Втратити все задля тебе

Тепле ліжко зі свіжим простирадлом, що ледь пахне лавандою, плече коханої людини замість подушки і його помірне дихання поряд. Мирна тиша, на яку не сміли посягнути навіть далекі завивання вітру за вікном. Але ця ідилія розторощилася разом, коли в дім почали ломитися.

– Намджун, не ходи, мало який божевільний серед ночі ломиться.

– Ще трохи і двері не витримають. Я перевірю.

Запаливши свічку і взявши під ліжком сокиру, чоловік, що походив на гору, відсунув дерев’яний засов, після чого двері різко відчинилися, врізаючись у стіну і пропускаючи двох непрошених гостей.

– Юнгі-хьон? Що ти тут… хто це? – Ще не зовсім прокинувшись, «гора» не міг зрозуміти що відбувається. Мін ввалився в його дім серед ночі з непритомним юнаком на спині. Другий чоловік, що був старшим серед друзів, виявився розторопнішим, і вже роздавав вказівки.

– Неси сюди, швидше. Його лихоманить? Що сталося?

– Так, він переохолодився, потім заснув, і не прокидається. У нього жар, ще й бормоче якусь ахінею.

– Намджун, милий, нагрій води. Юнгі, треба його роздягнути і обтерти.

Тільки коли Хосока розтерли мастилом з огидним душком, напоїли теплою водою і накрили ковдрою, він перестав тремтіти і смикатися у маренні. Сокджин, який протирав змоченим рушником юне обличчя, поміряв його пульс, кивнув своїм думкам і нарешті повернувся до двох молодших чоловіків, які були не такими спокійними. Вода була ще гарячою, тому Намджун зробив для всіх жасминовий чай. За столом панувала тиша, поки старший не порушив її.

– І так, Юнгі, розповідай. Чому в нашому ліжку без свідомості лежить третій син імператора, якого ти притягнув на спині посеред ночі?

– Що? Це Чон Хосок? Як ти дізнався? – «Гора» був здивований не менше за Юнгі.

– Ти зовсім навкруги не дивишся коли містом йдеш? Його портрети на кожному кроці. – Осудливий погляд перемістився знов на Міна. – Ще я бачив зображення молодшого сина. Він пізніше підійде, чи ти знайомий тільки з одним принцом?

– Це довга історія, я не знаю чи можу її тобі розповісти.

– Ми наражаємо себе на небезпеку, переховуючи вас у себе вдома. Думаю, і Я, і Сокджин-хьон маємо право знати що відбувається.

– Намджун має рацію. Я не зроблю ні руху, допоки ти все не поясниш.

Сокджин був єдиний хто міг вплинути на Юнгі. Його авторитет був непохитний серед знайомих. Забавний хьон, добряк в очах інших, на ділі мав сталевий характер і командирський голос. Він насправді більше схожий на наслідника імператора, ніж сам Хосок. Батько був місцевим лікарем, мати – травницею, чоловік – вчителем, і всі вони вважали його розумнішим за них.

Міну довелося, хоч і без деталей, розповісти про їх домовленість та пригоди до сьогодні. Весь цей час за ним пильно спостерігали, не перериваючи. Після закінчення історії, Сокджин знову мовчки сходив виміряти пульс свого «пацієнта».

– Одразу після одужання принца ви покинете наш дім. Ми дамо все необхідне у дорогу. – Намджун нахилився до Юнгі, що не відводив погляду від ліжка, над яким клопотав старший. – Хьон, як ти взагалі вплутався в таку пригоду?

Юнгі і сам до кінця не розумів як він погодився на такі пригоди, але після всіх негод все одно не жалкував про прийняте рішення.

Висока температура трималася три дні, після чого пішла на спад. Майже весь час Хосок спав. Прокинувшись на четвертий день він вже міг зібрати думки до купи. В очі світило холодне осіннє сонце. Хлопець сів, щоб краще розгледіти де він. Дерев’яний дім був дуже світлий через великі вікна. Він був зовсім не схожий на житло Юнгі. Якщо у Міна переважав аскетизм, то тут не було вільного місця від розмаїття речей. Всі поверхні були заставлені свіжими, або засушеними квітами, маленькими дерев’яними грубо витесаними статуетками різних тварин. На стінах висіло зо два десятка аматорських картин у дерев’яних рамах всіх форм і розмірів зі своєрідним різьбленням. Все було таким різнокольоровим, не схожим один на одного, але, на диво, чудово поєднувалось. Над ліжком всю стіну займали полички зі старими книжками, на яких не було ні пилинки.

Не дивлячись на купу речей все було охайно. Господарі мали досить незвичний смак, але дім був теплим і затишним, дарував відчуття дому, хоча і був чужим. Стояв легкий аромат чогось знайомого, але його перебивав запах спецій. Саме цей припах змусив шлунок болюче завити від судом. Він не їв повноцінно вже декілька днів. Туманно згадувався Юнгі, який намагався скормити йому якусь прісну кашу, обіцяючи, що кожна ложка – то точно остання. Чи то може був сон? Хосоку приходило багато образів, навіть його вже десять років як покійної мами. Все було одночасно і реалістичним, і таким несправжнім. Неможливо було розпізнати де реальність, а де видіння. Намагаючись розібратися у спогадах, принц не помітив, як до нього зайшли.

– Ваша Величносте, ви нарешті прокинулися! – Чоловік перед ним вклонився.

Таке звернення здавалося не правильним і чужим. З тієї самої ночі, як тільки його не називали, у Юнгі взагалі була незлічена кількість варіацій назвиськ. Та улюбленим було поблажливе ніжне «нещастя».

– Як ви себе почуваєте?

– Наче з болота винирнув. Не пам’ятаю нічого після того, як впав у річку.

– Ваша Величносте, після того як …

– Будь-ласка, зви мене по імені. Я вже давно як позбавлений будь-якого титулу.

– Я Кім Сокджин, друг Юнгі.

Роздивившись чоловіка як слід, Хосок впевнено міг заявити, що не бачив нікого вродливішого. Високий широкоплечий красень здавався небожителем, що мандрував людським світом. Тільки коли він сів на край ліжка, щоб заміряти пульс у хлопця, Чон помітив легкі павутинки зморшок біля очей. Мати завжди казала, що вони з’являються тільки у тих, хто багато посміхається. Мабуть, йому було злегка за тридцять.

– А де він сам?

– Відпрацьовує проживання. Вже скоро повинен повернутися. Він буде радий побачити вас при тямі. Ці дні бідолашний не знаходив собі місця. – Так от як усміхаються небожителі. –  Все хвилювався і клопотав поряд, особливо коли ви звали його у вісні, маячив постійно по хаті. Довелося зайняти його роботою, щоб не робив мені нерви.

Хосоку було аж занадто приємно то чути. Десь глибоко всіма силами ігнорувалася думка, що це тому, що мертвим він йому не заплатить. «Стривайте, він сказав «звав у вісні»?» Сокджин простяг руку і поклав на лоба свою долоню.

– Ви почервоніли. Невже знову температура піднялася?

Ні, він не небожитель, а справжнісінький демон!

– Попрошу Юнгі знову розтерти вас настоянкою.

«Знову?». Диявол, точно! Ці дні принц тримався, як міг, але зараз точно віддасть Богові душу, особливо після докладної розповіді в усіх деталях, як їх спільний знайомий ніс десятки миль ледве живого принца на руках. Сумніви викликало кожне слово, але Сокджин умів переконувати. «Демон» лукаво подивився на свого вже помідорного пацієнта і простяг теплу воду з присмаком трав.

– Відпочиньте трохи. Я піду приготую кулькоги, сьогодні у нас буде святкова вечеря, коли хлопці повернуться з роботи. – Задоволений собою чоловік пішов. Він зробив для свого друга все, що міг, і навіть більше.

Юнгі дійсно прийшов за годину. До того часу обличчя принца повернулося до звичайного кольору. Дивлячись на свого провідника, Хосок все менше вірив у слова Сокджина. «Радий»? Да він навіть оком не моргнув. Лише підійшов, щоб поглузувати про зрощеного у палацових умовах тепличного принца, слабкий імунітет, та розбалуваний організм. Жалівся про завданий клопіт, і витрачений час. Чон знову почервонів, але цього разу зі злості. Від вибуху врятував ще один чоловік, що стояв за одним дратуючим контрабандистом.

– Не чув, щоб ти колись стільки слів підряд казав. Хьон, виявляється, ти ще те патякало!

Мін моментально насупився. Ось вона, відплата. Хосок не знав імені цього велетня, але вже перейнявся до нього повагою. Після знайомства, чоловік пішов допомагати на кухню, лишивши їх самих.

– Так це твої друзі? Як ви познайомилися?

– Як був дитиною, час від часу обчищав гаманці. Якось мене упіймали за ділом, тоді я дізнався, що віяло – то зброя, якою можна вбити, і познайомився з Сокджином, який замість варти повів мене до себе додому та нагодував. Потім допоміг влаштуватися на ферму. Він став мені за старшого брата. Пам’ятаєш мило, яке ти поцупив у мене? То його утвір. Він робить всі ці свічки, мила, ароматизовані настоянки і саше. О! Тобі обов’язково сподобається його сад. – І от «демон» знову вознісся до «небожителя».

– А Намджун? Він також Кім, вони брати?

– Ні, не брати, і не друзі. У них… інші стосунки. – Юнгі ніколи нікому про це не розповідав. То була не його таємниця, і ділитися нею він права не мав. Та йому вкрай хотілося дізнатися що з цього приводу думає син імператора. Але ніякої реакції не слідувало.

Чон ріс у консервативному середовищі. Звичайно, він чув про таких як вони, але вчителі завжди казали, що то зовсім пропащі люди, які піддалися розпусті і скоїли гріхопадіння. Малювали їм страшні риси, наділяли нелюдськими особливостями. Нічого подібного принц в нових знайомих не помітив. Чи було йому огидно? Зовсім ні. Скоріше, цікаво. Хосок би ніколи не віднісся зневажливо до людей, які врятували йому життя.

– Ти їх не засуджуєш? – Мін досі чекав хоч якоїсь відповіді.

– Ми не обираємо кого полюбить наше серце, так хто я такий, щоб засуджувати? Їх стосунки – то не моя справа, і ніяк не впливають на моє до них відношення.

Здається, Юнгі забув закрити рота від здивування. Так, це було в характері Чона, але він точно не очікував таких слів. Чомусь від них Міну стало спокійніше на душі.

За вечерею не було ніяково. Всі по черзі вихваляли пулькогі старшого, яке було дійсно просто неймовірним. А коли Сокджин дізнався, що самому третьому сину імператора подобаються його роботи, то без замовку почав розповідати як створював кожну з них, як підбирав інгредієнти, і як бабуся навчила його цьому ремеслу. Якщо Мін пропускав все повз вух, час від часу закочуючи очі, то Намджун, що сидів поряд, заглядав ледь не до рота старшому та ніяк не міг вдосталь надивитися на свого обранця. Його погляд був таким, ніби він щойно закохався, хоча Хосоку відомо, що вони живуть разом вже більше семи років. Вкотре він переконувався, що його вчителі – просто старі некомпетентні пні, що не знали справжнього життя. Бо якщо таке кохання – то гріхопадіння, то людство приречене.

Весь вечір принц спостерігав, як двоє перед ним намагаються приховати свої стосунки, перериваючись на половині пестливих прозвищ, чи відсмикуючи руки, коли ті за звичкою лягали на чужі коліна і долоні. Особливо було ніяково перед не мигаючим наслідником, якому був цікавий кожен рух, погляд, чи слово. Юнгі, здається, зовсім не хвилювало те, що відбувається, він був зайнятий поглинанням м’яса, яке нарешті не віддає мулом, і вдосталь приправлене, а то ж ніжна імператорська квіточка не любила гостре, тому майже вся їжа в дорозі була прісною для нього. Сокджин час від часу робив йому зауваження, що за столом так себе не ведуть, але всі докори ігнорувалися.

– Старший говорить, а до тебе, як до стовпа. Ніякої поваги в цьому домі!

Після вечері, всі розбрілися готуючись до сну. Хосок повернувся до ліжка господарів, які лягли спати у майстерні. А у Юнгі було місце біля столу заслане соломою, яке з іронії долі, так було схоже на те, що він сам запропонував принцу у перший вечір знайомства. Замість того, щоб влягтися, Мін тихо підійшов до ліжка. Скільки пригод вони пережили разом, та це вперше, коли Чон бачить його таким нервовим. Він перебирався з ноги на ногу, як це іноді робив Холлі, і протягнув маленький флакончик.

– Сокджин наполягав, щоб сьогодні ти втер у спину та груди настоянку для закріплення лікування. Він на цьому розуміється, так що краще зробити як сказав. Я допоможу тобі.

Знявши верхній одяг і сівши спиною, Хосок намагався сконцентруватися на своєму серцебитті, щоб ненароком не видати його. Та всі зусилля були марними. Юнгі, погрівши трохи в руках ліки, почав втирати їх між лопатками, які здавалися ще більш мініатюрними під широкими шершавими долонями, перебирав хребет, що відчувався через бліду ніжну шкіру, до якої не торкалося сонце. Щоб хоч якось розрядити атмосферу Чон почав закида́ти хлопця позаду питаннями.

– Чиї це книжки?

– Намджуна.

– Він працює в адміністрації?

– Звичайний лісоруб. Хоча раніше був вчителем. Та батькам не подобалось, що їх дітей вчить чоловік, що живе з іншим чоловіком. Плітки та пересуди швидко ширяться маленькими містечками. Їм довелося все покинути і переїхати як най далі, де нікому не буде до них діла.

– Який абсурд. Якби я мав владу, то відновив би його місце вчителя і …

– І ви б навіть ніколи не зустрілися. Люди ще не готові це прийняти. Навіть імператор не здатен змінити це.

– Ти б зміг так жити? Переховуючись від людей, ловлячи на собі осудливі погляди. Заради кохання втратити все що мав і почати нове життя де-інде.

Руки Юнгі зупинилися. Хосок помітив це і розвернувся до юнака. Між їх обличчями було лише сантиметрів двадцять, але вони здавалися такими далекими один від одного. В очах принца танцювали відблиски від свічки, відвести погляд не вдавалося, як би Мін не намагався. Юнгі ледь кивнув на запитання.

– А ти?

– Мені вже немає чого втрачати.

Єдина свічка, що освітлювала кімнату, потухла.

***

– Я ж казав іти точно по моїх слідах! Хочеш без чобіт звідси вийти?

– То іди повільніше! І кроки роби менші! Сокджин велів берегти мене, а ти повів на болота!

– Він тебе розбалував! За тиждень ти знову перетворився на красиву тепличну квітку, ледь вітерець дмухне – загнеться!

– То я схожий на красиву квітку?

– Дивись краще під ноги! Вічно чує тільки те що хоче.

Замість пари днів Мін провів у друзів цілий тиждень після того, як принц прийшов до тями. А все через Сокджина, який майже всиновив Хосока і не відходив від нього ні на хвилину, перетворившись на справжню квочку. Старший присвоїв собі Чона без остатку. Цілими днями вони колупалися в майстерні, розмовляли, хіхікали, готували, дражнили і без того роздратованого Міна. Юнгі не міг подумати, що скучатиме за Хосоком, живучі з ним в одному домі. Не вистачало його вечірніх історій у багаття, ниття через швидкий темп, як зараз, зосередженого на полюванні обличчя. Особливо сумував за усмішкою, яка б належала тільки йому, а не якомусь підстаркуватому красеню.

Тепер Юнгі задоволений, це сонце сяє тільки для нього. Хоча сьогодні воно і сховане за хмарами, з яких час від часу з’являються блискавки. Хосок не поділяв радості свого провідника. Здавалося, що за цей тиждень він прожив ціле життя. Коротке, але щасливе і наповнене затишком. Дім одразу став йому ніби рідним, а друзі Міна – старшими братами. Атмосферу не тривожили навіть його з Юнгі недомовки, які висіли в повітрі з того самого вечору. Хотілося продовжити цю ілюзію як найдовше не тільки йому. Сокджин ледь не плакав, коли проводжав їх на світанку. З собою приятелям він напхав у торби їжі в двічі більші ніж потрібно, теплий одяг, маленький шерстяний плед, що стане у нагоді холодними ночами. Намджун теж не залишив без подарунків, і, поки старший не бачить, підсунув другу глек з рисовим винцем, яке вони пили за вечірніми посиденьками.

Пройти за один день заболочену місцевість не вийшло, довелося знайти собі клаптик сухого твердого ґрунту, щоб розвести багаття та переночувати. Традиції зовсім не змінилися. Хосок все так само під колючі коментарі хизувався саморобним квітковим милом, що подарує сестрі при зустрічі, розповідав історії як збігав з палацу ночами, коли у найближчому місті проходили фестивалі, як його вилазки прикривали Чімін і Чонхі, як йому подобалися вогняні та танцювальні шоу. Коли річ зайшла за всі види смаколиків, що він встиг скуштувати, довелося відкрити вино. Під нього розмови біля вогню ставали ще більш задушевними.

Юнгі не міг відвести погляду від очей принца, в якому відбивалося танцююче полум’я. Він вже бачив цю картину раніше, але минулого разу втриматися не вдалося.

Вдень була тепла і суха погода, ніби літо хотіло повернутися хоч ненадовго, та ночі ставали що далі холоднішими. Юнгі бачив, як по ту сторону багаття здригався у вісні Чон. Хлопець, як би сильно не мерз, але ніколи не підходив близько до вогню, ніби боявся. Навіть хворостиння підкидав здалеку. Прокинутися посеред палаючого будинку – це досвід, що не проходить безслідно. Цей страх відомий Юнгі.

Однієї безсонної ночі у будинку друзів, він розмовляв з Хосоком майже до світанку. Коли молодший наважився запитати про опіки, що бачив на його тілі, довелося розповісти про те, як колись працював на фермі у однієї милої пари. Вони були суворі, але добрі. Разом із купою обов’язків, мав дах над головою, їжу і пару мідяків на тиждень. За п’ять років роботи у них, він прив’язався до подружжя. І коли у них з’явилася маленька донечка – то бавився з нею, як з молодшою сестрою. Нажаль, навіть із такими невинними і світлими дітьми може статися нещастя. Чоловік утопився в тому ж колодці, куди впала його єдина дитина. Мати також не перенесла втрати. Юнгі так і не зміг витягти її з підпаленого будинку. Все, що залишилося від того щасливого життя – то врятоване від вогню щеня, батьківський подарунок для маленької, яке вже тринадцять років було його відрадою.

Мін не бачив в темряві обличчя принца, але знав, що той плаче. Він був доволі вразливим, і такі історії завжди приймав близько до серця, ніби ті сталися з ним особисто. Напевно, саме його щирість і відкритість так запали в душу Юнгі. Хоча ні, Хосок оселився там весь, зі всіма своїми забобонами, «геніальними» ідеями та невдачами.

З роздумів юнака висмикнуло тихе чихання третього сина імператора. Він не міг сказати точно що рухало його тілом: вино, чи серце, але залишатися осторонь він не міг.

Хосоку сподобалося спати в обіймах людини, від якої віяло теплом, безпекою і чимось ще, щемляче ніжним. Наступного вечору, він сам ліг під бік старшого настільки невимушено, ніби так завжди і робив. Ніхто з них не збирався коментувати те, що відбувалося між ними. Це здавалося зайвим. Кожен рух, кожен погляд говорили краще за будь-які слова. Обидва не хотіли, щоб ця подорож закінчувалася. Але до маєтку залишалися лічені милі. З кожним днем вони йшли повільніше, раніше робили привали і без поспіху збиралися вранці, аби хоч на трохи розтягти час до кінцевої зупинки.

Місто, на околиці якого розміщувався маєток другого радника імператора, нагадувало помпезний мурашник. В ньому не було місця тиші і спокою, а кожна вуличка наповнена життям, зайнятістю і гулом. Всі мешканці були заклопотані і квапились по своїх справах. Здавалося, навіть якщо сам принц скине капюшон посеред площі, нікому і діла не буде. Вони всі так само пройдуть повз, поспішаючи. Перевіряти це, звичайно, ніхто не збирався. Розчинитися у натовпі виявилось просто. Куди складніше було не загубити один одного. Блукаючи у незнайомому місті, юнаки таки дібралися до вхідних воріт маєтку. Двоє стражників підібралися, звидівши чужинців, що наближалися до них.

– Далі вам вхід заборонено. Повертайте звідси.

– Я Чон Хосок, третій син покійного імператора.

– А я тоді його любима наложниця! Той мав білобрису макітру, дурень ти не освічений!

– Замовкни! – Другий охоронець був кмітливішим і одразу зрозумів хто перед ним. Штовхнувши під ребра свого побратима, він наказав йому побігти попередити господаря, а сам взявся проводити дорогих гостей в середину.

Бібліотека в помісті була розкішною. Намджун би і половину колекції не встиг прочитати за життя. Юнгі ледь стримував бажання поцупити парочку книг для друга. Поряд стояв схвильований Хосок, що не усвідомлюючи тупав ногою, збиваючи грязь з чобіт на чисту блискучу підлогу.

– Чому ти нервуєш?

– Сам не знаю. З початку моєї мандрівки пройшло менше двох місяців, а здається, що ціла вічність. Я відчуваю себе чужим тут, серед багатств і пишнот, ніби не жив ніколи в палаці із десятками слуг.

– Не переймайся, до гарного швидко звикаєш.

– А якщо я не хочу звикати?

Юнгі всім серцем бажав цього, але навіть в найзухваліших мріях не міг припустити, що так може статися. Час ніби завмер лише для них двох. В очах один одного вони бачили бажання втекти якнайдалі звідси, але момент був втрачений. В бібліотеку, ледь не вибивши двері, вбігла молода дівчина у простому, але елегантному вбранні. Побачивши Хосока, вона кинулася до нього з обіймами. Він не раз згадував про свою старшу сестру за якою дуже сумував, розповідав про її вроду, м’який характер і любов до всього солодкого. Рік тому її заручили зі старшим сином господаря маєтку, другого радника імператора. З тих пір вона мешкала в помісті Чонів.

– Хобі! Я не вірила! … прийшов … не наважалася навіть сподіватися! – Юнгі усміхнувся своїм думках, спостерігаючи за дівчиною, що ковтала слова. Напевне, це було сімейною рисою, лопотіти при хвилюванні. – Яке щастя… повірити не можу! А Чімін знав! … Він казав мені, що ти прийдеш!

– Чімін тут? Він живий?

– Так, охоронцям вдалося вивести його тієї ночі з палацу і відразу супроводити сюди. А де ти був весь цей час?

– Це довга історія. – Хосок представив свого провідника сестрі, але він її зовсім не зацікавив. А от прохання провести їх до брата – вона сприйняла із задоволенням.

По іншу сторону будівлі було поле для тренувань. Саме зараз натовп із слуг і охоронців спостерігав за спарингом двох молодих господ, що не поступалися один одному у майстерності володіння мечем. Дівчина вже хотіла перервати поєдинок, коли Хосок зупинив її. Йому було цікаво дізнатися хто переможе, його молодший брат, чи Чон Чонгук, другий син другого радника. Між собою вони ніколи не ладнали. Хлопці мали майже один вік, схожий впертий норов, але абсолютно різні характер і статуру, а також положення у суспільстві, про що Чимін мав звичку нагадувати.

Юнгі із цікавістю дивився бій, в якому майбутнього переможця передбачити завчасно було не можливо. За той час що в нього був, він поправив волосся, одяг, обшкріб о камінь грязь з чобіт. Хотілося справити добре враження на найважливішу людину для «Хобі». Саме так він в думках тепер називав принца.

Коли обидва спаринг-партнери були вже на межі виснаження, Чонгук на секунду відволік супротивника фальшивим випадом і вибив у того меч з рук.

– То ви можете перемогти тільки у нечесній грі? Гідність для вас нічого не значить? – Поразки молодшому принцу вочевидь давалися важко.

– Найпростіша мішень та, що не порушує правила, мій принц. Немає нічого гідного в тому, щоб бути заколотим через небажання пристосовуватися. – Кроляча усмішка замінила зосередженість у високого хлопця, одразу зробивши його молодшим на вигляд. Тільки тепер Юнгі зрозумів, що син радника не старший за Техьона, але точно мав більше клепок у голові.

– Брат! – Дівчині не терпилося нарешті возз’єднати сім’ю.

Чімін підійшов до сестри, не одразу звернувши увагу на двох голодранців. Тільки наблизившись і розгледівши таке знайоме, але схудле заморене обличчя, він на мить здивовано завмер, однак швидко повернув собі серйозний заклопотаний вигляд.

– Чому так довго? І що, в біса, з твоїм волоссям?

– Я теж скучив, Чимін.

– Нам треба багато чого обговорити. Без сторонніх. – Додав він, зміривши зневажливим поглядом Міна. Справити враження не вийшло. Саме такими Юнгі уявляв імператорських дітей.

Хосок, поклавши руку Міну на плече, попросив зачекати поки він не переговорить з братом.

–  Не зважайте, він завжди такий. Хосок його любимчик. Уявляєте нашу з ним зустріч? – Майбутня господарка маєтку розпорядилася, щоб слуги відвели приятеля брата перепочити.

Юнгі виділили кімнату для гостей, в яку з часом принести води для купання та чистий одяг. Він декілька годин тинявся по кімнаті, бездумно розглядаючи то один закуток, то інший. Хосок завітав лише після заходу сонця. На ньому було строге дороге вбрання під стать наслідному принцу. Його волосся знову мало білосніжний відтінок, а статура розпрямилася, придав величності. Тільки коли він посміхнувся, то став схожий на себе колишнього, такого знайомого і рідного… такого любимого. Принц сів поряд зі своїм проводжатим, дивлячись прямо перед собою у ту ж стіну, що і старший.

– Наступ планується в кінці тижня. Чимін та радник Чон вже все розпланували і зібрали достатньо сил, поки я вештався лісами. – Серце Юнгі вмить стиснулося. – Вони хотіли посадити мене на трон, як першого за спадкоємством, та я відмовився від титулу. Чімін народжений щоб стати імператором, він набагато гідніший і знає що робити з країною. Та мені все-одно доведеться повернутися до палацу, щоб допомогти йому відновити порядок. Попереду багато роботи.

Розповівши все майже на одному подиху, виснажений Хосок заховав обличчя в чужій ключиці. Юнгі стиснув його в обіймах, зариваючись носом у світлу копну. Ще декілька годин тому щастя здавалося так близько, треба було одразу втікати з тієї клятої бібліотеки. Здавлений шепіт насилу давався старшому.

– Ти говорив, що хочеш жити так само як Сокджин з Намджуном. Мати свій дім там, де ніхто не знатиме тебе, маленький садок і кохану людину поряд. Казав, що готовий втратити все заради цього.

– Я обіцяв Чиміну. Йому потрібна моя підтримка і надійна людина поряд. Це не надовго, тільки поки все не прийде до ладу. – Маленька холодна долоня лягла на щоку Міна. – Я все ще хочу відмовитися від усього, Юнгі. І це бажання лише кріпне. – Цнотливий ніжний поцілунок в куточок вуст був зовсім не таким, як їх перший у той самий вечір, він скоріше був схожий на обіцянку.

Ця ніч була останньою, яку вони провели разом. Наступного ранку Юнгі покинув маєток, не забувши прихопити книги для Намджуна.

***

Все повторилося. Стук. Гавкання. Скрип дверей. Лайки спочатку на собак, потім на раптового гостя. Ворота відчинив той самий похмурий хлопець, в якого Хосок закохався три роки тому.

– Ваше величносте? Куди вас супроводити цього разу?

– Ти обіцяв мені тихий будиночок з садом.