всі загадки розгадані, тепер справа за совістю

Фелікс поснідав пластівцями з молоком, більше не було чим- у холодильнику все закінчилося, якби з ним все ще жив би з ним Джісон, то повісив би іграшкову мишу у холодильнику.

 

Лікс йде холодними й голодними вулицями, одягнений у все чорне, а у пальті кишеня розміром з чорну діру, туди стається все: від копійок до спогадів; від спогадів до моря.

 

перша його хода буде в аптеку, він там вже як свій, ще трохи і йому видадуть картку частого покупця, навіть якщо в аптеках немає таких карток- з’являться спеціально для Фелікса.

 

– привіт Лікс, знову за снодійним?- мила дівчина фармацевтка вже стала подругою для Фелікса, вона вже має біля каси підготовлену пачку снодійного для Фелікса, і вона теж, так само як Чан, вже місяць відмовляє Фелікса перестати приймати снодійне- «добром це не закінчиться.»

 

– так.- Фелікс завжди звертається до Юці без привітань, завжди говорить коротко і по справі, не любить лишніх “ля-ля” з малознайомими людьми.

 

Фелікс виходить з аптеки ховаючи снодійне до кишень пальта, ховає до спогадів та моря.

 

він пам’ятає що пообіцяв Чану, він не забув.

 

купив так, на всяк випадок.

 

коли снодійне змішалося зі спогадами та морем в кишені- Фелікс вже стояв на касі в супермаркеті, у його кошику було все: від лісових ягід та гарбузового чаю до пластівців у вигляді зірок та блакитне молоко, яке видоїли з небесних корів та розвивали по блакитно- небесних упаковках.

 

на вулиці вперше за весь жовтень з’явилося сонце, воно грає з землею в хованки: то сховається за хмарами; то за літаками чи птахами; то зникне на цілий місяць, а потім несподівано з’явився як ні в чому не бувало і продовжив дарувати людям та землі свою сонячну любов.

 

як і Фелікс колись.

 

Фелікс замотав свої щоки у в’язаний сірий шарф: він був вже облізлим, колір вимився, а з самого шарфа стирчали нитки, які Феліксу завжди нагадували, і нагадують, його розпатлане волосся зранку; коли на його плече лягла тяжка рука.

 

– синку!

 

о ні. «тільки не він, господи, якщо ти є і чуєш мене- забери його від мене»

 

позаду стояв той, кого Фелікс ненавидів; той, хто зіпсував йому життя; той, хто помер для нього та той, хто мав померти замість мами.

 

– шановний, ми знайомі?- Фелікс награно зробив здивоване лице.

 

– ну не говори ти так! я сумував за тобою, ти ж мій син.- батько усміхнувся тримаючи за руку якусь дівчинку.

 

«напевно його донька- лунає в голові- співчуваю їй, це ж яке зле зло потрібно було зробити в минулому житті, щоб народитися його дитиною у цьому?- його внутрішній голос сміється розуміючи що тільки-но сказав.»

 

– вибачте пане, та мій батько помер під час бойового завдання в космосі. з прибульцями бився, програв, помер. згорів на сонці разом з ракетою.- це те, що говорить Фелікс упродовж тринадцяти років, коли його питають про батька. і нехай комусь здасться це безглуздою брехнею— для Фелікса і Джісона, який допоміг придумати цей міф,— це правда і завжди буде нею.

 

Джісон говорить те саме про свого, не тому, що той пішов до іншої жінки, а тому, що помер у його одинадцятий день народження так і не виконавши свою обіцянку.

та тільки от батько Джісона дійсно згорів на сонці у космосі. він був астронавтом, це була його не перша експедиція у космосі, але остання.

обіцянка, яку він дав Джісонові- повернутися на Землю після його дня народження. не повернувся.

 

його попіл так і залишився літати у космосі між космічними зірками та планетами, можливо він став однією зіркою чи планетою.

 

Джісон усвідомив свою дурну ненависть до батька у п’ятнадцять, в той день, коли Фелікс покрасив волосся в чорний.

Джісон більше не ненавидить його, це пройшло, але у Фелікса не пройде.

 

ніколи.

 

– навіщо ти так? мені ж неприємно чути таке від старшого сина.- обличчя батька посумніло, чи це награний сум? в тім, награний чи ні, Фелікс все одно йому не повірить.

 

– неприємно? а знаєш як мені було неприємно, коли я писав тобі мільйон повідомлень з проханнями допомогти нам з грошима на операцію мамі, а у відповідь отримував купу ігнора і прочитаних повідомлень? ти навіть на поминки її не прийшов!- шипить крізь зуби, як же хочеться йому виказати, перед усіма, перед усім світом стати й закричати «дивіться, ця сволота ігнорувала свого сина, коли той просив про допомогу з операцією!»- маму тоді можна було спасти, був шанс.- він дихає йому в чоло тримаючи за комір якоїсь галімої кофтини. колись високий й сильний батько, яким Фелікс захоплювався— перетворився на низького й слабкого старика, якого Лікс тепер ненавидить.

 

у феліксовому “ненавиджу” більше ненавиджу ніж у самому сенсі слова.

 

виродок мовчить, напевно сказати немає що, напевно соромно перед донькою та сином позаду, що від шоку аж рот відкрив; напевно соромно перед дружиною, що навіть не знала що вона не перша дружина у свого чоловіка;

 

напевно соромно перед дорослим Феліксом, першим сином та першим ворогом.

 

– милий, будь ласка, відпусти його прошу.- озвалася жінка з тоненьким голосом, тендітна така, наче кришталь, нижче Фелікса на голови дві точно, може й дві з половиною.

 

«нагадує маму.»- і Фелікс відпускає.- «її теж ненавидіти? а цих двох, теж?» – сумнів закрався у його голову, совість заговорила чи янгол ожив? чому він ненавидів цю жінку, чому ненавидів зведеного брата та напів’рідну сестру, яка ще й схожа на нього? адже єдиний, кого потрібно ненавидіти— брехливий батько.

 

з появленням давно забутого предка- зник настрій, а разом з ним бажання жити.

 

– тримайся від мене якомога далі, інакше наступного разу я розквашу тобі пику.- все так же шипить він, бере пакети з їжею та блакитним, як мала глибина моря, молоком і йде.

 

Фелікса зупиняє слабкий дотик дівчачої руки, що торкнулася його вільної долоні.

 

– вибач, мені шкода що він так поступив з тобою.. з вами.- маленька дівчинка, що точна копія Фелікса, просить вибачення за того, за кого не мала б.- будь ласка, прийди до нас на вечерю завтра, коли батька не буде.- вона заглядає своїми оченятами глибоко в душу та натикається на море, яке сидить там вже другий місяць, він виганяє її назад: на зовні.- будь ласка,.- вона легко стискає братову долоню, наче їй не вистачає на це сил, тільки зараз Фелікс помітив, що вона бліда як банер позаду неї, на якому рекламують якийсь блендер; а щоки її так само відсвічують чумацьким шляхом з веснянок: оранжевих, рожевих, жовтий, різнокольорових.

 

– не обіцяю.- дівчинка забирає свою руку, шепоче «я буду чекати» і Фелікс йде геть, додому, дзвонити Джісонові, щоб осудити й засудити зустріч з батьком; а потім спати, щоб не запізнитися на побачення.

 

після довгої розмови з Джісоном Фелікс засинає сам, без снодійного, вперше за два місяці.

 

море зустрічає його своєю відсутністю: не чути хвиль моря, немає теплого до лоскоту вітру, немає слизького каміння, а єдине що так і не змінилося- сонце, яке все так же створює ілюзію тепла та гріє Фелікса своєю присутністю. Бан Чана ніде не видно, як тепер Феліксу його призвати?

 

Лікс мав свій спосіб призвати Чана: заходив по коліна у воду, повертався на берег, присідав і починав гратися з камінням. а тепер як?

 

Фелікс ходить в пошуках Чана, та все марно, моря ніде нема. у грудях неприємно мерехтить, тривожність охоплює його з ніг до голови.

 

і Фелікс знову боїться.

 

боїться що минула зустріч була останньою.

 

але Чан же обіцяв, що нікуди не дінеться якщо Фелікс почне засинати без снодійного.

 

«він збрехав?»

 

Фелікс прибіг до річки, знайомої на вигляд, наче вже був тут і не раз, не втрачаючи надії Фелікс заходить по коліна у воду та в мить провалюється вниз, річка виявилася глибшою ніж море.

 

у горло почала заливатися солона вода, незвично як для річки.

 

«це море поглинає мене, чи це мої страхи?»

 

у голові крутяться спогади, наче картинки дитячого ліхтарика: мінялися один за одним, Фелікс не встигав розгледіти що крутилося у його голові, наче хтось дуже швидко міняв картинки клацаючи по червону кнопку на синьому ліхтарику.

 

поверхня води все вище, а тіло Фелікса все нижче і нижче, спиною відчув щось тверде, напевно приземлився на дно, повіки тяжко закриваються, кисень закінчився, а у носі неприємне відчуття води, яке здавлює і заповнює легені.

 

це і є та смерть уві сні? та смерть, яку називаються безболісною? це вона?

 

тоді чому так боляче?

 

лікарі та науковці говорять, що смерть уві сні- безболісна, говорять що це Бог змилувався над людиною й подарував їй безболісну смерть.

 

“Бог подарував людині смерть”, а смерть подарувала людині життя після себе.

 

але чи задумувався хоч хтось про те, що відчувають люди уві сні, коли помирають у реальності не розуміючи цього? задумувався хтось про те, що у той момент відбувається у підсвідомості людей, їх сновидіннях?

чи боляче їм так, як зараз боляче Феліксу?

 

чи може вони продовжують жити у снах після встановлення їхньої смерті? продовжують жити нічого не підозрюючи, у самих яскравих снах: з єдинорогами, прибульцями, чи влітку, яке триває всю вічність; з тими, кого давно втратили або загубили, без надії на повернення, а потім той хтось раптом повертається з широкою усмішкою на обличчі й шепоче на вухо “тепер ми знову разом, я сумував”, а той хто спить навіть і не підозрює, що це смерть говорить з ним; або знову зустрітися з мамою й бабусею, або з морем.

 

Фелікс відкрив очі відчуваючи неймовірну спеку, яка обпікала його щоки, та дотики, якими виявилися хвилі моря, що приємно лоскотали за п’яти. над Феліксом літали білосніжні кучері, з яких на нього падали магія та іскри, насправді це був пісок, і у волоссі Фелікса зараз теж пісок. господар кучерів мав стривожений вигляд: очі великі від страху, а шкіра бліда, нагадує молоко, але не блакитне, а звичайне, стандартне, без кольорових барвників та смаку лохини.

 

Чан міцно притискає Фелікса до своїх грудей, міцно настільки, що Фелікс лише тепер почув що серце Чана ледве б’ється- за хвилину Фелікс нарахував 68 ударів, наче у семирічної дитини.

солоні сльози моря падають на його волосся.

 

хмари затягнулися, вітер знявся й виє, вічне сонце сховалося- море плаче, й темрявою шумить.

 

Бан Чан сидів на березі, говорив з морем про їхні таємниці, ділився з ним сьогоднішнім болем; тим що за сьогодні сталося: хто приходив до нього в гості, хто побажав скорішого одруження, хоча знають що ніякого одужання не буде, і звучало це скоріше як нагадування про його хворобу, ніж побажання всього кращого.

Бан Чан з морем чекали на Фелікса, сонце сьогодні гріло незвичайно яскраво та спекотно, зазвичай воно ставало таким після появлення Фелікса, тому Чану довелося натягнути свою соняшникову панаму та підкорити рукава блакитної сорочки, подумував навіть шорти зняти, але безглуздо б виглядав,

 

«хто взагалі на побачення приходить в одних трусах, але у сорочці й панамі?»- питав він у моря, а те у відповідь сміялося.

 

поки чекав- згадав першу зустріч з сонцем і те, як переплутав його з самогубцею:

 

«ти думаєш, я б втопився уві сні? я б скоріше це у реальності зробив.»

 

чи не переплутав

 

«я взагалі-то скупатися хотів, давно на морі не був.»

 

«дивний він якийсь..»- думає кучерява голова- «краще буду триматися від нього на відстані.. але спостерігати, а то ще втопиться у моєму морі.»- потім Чан ще тиждень спостерігав як Фелікс повторює одне й те саме: спочатку заходить у воду по коліна, потім виходить і грається зі слизьким камінням.

так він і вирішив що хай це стане Феліксовим ритуалом, щоб викликати його, хоча Чан весь цей час просто ховається позаду за пальмами й спостерігає за ним.

 

минуло тридцять хвилин, а Фелікса все ще не з’явився, Чан почав думати, що у Фелікса не виходить заснути самому через залежність від снодійного, а потім він перемістився у невідоме місце.

 

і море з сонцем захвилювалися.

 

пусто, сиро й сіро, сонця нема, небо вкрите дошками, а хмари танцювали на дощ. це було якесь закинуте місто, нагадувало Чорнобиль: будинки заросли різними рослинами, вікон немає: розбили або розкрали; вулиці пусті- ні душі, ні ду́хів.

 

Чан образу зрозумів- «це підсвідомість Фелікса. але чи є тут хоч щось яскраве?»- з відповіддю довго чекати не довелося— на горизонті показалася ріка, Чан підходить ближче і згадує- «”я скоріше б у реальності втопився, ніж уві сні”»- розглядує ріку, очима шукає сонце.

 

«світла ззовні, а всередині чорніша за смерть»- навіть здалеку було видно, що дна у тієї ріки або нема, або занадто глибоке.- «нагадує Берестувате озеро, тільки це ріка. буде дуже добре, якщо там хоча б дно буде, якщо ні, то сподіваюсь Фелікс туди не полізе.»- Чан не хоче вдруге втрати сонце.

 

та Фелікс поліз.

 

Чан бачить як Фелікс заходить у воду, бачить як губить дно і падає у воду, бачить як щось чорне хапає за ноги й тягне вниз, до себе у лігво, де лежить вже купа таких як Фелікс, купа самотніх і покинутих, забутих.

 

«це смерть?»- море переміщається холодним вітром і пірнає у воду.

 

Чан наздогнав сонце коли то вже погасло через воду і впало. схопивши Фелікса Чан поплив наверх, опинився у своєму морі.

 

«берег не той, напевно це інший кінець моря»- “напевно”, бо Чан сам вперше тут опинився.

 

«не думав, що наш перший поцілунок відбудеться саме так»- думав він роблячи штучне дихання.

 

– якось так все і було,- Чан все ще плакав притискаючи до себе сонце, що слабо сяяло. в цей час Фелікс слухав море, чиє серце ледь билося.

 

– твоє серце.. воно хворе?- Фелікс доторкнувся до морського серця, впускаючи туди всю свою сонячну енергію аби вилікувати його, змусити працювати краще й швидше. сонячні феї літали навколо без змоги потрапити в середину людського організму та вилікувати його.

організм Чана відкидав сонце й сонячних феї, їх промені та допомогу.

 

обличчя Чана в мить змінилося, наче Фелікс тільки що розгадав найстрашнішу загадку на всьому морському світі, яку він намагався так чітко сховати у глибинах свого моря, чи у сонця за вухом.

 

губи почали тремтіти, сльози литися ще сильніше, а серце, до якого Фелікс доторкнувся своїм- мерехтіти наче лампа, перед тим як згоріти без змоги поновити згорівші дроти всередині свого скляного організму.

 

– у мене рак серця.- у пітьму шепоче Чан.

 

рідкісне захворювання, що буває тільки у 0,02% людей- мучить Чана з семи років, тоді ще не можливо було виявити симптоми хвороби.

вона настільки рідкісна, що на ранніх стадіях визначити рак серця- важко, практично не можливо. принаймні так Бан Чану сказали лікарі з міської лікарні.

а як виявили хворобу- визначили ризики операції з видаленням пухлини.

 

шанс вижити у Чана складав десять відсотків зі ста.

 

занадто великий ризик смерті, батьки не хотіли так сильно ризикувати, тому обрали варіант “чекати трансплантації серця”.

однак, чекати довелося занадто довго, а Чану з кожним роком ставало все гірше.

одні препарати замінювалися другими, а другі третіми й так по колу. організм занадто швидко звикав до препаратів, що призупиняли зростання пухлини, і виробляв до них імунітет.

 

– і от я вже сьомий рік буквально живу у лікарні, мені вже тут навіть окрему палату виділили, у мене тут так багато малюнків та всяких дрібниць, які мені дарували онкохворі дітлахи..- небо стає ще темніше, а море шумніше.

 

з двох сонців біля Чана залишився тільки Фелікс— сонце у людській подобі, яке зігріває моря своїми сльозами й обіймами, проникаючи своїми променями у самі глибини їхніх безодніх душ.

 

– я відкладував нашу зустріч якомога довше, у мене на наступному місяці запланована операція, жінка хвора на пухлину мозку погодилася віддати мені своє серце.- Чан витирає однією рукою сльози, бо іншою тримає сонце.- я не хотів розчаровувати тебе. вибач за зіпсоване побачення.- Фелікс піднімає свої тяжкі від сльози повіки, дивиться глибоко в душу, бачить там своє відображення та зорепад.

 

– море не може розчарувати сонце.

 

сонце залишає легкий поцілунок на носі моря, і в той же момент море позаду них перестає бушувати.

 

– ти нічого не зіпсував.- витирає він солоні краплі води, що лаються з очей ясних.

 

– давай не будемо про сумне. скажи, у тебе щось сьогодні сталося?- згадує Чан про Чорнобиль та сталкера, що тягнув Фелікса на дно, тим самим переводячи діалог в інше русло.

 

сталкер то напевно людина якась, яка з’явилася через багато часу і зараз пасивно- агресивно намагається потягнути Фелікса за собою.

 

– про що ти?- дивується не награно, щиро, дійсно не розуміє про що булькотить море.

 

– про те закинуте місто, що нагадує Чорнобиль, і річку, що ззовні Берестувате озеро нагадує.

 

Фелікс згадує про чорну сутність яку бачив у воді, схоже на людину без лиця, чорне і темно- зелене, наче болото.

 

– батько об’явився.- згадуватися того виродка не хоче, не те що батьком називати.- сестра моя молодша, напів’рідна на вечерю завтра запросила, сказала, щоб приходив як батька вдома не буде, наче що їхня мати та вони зі зведеним братом про щось говорити зі мною хочуть.- сонце дивиться в даль туди, де має бути ще одне сонце, але воно грає в хованки з людськими сонцем та морем.

 

не хоче показуватися, вирішило залишити їх на одинці.

 

– і ти погодився?- Чан заглядає Феліксу в очі, шукає там відповіді на запитання, але знаходить тільки своє відображення та пару десятків розсипаним чумацьким шляхом веснянок.

 

– сказав “не обіцяю”, сумніваюся: приходити чи ні. але з сестрою жах як познайомитися хочу, вона моя копія.- чемно зізнається Фелікс, все ж таки ті риси зовнішності, які Фелікс відмовлявся приймати у собі, бо вони були батькові— передалися його сестрі. тепер йому шкода обох.- напевно піду.- Фелікс знає де вони живуть, не раз приходив до батька бувши підлітком, але йому ніхто не відчиняв.

 

– ну от і друга загадка розгадана.- загадково кидає море, при цьому так же загадково дивлячись на сонце перед собою.

 

– знову ти загадками говориш.- тяжко видихає Лікс.- може вже поясниш, що за загадки? до мене ніяк не дійде, хоч головою об стіну бий.

 

пробував бити об стіну— не дійшло.

 

– насправді все простіше ніж ти думаєш.

 

Море продовжує дражнити сонце.

 

– то поясни!- Фелікс починає потихеньку закипати, тиса самим обпікаючи серце Чана.

 

– ти запам’ятав моє ім’я, бо почав прислуховуватися до навколишнього світу, почав ходити без навушників з музикою в пошуках мого голосу, хоча я весь час в лікарні пролежав, а ти шукав мене- хихоче море знущаючись з бідолахи сонця.- а лице ти моє запам’ятав, бо зустрівся й поговорив з тими, кого ненавидиш, і погодився прийти на вечерю.- Чан лягає на ноги Лікса не в змозі більше тримати й без того тяжку голову.

 

– але я не запам’ятав твоє обличчя!- здивовано викрикує сонце, а його галасні промені відбиваються ехом пустого моря.

 

– після цього сну запам’ятаєш.- цілує Чан в чоло Фелікса.

 

звук будильника.

 

Фелікс прокинувся роздратованим й сумний.

сумним, бо дізнався жахливу правду.

роздратованим, бо будильник знову вирвав Фелікса зі сновидінь й знову відірвав від моря, яке зараз потребували сонця.

 

перше що Фелікс робить прокинувшись- біжить до блокнота, сторінки якого змальовані кучерями.

 

нарешті він домальовує лице. у моря є ямочка на щоці.

 

Фелікс приймає холодний душ, снідає блакитним молоком, яким залив зіркові пластівці, й виходить на роботу.

 

знову цей автобус, і знову відчуватися як сільодка в банці.