Всюди

Дотики. Вони як вода. Спочатку чужі дотики на відчуття як контрастне з температурою тіла море. Через неї з’являються мурашки, які, наче, справді малі створіння пробігають по тілу. Згодом ти починаєш звикати до людини, зовсім трошки часу і дотики вже не здаються чимось чужим, вони вже комфортні, а з часом й зовсім приємні.

Проблема була в тому, що для Еша будь-які дотики були лавою. Він їх ненавидів, вони нагадували про жахи минулого. Кожного разу пекло проносилося перед очима, а на тілі з’являлися не видимі для очей опіки. На душі відчуття були страшніші, його наче заливали брудною, гарячою смолою. Був виняток. Він був як море, чию поверхню ніжить сонце. Еша переслідувало відчуття що Ейджі й був морем. Його голос заспокоював, а дотики були ніжні, мов хвилі моря, котрі несміливо торкаються твоїх ніг на березі, пестять шкіру, а потім швиденько тікають назад.
Одного разу, коли вони сиділи на березі і насолоджувалися Японським морем Еш поділився своїми думками. Ейджі лиш всміхнувся на чужі слова і тихо промовив: — Я б хотів бути для тебе лише мертвим морем, я б тримав тебе так, щоб ти ніколи не потонув.
— В тобі не страшно потонути — ледве чутно прошепотів Лінкс. Йому пощастило що той нічого не почув.
– Ти вже замерз? Ви японці такі ніжні. – посміхнувся хлопець, накинувши свою куртку на Ейджі
— Я не… Давай підемо звідси? – тривожно промовив Окумура.
— Ти чого? Все гаразд? – запитав Еш, поклавши руки на плечі парубка. Для нього це було б незвичним, якби це був не цей хлопець, його сонячний хлопець. З ним завжди було все інакше. Відповіді Аслан не отримав, лише відчув як голова хлопця притулилася до грудей. Він лиш мовчки обійняв того і поцілував в маківку, настільки непомітно, що Ейджі міг сплутати цей дотик з Поривом вітру, який недбало перебирає волосся, пропускає темні локони через пальці.
Хвилинка, і Еш відчуває що він у воді. Розуміння що це море, він відчуває що це Ейджі, це його його ніжні дотики оточують все тіло, не дають згоріти в передсмертній агонії. Ніжні обійми оберігають зараз і дарують спокій, як завжди. Тіло, дурне тіло втрачає сили. Воно йому більше не потрібне. Він відчуватиме душею Ейджі, тілом, він відчуває його всюди, пустить цю прохолоду, це світло в своє нутро. Еш починає занурюватися, він не збирається противитися цьому полегшенню. Лише занурившись у воду з головою і, втрачаючи кисень, він відкриває очі, споглядає як сонце леліє водну гладь. Картину псують лише бульбашки повітря, які спішать покинути легені слабкого тіла. Вони втікають на поверхню, нічого не розуміють, безглузді бульбашки повітря. Еш знає, що Ейджі це глибина, він хоче зануритися повність. Так і відбувається. Він нарешті вільний, оточений коханою людиною, більше не в пеклі, бо коханець турбується про нього, ніжно потоками леліє душу і тіло, перебирає локони блондинистого волосся, прибираючи їх від обличчя, на якому застигла посмішка.