Вступ

Пам’ятаю, коли мені було років шість, до моїх рук потрапила книга… Еее, не пам’ятаю назви, чесно кажучи, але йшлося про тропіки. Там я й побачив малюнок –  страшний, що моє життя, удав ковтає якусь тварину. До нього йшлось пояснення, що удави харчуються таким чином і можуть лежати після цього кілька днів, переварюючи обід(чи сніданок, чи вечерю, хто знає що там в нього за розкладом було?)

Вражений до глибини серця, я намалював кольоровим олівцем малюнок. Нажаль, оригінал я давно втратив. Окей. Уявіть щось типу капелюха. Так він приблизно і виглядав. Я підійшов до дорослих і спитав, чи не лякає їх моє мистецтво. Ті уважно подивилися і відповіли, що це не темп інфляції і не статистика зростання злочинності, а лише капелюх, а отже й лякатися нема чого.

Але це курва, був не капелюх! То був довбаний слон, якого проковтнув довбаний удав!

Тоді я намалював другий малюнок, щоб дорослим було дещо зрозуміліше – удав у розрізі, де можна було роздивитись все в деталях. Дорослі подивилися і сказали що мені треба зайнятися справою і замість того, щоб малювати удавів, мені слід було б вивчати точні науки, історію та, звичайно вміння битися.

Так світ втратив художника Самуеля Родрігеза і отримав самурая Джетстрім Сема.

Я довго жив серед людей і, чесно кажучи, особливих симпатій до них у мене не виникало. Доводилося мати справи із серйозними дядьками в піджаках і часом серед них були ті, хто викликав у мене інтерес. Коли я бачив того, хто, як мені здається, виглядав освіченішим за інших, я швидко малював на першій серветці, що попалася під руку, свій перший малюнок і питав у такої людини що він бачить. Відповідь завжди була однаковою – капелюх.

Після відповідей я вже не обговорював із такими людьми тропіки, удавів та зірки. Я говорив із ними про справи нашої ПВК, про політику та про те, що платні паркування відверто висмоктують гроші з бідних автовласників.

Чи варто говорити, що дорослі були в захваті від мене?