Втрата друга

Книга : Володар туману. Персонажі: Каїн і Віктор Крей. Занадто вони мені подобаються)

 

Все почалось з шторму ночі,

Де на березі сиділи душі хлопчі.

Балакали про щастя, долю, мову,

Але мовчали про ту зрадливу змову.

Один з них мріяв про кохання й волю,

А інший про справжнє щастя й добру долю.

Один сидів в неволі чарів й думав про буття,

А інший дивився на нього й переходив в небуття.

Так сиділи дві години,

Й мовчали увесь час,

Юнак все думав про почуття хлопчини,

Але вогник в його очах погас.

Раптово налетів на них шторм,

Страшний й великий,

Одному було якось норм,

А інший боязко дикий.

Раптом вскочив один на ноги,

І почав бігти у свою хатину,

Той, сидівши на березі, чекав допомоги,

І згадував про свою місцину.

Шторм ставав все ближче й ближче,

А хлопчина віддалявся якнайшвидше.

Юнак завжди хотів бути іншим,

Мати силу й бути віщим.

І ось його огортає чорна смерть,

І він чує позаду : ” Геть!”.

Його очі стали більші,

І він знав що це не “інші”.

Чужі руки схопили його за плечі,

І він був радий їхній втечі.

Хлопаки побігли разом до хатини,

Яка розвалювалася вже на частини,

Ці руки дитячі,

Які несли його в майбутнє,

Він відпустив тремтячі,

Й відклав у пам’яті як “незабутнє”.

Той, що менший, здивувався,

Просто взяв і відцурався,

А він так його любив,

Ніби власними руками вбив.

Щира посмішка сумна,

З’явилась на обличчі хлопака,

Котрий хотів забути все старе,

І те, як він зараз тут помре.

Сльози з’явилися в малого,

Він кричав й хапався,

Хотів він взять його живого,

А той узяв і відмахався.

“Я люблю тебе, ти знай,

То була моя воля,

Ти себе не дорікай,

Бо така була моя доля”.

Він з посмішкою на обличчі,

Покинув свого друга,

Згадуючи те, що було на узбіччі,

Його охоплює лиш туга.

Тоді він зізнався йому в коханні,

А той йому відмовив,

Та зараз чув він його слова останні,

І одразу все довірив.

Серце, душу, очі й тіло,

Та він був уже в могилі,

Все раптом затремтіло,

І різко змили його хвилі.

Зник юнак за мить без вістки,

Ніби й не бувало його тут,

Не залишилося навіть кістки,

Й було загнано хлопчину в кут.

Сльози текли з маленьких карих оченят,

А шторм все насувався,

Кроків до хатинки було п’ятдесят,

А він до нього озивався.

Все викрикував його ім’я,

Благав показатись,

Сильніше все ставала течія,

І не хотів він вже ховатись.

Та раптом зник цей шторм разом з коханим,

Все закінчилось так, як і починалось.

Все стало таким тихим,

Все взяло й обірвалось.

Серце ніби зупинилось,

І сльози ще більш потекли,

Хотілось, щоб усе це йому вважалось,

Хотілось, щоб вони разом втекли.

Ось вже сонце почало сходити,

А хлопець, сидячи, мовчки спостерігав,

І промені почали усе палити,

І хлопець раптом заспівав.

У співі було чути біль,

Усе йому не миле,

В серці ніби була цвіль,

І воно вже стало в раз безкриле.

Так й сидів той хлоп на самоті,

На березі, де хвилі прибували,

І все здалось забутим, сироті,

А хмари разом мандрували.

Він любив того юнака,

А той сам його покинув,

Він був милий, мов собака,

І біль його поглинув.