вступ

Небо було багряним. таким само як і води Божого Ока під ним, куди тільки но впали два агонізуючих дракони – довгошиїй Караксес Деймона Таргарієна та войовнича Вхагар Еймонда Таргарієна. Кілька хвилин вирували хвилі на місці падіння, аж доки на поверхні не з’явилась чиясь постать. Біле волосся вцілілого стало рожевим від крові, що вкривала його обличчя, тож здалеку не можна було точно зрозуміти, хто саме це був. Одне було ясним мов білий день – Тарагарієн, що дивом вижив у запеклім поєдинку, дуже хотів жити, тож, зібравши останні сили, поплив до жаданого берега. Випльовуючи гірк озерну воду та кров, він виповз на дикий берег та впав на холодний пісок. Крива посмішка пробігла скаліченим обличчям, і поранений раптово божевільно розреготався, дивлячись у холодні світанкові небеса своїми порожніми очницями.

Я вбив Деймона Таргарієна. Нарешті. 

Еймонд давно занав, що йому судилось битися з дядьком, і жадав цієї битви ще з того моменту, як першим віднайшов нещасну Хелейну Таргарієн, що билась у риданнях над обезголовленим тілом старшого сина, життя котрого забрали Кров та Сир – два Деймонові найманці. Бажання помсти разом з лютою ненавистю до родича оселилось в душі молодого принца. Він знав, що загибель хлопчика також була помстою – розплатою за загибель Люцеріса Веларіона, которій Еймонд свого часу активно сприяв і не вважав себе ні в чому винним – нахабний хлопчисько скалічив його, позбавиши ока, а потім, коли Еймондова матір Алісента бажала суду, боягузливо ховався за спідницею власної, і за всі роки після того випадку жодного разу не вибачився перед Еймондом. Жодного разу. Чи знав цей малий покидьок на які страждання він прирік свого дядька? Може, й ні, таким високомірним нахабам завжди бракувало емпатії, але хіба це щос змінювало? Еймонд став більш замкненим та відстороненим. Він, другий син короля, той, кому завжди приділяли найменше уваги, тепер ставав ще більшим вигнанцем – Еймонд вбачав себе калікою, нікому не потрібною потворою і єдине, що допомагало йому приглушити той біль, – численні тренування з Крістоном Колем, польоти на Вхагар та прагнення помсти. Чи можна було засуджувати його за те, що за своє зруйноване життя він потребував Люцерісового? Що ж, Рейніра, як мати Люцеріса, вважала, що можна, а Деймон цілковито підтримував свою дружину та королеву, пообіцявши їй відплату “син за сина”. Еймонд був майже переконаний, що його дядько не дарма обрав ціллю саме сина Хелейни, а не самого Еймонда, що було б чесним та рівнозначним обміном – вчиняючи так підло та цинічно, Деймон вбивав двох зайців – утілював помсту та чітко давав зрозуміти племінникові, що знає його таємницю та його слабке місце – заборонене кохання до Хелейни, котру, на жаль, давно видали за його старшого брата.

Втрата сина звела Хелейну Таргарієн з глузду – в ній наче вгас увесь вогонь життя і колись нергійна дівчина перетворилась на живу мумію, що зачинялась у покоях та відмовлялась від їжі та питва, ридаючи цілими добами. Інколи Еймондові вдавалось її відвідати, адже Ейгон зовсім не підтримував дружину та бачити її біьше не бажав. Страждання коханої сповнювали серце Еймонда ще більшої люті, тож, коли вони з дядьком нарешті зустрілись із драконами біля Божого Ока, молодий принц був сповнений рішучості нарешті вбити ненависного родича, хай навіть і ціною власного життя – а вийти з пекельної битви живим він не сподівався – Еймонд був єдиною людиною, хто вірив у пророцтва Хелейни, адеж вона передрекла втрату його ока та появу Рейніс на коронації Ейгона, а коли він спитав сестру про те, чи переможе Деймона, та враз робилась трагічно-серйозною і, трохи помовчавши, прошепотіла: “так. Але за це ти поринеш у темряву”. З тих пір Еймонд був готовий померти від руки Деймона, тільки б нарешті зниищти того, хто так безжально познущався з тих, кого він любив. Проте сталось не так, як гадалося.

Треба віддати належне Деймонові – окрім того, що він був вправним мечником та чудовим драконячим вершником, Порочний принц мав неабиякі стратегічні здібності та схильність до нестандартного мислення, що і застосував у поєдинку з племінником. Поки Караксес люто вгризався у горло Вхагар, Деймон, скориставшись моментом, перестрибнув зі спини  власного дракона на дарконицю племінника і, останнім, що той побачив у житті, було війстря валірійського меча Темна сестра, спрямованого просто в йоо вціліле око. Проте життя Еймонда на цьому не скінчилось – в останню мить він встиг застосувати власну зброю, встромивши клинок в горлянку ненависному дядьку, тож той встиг лише засліпити, але не вбити супротивника. А далі – шум вітру у вухах, вдчуття теплої крові на обличчі, болісний удар об воду, що враз вибив усі звуки зі свідомості та занурення у надра Божого Ока.

Лишившись у темряві та відчуваючи, як втрачає залишки повітря, Еймонд чекав смерті, на яку розраховував. Але Невідомий не закрив його віки – натомість принца виштовхнуло на поверхню і теплі сонячні промені погладили його поневічене обличчя.

“Хелейна” – подумав він. “Хелейна торкалась мене так само”.

Бажання відчути ті ніжні дотики, наче струм пробігло Еймондовим тілом, тож саме тому він тепер, божевільно регочучи, лежав живим на холоднім березі, а не покоївся на дні разом із залишками Вхагар. Його наповнювали тисячі емоцій: то були і тріумф від перемоги та здійсненної помсти, і зловтішання із долі Деймона, і зародження подяки богам за можливість вижити і водночас панічний страх – страх від усвідомлення того, що він більше ніколи не побачить Арктику в очах Хелейни.