на сумнівну похвалу.

А ввечері він знову сидів за столиком, пропахлим пивом і їжею, вислуховуючи з вуст Лютика про нездатність.

– Та ти ні на що не годен! – схопившись обома руками за живіт, Лютик заливався сміхом. – Навіть кишенькового злодія впіймати не зміг! Повний нуль!

Хасен поряд з Лютиком теж глумливо всміхався. Гарету так і кортіло задати коку декілька питань: чому вчора його не було? Як так вийшло, що за саму безглузду спробу впіймати втікача йому заплатили цілих п’ять срібників?! Він би ці гроші заробляв декілька виснажливих тижнів, не продихаючи ні дня, ні секунди. А тут за одну тільки спробу! Нісенітниця! І найголовніше питання полягало в тому, чи бачив Хасен в інших втікачів очі, які так неприродно могли світитися в темряві? Але звісно, навіть запитавши, Гарет у відповідь би отримав додаткову порцію насмішки. Ось чому все що залишилося – це взяти бокал пива з собою й пересісти до більш затишного місця. Лютик тільки провів Гарета єхидним поглядом, навіть не намагаючись зупинити хлопчиська.

– Жалюгідним навіть дай спробу, якось змінити своє життя – вони й цим шансом не скористаються! – Лютик сказав останню фразу голосно, показово незацікавлено й холодно, от тільки Гарет все одно зціпив губи до вузенької лінії.

Не мало сенсу ображатися чи відстоювати себе. Він міг скільки завгодно кричати до крові в легенях на таких як Лютик, бити себе кулаком по грудях й сперечатися до запаморочення, але це нічого не змінить. Нічого.

– О, знайоме обличчя.

Стілець навпроти відвинувся й перед ним присів незнайомець. Гарет випростався, подумки себе виправляючи: «Знайомець, просто я його не знаю».

– Як твій… – Ніл, а це був саме він, провів пальцями по власній щелепі, не знаючи як правильно назвати величезний синьо-фіолетовий синець на чужому обличчі, щоб ненароком не образити, – …зуб?

– Під подушкою, – невдоволено буркнув Гарет й приклався до бокала. – Зубна фея винна мені мідяк.

– Ти точно в нормі? Справді, вибач Робові. Останнім часом він приклався до рома, а ром вибиває з його голови всі розумні й адекватні думки, – всміхнувся Ніл.

Грішна справа, але Гарет відвів погляд від привабливого обличчя. Багатії, що траплялися на його шляху, чомусь завжди були на поряд гарніші й харизматичніші, ніж такі, які він, хоч Гарет ніколи й не зміг би по-справжньому вважати себе за виродка. Образи образами, але вони не торкаються дійсності.

– Це ж був не передній? – раптово захвилювавшись, Ніл почав щось шукати по кишенях, а коли дістав та простягнув по столу один срібник. Гарет невдоволено насупив брови. – Прийми цю дрібницю. Все ж… зуб не кіста – не відросте.

– Задній, – тихо мовив, доторкнувшись млявими пальцями до синця. Скільки взагалі сили було в тому ударі, що розцвів такий букет на його шкірі? Неймовірно. – Дякую.

Відмовитись він не те що не хотів, а з розумних причин не міг.

– Слухай, – після декількох хвилин мовчання, мовив Ніл пошепки. – Ти сьогодні підеш… ловити їх? – кого «їх» пояснювати не треба, але звідки саме цей хлопець знає про те, де був Гарет, що робив і кого ловив? – Я цікавлюсь не з пустої цікавості. М… Почнімо спочатку? Я – Ніл Стартер, обіймаю посаду скарбника.

Фамілія… Обличчя Гарета залишилось по-холодному ввічливе, а тому зрозуміти, яку бурю емоцій він відчув всередині себе у співбесідника не було ніяких шансів.

– Гарет, – це ім’я… Він досі пам’ятає, як мати в дитинстві лагідно гладила його по волоссю,  звертаючись до нього найніжнішим голосом. Але Ніл повторив його ім’я зі звичним скупим виразом. Як йому всі набридли…

– Гадаю, ти все ж вернешся цієї ночі, а тому в мене до тебе вигідна пропозиція, – ні на секунду не сумніваючись в тому, що Гарет може відмовитись, Ніл подарував йому найчарівнішу посмішку зі свого арсеналу.