Втома

Очі болять від напруги, але попереду ще купа роботи. Зітхаю і відкидаюсь на спинку незручно низького крісла. А ти підіймаєш на мене стурбований погляд і відкладаєш книгу в сторону.

— Ян, — звучить м’який оксамитовий голос. І тільки кілька днів тому я дізнався, що він може бути таким. — У нас всі вихідні попереду.

Я довго й уважно дивлюсь в твої пронизливі карі очі, в яких я ніколи не бачив нічого, крім тепла. Настінна лампа ледве освітлює будь-що навколо: вигнуті від хвилювання губи здавались в напівтемряві тільки чутливішими.

І читати з таким світлом складно. Але ти не увімкнув світло, хоча воно тобі потрібно, тільки б я зміг зосередитись.

— Там роботи на один вечір. Можна не поспішати.

— А тобі не хочеться швидше з усім розібратися?

Гашу лампу і встаю з-за столу, спостерігаючи за тобою. А ти просто дивишся на мій темний силует в цьому нещасному кутку.

— Ти втомився. Відпочинь. Вчити щось в такому стані — тільки час витрачати, — витягуєш руки вперед, кличучи до себе. — Давай фільм подивимось?

Зітхаю. Не хочеться визнавати, але ти правий. Кумедно, що останнім часом з нас двох раціональніші думки маєш ти.

Знімаю окуляри, кладу їх на стіл і щосили кидаюсь в твої обійми. Чому саме зараз ти здаєшся мудрим дорослим?

Ти не зволікаєш: турботливо вкриваєш ковдрою, пригортаючи до себе, й дрижаки, що били тіло за роботою, потроху стихають. А я зариваюсь носом в твої груди, вдихаючи запах ванілі й палених свічок. Неочікувано сильно навалюється втома.

— Що будем дивитись? — шепочеш, а я тільки щільніше тиснусь до тебе. Від цього тепла хилить на сон. Твої пальці лагідно перебирають сплутані пасма мого волосся.

— Що хочеш… — бурмочу, а сам намагаюсь розплющити очі й подивитись, що ти шукаєш в ноутбуці, який підтягнув з тумбочки. Але повіки наче свинцем залило, та й, далебі, не хочеться їх розліплювати.

І ти відчуваєш це. Ставиш якийсь подкаст з диктором, який монотонно щось начитує. Я майже згадую його ім’я, але думка висковзує. А ти шепочеш якісь заспокійливі слова, з кожним разом все тихіше і тихіше…

Я подрімаю… зовсім трошки…

Ти починаєш сопіти зовсім скоро від початку відео, але я не поспішаю. Зазвичай дуже чутко спиш, але не сьогодні: замало годин спав весь цей тиждень.

Волосся незвично м’яке і пухнасте: ти довго був в ванній, намагаючись себе розбудити. Вони приємні на дотик і пахнуть фруктовим шампунем… А ось запах кави з корицею майже вивітрився.

Усмішка мимоволі зривається з губ.

Не страшно, зранку я знов приготую твою улюблену каву з корицею. І ти, сонний і розпатланий, вип’єш її, нарікаючи на життя і розпорядок дня… А коли дійде до мене, просто замовкнеш, надуєшся, як сич, але не скажеш нічого, що могло б мене зачепити.

Годинний випуск подкасту, в який я час від часу вслуховувався, нарешті близиться кінця, і я закриваю кришку ноутбуку. Потім обережно перекладаю тебе поруч на ліжко і вилізаю з-під ковдри, зронивши пошепки тільки:

— Спи солодко.

А сам встаю до столу і, зібравши всі замітки й методички, простую на кухню: за кавою, і щоб не розбудити тебе світлом.

Ти чудово попрацював… Тепер моя черга.