Вступ.

– Чула, тебе переводять – почувся голос за вікном.  Відвівши погляд від своєї роботи я подивилася на Карену, мою колишню однокурсницю.  Карена дивилася на мене з цікавістю спершись на підвіконня.
– Ага – коротко відгукнулася я і продовжила писати реферат з літератури.
– Серйозно?  – вона здивувалася – чого раптом?  У тебе ж і тут було чудово!  Адже тебе ніхто не дражнив, не … адже тебе ніхто не дражнив?  – з хвилюванням запитала Карена.
– Ні – спокійно відповіла я.
– Тоді чому?  – у її голосі почувся смуток
– Це пов’язано з роботою тітки, її підвищили та запропонували перевести в місто побільше, от і довелося – спокійно пояснила я
– Ось так просто й погодилася?  А як твоя мама і ти?  -запитала Карена
– Ти ж знаєш мою тітку, якщо вона чимось загорілася, то нікого й нічого не питає, робе на свій розсуд – сказала я ставлячи крапку в рефераті, а після потягнувшись на стільці.
– Виходить це був останній день, коли ми один одного бачили?  – сумно запитала Карена
– Ага
Я встала з стільця і ​​пройшла кругами в темній кімнаті, розминаючись.  Карена мовчки подивилася на це і сказавши “вдачі, тоді” зникла з поля зору.
Я ж побачивши що вже темінь зачинила вікно, таки на першому поверсі живу.
Ввімкнувши маленький світильник на тумбі, я лягла на ліжко і дивилася в стелю.
– Авжеж… останній день… – після я мовчки заснула, думаючи про завтрашній день.